Майдан – революція Духу

Валерій Семиволос, для УП — Понеділок, 16 листопада 2009, 15:08

П’ятій річниці Майдану присвячується

Майдан, як явище, а не тільки як акція масової непокори, довів, що наше суспільство щиро прагне радикальних змін у діяльності держави. В першу чергу це стосується перерозподілу владних повноважень та контролю за діяльністю чисельних державних інституцій на свою, тобто суспільства, користь.

І коли на чисельних майданах ми зірваними та охриплими голосами волали "Ю-ЩЕ-Н-КО" чи "Ю-ЛЯ", то, в першу чергу, мали на увазі не саме "коронування" цих персонажів, а ті наболілі радикальні системні зміни у царині державно-суспільних стосунків, які мусили б відбутися у зв’язку із цим.

Чи розуміли це лідери помаранчевої катавасії?

Ще й як! Але скориставшись нашими настроями для "воцарения" , вони ніц не зробили, а лише забазікали ці наші прагнення.

Ну, не вважати ж радикальним кроком до кардинального перетворення, наприклад, нашої мєнтури двократне призначення на посаду головного міліціянта Юрка-термінатора. Котрий, попри висновки поважних міжнародних та вітчизняних правозахисних організацій про європейське лідерство України в сфері порушення прав особи і катувань в правоохоронних околотках, не втомлюється як забамбулений папуга твердити: "Міліція з народом!".

І такий стан речей стагнації і жодного системно-змінного поруху у будь-якій сфері – від наболілої соціалки чи ЖКГ і до неосяжних економічної та правової царин. Скрізь панує вселенський совок.

І справа тут не лише в Ющенкові, а і в інших головних персонажах так званої великої української політики. І давайте будемо обережнішими з деякими дефініціями. В суспільно-політичному та економічному сенсах, а особливо в царині громадянських прав і свобод, в 2004-2005 ніякої революції не відбулося.

Трапилось лише часткове перезавантаження першого ешелону постсовкової владної еліти її другим ешелоном – от і все.

Але тоді ж таки відбулась Революція Духу, яка перевернула мізки мільйонів наших співгромадян і поселила в їхні серця та душі вже не надію, а віру у свої власні сили, у спроможність кожного і всіх гуртом щось в цій країні змінити на краще.

А за п’ять прийдешніх після Майдану років ця віра переросла в глибоке переконання: аби щось змінити в Україні треба нарешті зламати прогнилу постсовкову владну систему із тотальним усуненням від владних важелів усієї сутньої панівної верстви без будь-яких виключень шляхом її політичної кастрації, назва котрій

Тотальна люстрація

Коли виникає потреба будувати на руїні щось нове, виникає слушне запитання – а чи можуть бувалі кадри, вимуштрувані під цільові специфічні завдання, перебудуватися так, щоби приносити бодай якусь користь?

Чи зможуть вони очолювати усілякі державні структури, суспільні організації та підприємства, щоби вдало ними керувати? Чи краще люструвати їх, щоб не мучилися?

Таке питання виникло не випадково і головне – не вперше в історії.

Після 1917 року протягом короткого часу практично усі старі кадри пройшли ротацію, яка тоді мала вигляд тривіального знищення. Інакше кажучи, старих кадрів просто повбивали.

Нічого дивного у цьому нема – червоні притримувалися такої самої методи і згодом, скажімо, в тій же Камбоджі. Дав лопатою по голові, рештки землею присипав – ось, власне й уся червона люстрація.

Втім, там де червоних не було, також бувало по-всякому. Прихильники невдалого претендента на престол, коли програвали вирішальну битву, позбавлялися усіх шансів вхопити ласого шматка з хазяйського чи навіть державного столу.

А давайте згадаємо нашу історію. Традицію Козацьких Рад, а точніше Чорних Рад (чорних від слова чернь, тобто низове козацтво). Чорні Ради, як правило, були наймасовішим явищем такого роду, бо скликались з ініціативи низового козацтва. І часто-густо ця ініціатива обумовлювалася незадоволенням пересічного козацтва діяльністю крутійкуватої чи зрадливої старшини.

І багато-які Чорні Ради завершувалися зміною старшини – нова обиралась, а стару, як правило, просто вирубували. І це видавалося природним, і ніхто не репетував про порушення прав людини.

Чим вам не люстрація у чистому вигляді?

Якщо взяти більш сучасні часи, то ту чи іншу, за своєю масовістю та ступінню жорсткості, державно-суспільну операцію пережили і майже всі країни Східної Європи та Балтії наприкінці 80-тих початку 90-тих років в період так званих "оксамитових революцій". Правда, тамечки (за виключенням хіба що Румунії) якось обійшлись без крові.

А чого ми бажали після здобуття Україною незалежності? Певна річ, крім високих і світлих цілей, ми ще дуже прагнули люстрації. Нас переповнювало гаряче бажання, щоби уся та комуняцька сволота, що паскудила наше життя, усі ті люди, яким вільна Україна була наче кістка в горлі, щоби усі вони залишили нас назавжди. Щоби зникли та не відвідували нас навіть у спогадах.

Здавалося, треба було лише волею суверенного українства винести вердикт, згідно з яким екс-комуняки решту життя мусили б прожити у брудній канаві під парканом. А щасливі та вільні ми ходили би повз той паркан, зверхньо дивилися на колишніх володарів світу і казали б їм без особливої злості: "Тьху на тебе". Отака була мрія. Та не судилося.

Чому, спитаєте, знову пощастило країнам Східної Європи та Балтії, а в нас усе склалося, як завжди? Це, шановні, надто глибоке питання, щоби відповісти на нього двома словами. Тому я відправляю бажаючих ознайомитись із авторськими статтями "Прагматичні революції сучасності" та "Оксамитові перспективи України в контексті реформації совка".

Суттєвий момент. Питання про люстрацію виникає, коли йдеться про докорінні зміни. Інакше кажучи, апріорі вважається, що неандерталець чи кроманьйонець не здатні зробити ракету або комп'ютер, якими б вони не були старанними учнями. Отже, коли курс міняється кардинально, треба інших людей.

Тому розмірковуючи над тим, чому на початку 90-тих в Україні одночасно із національно-визвольною не відбулось системної ліберально-демократичної революції, багато-хто із експертів пояснюють це відсутністю відповідних нових кадрів, загартованих в боротьбі із комуністичним режимом за незалежність.

Вони просто в Україніне встигли сформуватися на той час, позаяк ота сама незалежність гепнулась нам на голову, як недозріла дичка, в результаті так званого ГКЧП.

Але ж за майже 20 років реформації совка в протистоянні йому за умов не суцільного, а залишкового тоталітаризму, в Україні з’явилася маса отих самих інших, котрі чітко розрізняють посткомуністичну, ззовні здавалося б омолоджену ботексом квазідемократичних та квазіліберальних реформ, а насправді деградуючу та конаючу систему влади від справжніх демократії та лібералізму.

Та громадяни Революції Духу, загартовані Майданом, а особливо зрадою своїх псевдолідерів, вже сьогодні готові не лише до зламу старої прогнилої влади та започаткування будівництва нової системи влади, але й спроможні стати її кадровим наповненням.

А коли мене запитують, звідки ж конкретно ті інші кадри з’являться? Я не втомлююсь у відповідь цитувати з цього приводу Вацлава Гавела: "...саме "революційна вулиця" стала чи не головним джерелом формування нової політичної еліти, появи моральних лідерів...".

Саме ці моральні провідники "із числа звичайних службовців, представників творчої чи технічної інтелігенції, робітників чи селян, консолідуючим принципом яких було заперечення попереднього режиму і попередніх лідерів країни, стали з’єднувальною ланкою між державою і громадянським суспільством".

Якої люстрації потребує Україна

Описуючи один із можливих алгоритмів започаткування системних змін в Україні через гіпотетичний референдум, я там таки пропонував запитати у народу про наступне:

- Ви "за" чи "проти" впровадження повної і беззаперечної політичної люстрації до усіх без виключення представників нинішньої панівної політверстви, котра буде означати заборону обіймати на найближчі 10 років будь-яку державну виборну посаду депутатам усіх рівнів і усіх скликань за часи незалежної України, починаючи з міського та районного рівнів і до ВР України;

- Ви "за" чи "проти" застосування люстрації до всіх державних службовців верхньої та середньої ланки за ознакою їх корумпованості, із віданням до суду винних у цих злочинах та забороною їм обіймати будь-які державні посади на віки вічні та люстрації усіх без виключення держслужбовців та претендентів на держслужбу за ознакою належності до спецслужб іноземних держав;

- Ви "за" чи "проти" призупинення діяльності усіх політичних партій, котрі проводили в Ради за весь час свого функціонування хоча би одного депутата починаючи з міського та районного рівнів і вище.

Але за яким би системно-змінним сценарієм не розвивалися б події, без ще одного Майдану справа не обійдеться.

А скличе його, швидше за все, яка-небудь Чорна Рада Майдану – найактивніші представники отого самого низового Майдану, свого часу відділеного від сцени охоронцями Порошенка та Червоненька.

А однією із найголовніших вимог такого Майдану буде повна і беззаперечна відставка усіх їх без права повернення у велику політику назавжди. Туди мусять прийти інші.

 

Валерій Семиволос, вільний журналіст, село Губарівка Харківської області, для УП