Мадуро і наркотрафік, Трамп і втручання США, мафіозний режим і права людини: що відбувається у Венесуелі?
Венесуела – країна з найбільшими у світі запасами нафти. Колись одна з найбагатших держав Латинської Америки, сьогодні опинилася в затяжній політичній і гуманітарній кризі.
Понад десятиліття венесуельці живуть під авторитарним правлінням наступника Уго Чавеса – Ніколаса Мадуро. Його режим вирізняється економічним колапсом, цензурою, масовою еміграцією та дедалі більшою залежністю від Росії, Китаю та Ірану. Поки мільйони тікали за кордон, ті, хто залишився, зіткнулися з репресіями та систематичним знищенням демократичних інституцій.
Останніми роками Сполучені Штати коливалися між санкціями та обережним діалогом, між закликами до демократії та прагматичними переговорами – політикою, що часто залишала венесуельців у невизначеності: чи справді Вашингтон на їхньому боці, чи лише шукає вигоди на глобальному енергетичному ринку. Ця двозначність може здатися знайомою і українцям.
Та під час розмови про Венесуелу неможливо не провести й інші паралелі між двома країнами, багатими на ресурси, але втягнутими у боротьбу за виживання. Обидві страждають від відключень електрики та добре знайомі зі звуками генераторів. Обидві бачили, як найбільші демократії світу вагаються між принципами та прагматизмом.
Венесуела показує, як корупція та репресії можуть зруйнувати державу зсередини – не останнє, на що варто звернути увагу українцям, враховуючи нещодавні події.
Щоб зрозуміти, що означає жити в умовах такої геополітичної невизначеності і які уроки з боротьби Венесуели може винести Україна, "Українська правда" поговорила з Роберто Патіньйо, венесуельським активістом за демократію та права людини.
"У США є реальна можливість допомогти в організації переходу"
– Останніми тижнями внаслідок військових ударів США по венесуельських човнах і кораблях, які нібито мали на меті обмеження потоку наркотиків до Сполучених Штатів, загинули кілька десятків людей – ескалація, яку Трамп публічно підтвердив, хоча Конгрес нещодавно проголосував проти цього. Як це висвітлюється всередині Венесуели, і який настрій у суспільстві?
– У Венесуелі люди відчувають страх і розгубленість.
Державні ЗМІ маніпулюють інформацією, представляючи Мадуро як жертву, а країну – як об'єкт нападу. Незалежні ЗМІ, які могли б надати контекст, здебільшого змусили мовчати. Венесуельці втомилися від конфлікту; ми хочемо мирного демократичного переходу, а це означає, що Мадуро має піти.
Вже після нашої розмови, 14 листопада, ситуація загострилася. Сполучені Штати розпочали масштабну військову операцію біля Венесуели під приводом боротьби з наркотрафіком. Адміністрація США не приховує, що розгортання військових сил є частиною стратегії тиску на Мадуро.
Також з'явилися новини, що венесуельські військові готують партизанську відповідь у разі атаки США.
– Що відбувається з незалежними ЗМІ та тими, хто висловлюється відкрито?
– Всередині країни: блокування, тиск через ліцензії, обшуки та юридичні переслідування, багато журналістів є політичними в'язнями.
Чимало ЗМІ переїхали за кордон; журналісти працюють у гібридному режимі – деякі в еміграції, деякі всередині країни, використовуючи VPN, і всі вони стикаються з залякуваннями.
Активісти живуть із повістками до суду, заборонами на виїзд або гірше. Незважаючи на це, вони продовжують повідомляти та документувати події. Їхня мужність надзвичайна.
– Зараз ви живете в США, проте я не можу не запитати: як, на вашу думку, повернення Дональда Трампа до влади може змінити політику США щодо Венесуели, особливо, якщо зважати на його минулу зацікавленість у забезпеченні доступу до венесуельської нафти. Адже в Україні ми маємо подібну ситуацію з угодою про корисні копалини.
– Трамп непередбачуваний. Однією з проблем у прогнозуванні його політики щодо Венесуели є те, що не існує єдиної "точки зору Трампа" – навколо нього є кілька конкуруючих фракцій, кожна з яких просуває різні стратегії.
Деякі люди з його оточення підтримують жорсткіший підхід: максимальний тиск, санкції й навіть ідею застосування сили. Інші більше зосереджуються на угодах, пов'язаних з нафтою або міграцією, розглядаючи Венесуелу як розмінну монету. Тому ми справді не знаємо, якою буде його політика.
Для мене ключовим моментом є те, що криза у Венесуелі – це не шахівниця. Йдеться про 30 мільйонів життів.
У США, незалежно від адміністрації, є реальна можливість допомогти в організації переходу, який буде стійким, мирним і заснованим на демократичних гарантіях.
Метою має бути ненасильницьке повернення до демократії, адже це єдиний шлях, який зупинить міграційну кризу і дозволить венесуельцям повернутися додому.
– З'явилася інформація, що Мадуро готовий піти у відставку в обмін на гарантії недоторканності від Трампа. Чи вважаєте ви таку угоду реалістичною?
– Це те, чого хоче переважна більшість венесуельців.
– Якими, на вашу думку, мають бути мінімальні надійні гарантії для такої угоди?
– Їх є три. Перше – це гарантії безпеки для членів режиму, щоб зменшити їхній страх перед покаранням. Але це не означає безкарність для порушників прав людини. Друге – інституційні гарантії: перехідний уряд з міжнародною підтримкою. І третє – виборчі гарантії: незалежна виборча комісія, міжнародне спостереження та повні права для кандидатів.
Без цих елементів жодна угода не буде дійсною.
– Як уникнути хаосу чи політики помсти після Мадуро?
– Спочатку потрібні правила, а вже потім – правителі. Потрібен перехідний пакт із гарантіями для прихильників Чавеса, які не порушували права людини. Послідовне правосуддя: спочатку – невідкладні злочини, процес встановлення істини за міжнародної підтримки та чітке розмежування політичної та кримінальної відповідальності. Потрібна справжня демократія, зокрема глибока децентралізація, щоб жодна з фракцій не "виграла все". Швидка економічна стабілізація (їжа, енергетика, транспорт) для забезпечення соціального миру, доки інституції відбудовуються.
"Коли режим перетворює хаос на зброю, кожна криза стає нагодою посилити контроль"
– Давайте повернемось до основ. Для тих, хто має про Венесуелу фрагментарні знання, – чи могли б ви описати, що зараз відбувається у вашій країні?
– Венесуела колись була однією з найзаможніших демократій Латинської Америки. За останні два десятиліття вона перетворилася на класичний приклад інституційного занепаду. Ми пережили гіперінфляцію, колапс базових послуг і насильницьке знищення демократичних інституцій.
Гуманітарні наслідки катастрофічні: понад 8 мільйонів венесуельців покинули країну. Серед них і моя сім'я. Те, що починалося як ідеологічний "соціалістичний" проєкт, переросло в систему контролю, де влада утримується завдяки репресіям, дезінформації та криміналізації інакодумства.
Я багато років працював у найбідніших районах Каракаса, створюючи громадські кухні та програми з профілактики насильства. Зрештою уряд оголосив мене "агентом ЦРУ", "терористом", видав ордер на арешт і змусив виїхати з країни. Це реальність тисяч венесуельців, чиїм єдиним "злочином" було прагнення покращити свою країну.
– Ви досі підтримуєте зв'язок із друзями з Венесуели? Як виглядає повсякденне життя в Каракасі чи Маракайбо?
– Так, я щотижня спілкуюся з друзями, громадськими лідерами. Повсякденне життя виглядає як парадокс: люди пристосовуються і намагаються вижити в ненормальних умовах. У Каракасі можна побачити зовнішню "нормальність": відкриті кав'ярні, затори, діти йдуть до школи (хоча державні школи працюють не щодня) – але за цим фасадом приховуються постійні відключення електрики, нестача води, зруйнована система громадського транспорту і шалене зростання цін. Люди покладаються на водовози, купують ліки "з рук" і користуються групами у WhatsApp, щоб знайти найнеобхідніше.
У Маракайбо ситуація ще важча: спека, відключення світла, дороге пальне. Родини по черзі користуються генераторами й діляться морозильниками, щоб їжа не псувалася. У кожного завжди є "план Б".
– Всі ці роки при владі залишається Ніколас Мадуро. Як би ви охарактеризували його режим сьогодні?
– Режим Мадуро – це авторитарна, мілітаризована і кримінальна система. Влада зосереджена в руках вузького кола осіб, де лояльність утримується через корупцію й страх.
Минулорічні вибори були відверто сфальсифіковані. Такі інституції, як виборча комісія чи судова влада служать режиму, а не людям. Це система, яка виживає, не завдяки їхній легітимності, а відкидаючи будь-які зміни.
– Чи можуть звичайні венесуельці досі організовуватися та чинити спротив? Наскільки це небезпечно?
– Вони організовуються непомітно й локально: через сусідські чати, церковні громади, профспілки, університетські кола. Сьогодні опір – це не про великі вуличні протести, а про мікрокоординацію: задокументувати якесь порушення, дістати сусідові ліки.
І навіть це ризиковано. Стеження – реальне: інформатори, прослуховування телефонів, цілеспрямовані арешти. Люди знижують ризики розподіляючи ролі, користуючись принципом "знати тільки за потреби" й покладаючись на підтримку діаспори, коли стає гаряче.
– Лідер опозиції Едмундо Гонсалес, який зараз у вигнанні, як і багато інших, назвав третій шестирічний строк Мадуро "самопроголошенням диктатора". На вашу думку, чи можна порівнювати режим Мадуро з режимами Путіна або Лукашенка?
– Так, але з певними нюансами. Як і Путін чи Лукашенко, Мадуро проводить "вибори", фальсифікує результати та використовує державні медіа й силові структури для придушення опозиції.
Різниця в масштабі економічного колапсу (у 2018 році інфляція у Венесуелі сягнула 63 374,08%, у 2026-му прогнозується приблизно 225%; ВВП впав на 80% менш ніж за десятиліття – ред.) і в тому, що Венесуела показує, як авторитаризм і крах державності можуть поєднуватися, коли злочинні мережі контролюють частини економіки, включно з незаконним видобутком і торгівлею.
Режим поводиться як мафія, що контролює територію, а не як уряд, який служить нації.
– Що ви маєте на увазі під "злочинними мережами"?
– Є три рівні. Перший: територіальні банди та тюремні мафії, які стягують податки з місцевої торгівлі, транспорту та будівництва – паралельні "уряди" зі своїми правилами.
Другий: нелегальна видобувна економіка – золото та інші корисні копалини на півдні, які охороняються озброєними угрупованнями. За це розплачуються навколишнє середовище та корінні громади.
І третій: державні махінації – контрабанда палива, ліцензії на імпорт і валютний арбітраж, якими займаються "свої люди". Це політична економіка лояльності: якщо ви лояльні, ви отримуєте доступ; якщо ні – ви поза грою.
– Економіка Венесуели раніше значною мірою залежала від експорту нафти. Як сильно, на вашу думку, на неї вплинули міжнародні санкції?
– Санкції завдали шкоди, але не стали причиною краху. Економіка вже руйнувалася, оскільки режим знищив право власності, вислав незалежні ЗМІ та перетворив національне нафтовидобування на машину корупції.
Виробництво нафти у Венесуелі занепало за роки до введення нафтових санкцій.
Санкції обмежили доступ режиму до готівки, але гуманітарна криза – голод, брак ліків, масова міграція – є результатом десятиліть некомпетентного управління та корупції.
– Раніше цього року Мадуро оголосив 60-денний "економічний надзвичайний стан", офіційно для "зміцнення національної економіки та протидії зовнішньому тиску", зокрема з боку Сполучених Штатів. Що насправді стояло за цим кроком, і який вплив він мав на життя людей?
– Це було політичне, а не економічне рішення. Мадуро створює "надзвичайні стани", щоб виправдати обхід інституцій і централізацію влади.
Для венесуельців ці укази означають більший контроль, а не більшу стабільність. Ціни зростають, якість послуг погіршується, невизначеність росте. Коли режим використовує хаос як зброю, кожна криза стає можливістю посилити контроль.
"Мадуро – не стратегічний партнер, а клієнт"
– Як міграція впливає на сусідні країни? Яку позицію займають, наприклад, Колумбія та Бразилія щодо Мадуро?
– Обидві країни надають перевагу стабільності та діалогу, навіть коли критикують зловживання. Вони намагалися організовувати або сприяти переговорам, адже мільйони венесуельців тепер живуть у їхніх містах. Але безуспішно.
На мою думку, вони зробили недостатньо. Міграція перевантажила школи, клініки та ринок житла – і стала внутрішньополітичним питанням у Колумбії, Бразилії та далеко за їхніми межами.
Це простий урок для регіону: не може бути рішення міграційної кризи без демократичного вирішення ситуації у Венесуелі.
– З огляду на ізоляцію Мадуро від США та Європи, він давно шукає підтримки в Росії та Китаї. Наскільки міцні ці відносини сьогодні? Наскільки залежною стала Венесуела від Москви та Пекіна?
– Відносини суто транзакційні й егоїстичні. Росія та Китай є життєво важливими для режиму – економічно, військово й інформаційно. Росія забезпечує геополітичне прикриття, Китай – гроші для цього.
Мадуро – не стратегічний партнер, а клієнт.
– Наскільки активний російський вплив у венесуельському інформаційному просторі, і які інструменти режим використовує для контролю наративів?
– Дуже активний. Російський вплив проникає в державні медіа, дипломатичні меседжі та цифрову пропаганду. Режим також використовує російські тактики: спотворювати реальність, перевантажувати інформаційний простір, збивати з пантелику. Коли люди не можуть відрізнити правду від брехні, апатія стає інструментом контролю.
"ШІ – це історична можливість для громадянського суспільства поширювати надію швидше, ніж страх"
– Беручи до уваги дослідження кампаній дезінформації, згенерованих штучним інтелектом у Венесуелі, якою ви бачите роль нових технологій, зокрема ШІ, враховуючи, що ви самі зараз працюєте з ним? Чи вірите, що громадянське суспільство може "перевернути" цю технологію, використавши її для зміцнення демократії, а не для її підриву?
– Абсолютно. Дезінформація поширюється з високою швидкістю, але з такою ж швидкістю може поширюватися і правда. У своїй роботі я використовував ШІ, щоб допомагати громадам самоорганізовуватись, моніторити вибори та протидіяти дезінформації.
Сама по собі технологія нейтральна. Її можна використовувати, щоб пригнічувати або щоб звільняти. Я вірю, що ШІ – це історичний шанс для громадянського суспільства масштабувати надію швидше, ніж страх.
– Можете навести конкретний приклад того, як ШІ уже був успішно використаний – можливо, у вашій практиці?
– Минулого року, коли режим раптово змінив сотні виборчих дільниць напередодні опозиційних праймеріз, ми створили бот в Instagram і WhatsApp на базі ШІ, який допомагав громадянам миттєво знаходити правильну виборчу дільницю й дізнаватися, як долучитися до моніторингу виборів.
Ним скористалося понад 300 тисяч людей. Бот охопив регіони, де традиційні медіа вже не працюють, і дав звичайним громадянам можливість залишатися поінформованими й організованими навіть попри цензуру.
Ще один надихаючий приклад – венесуельські журналісти створили віртуального ведучого новин, згенерованого ШІ, який поширював перевірену інформацію у соцмережах, не наражаючи справжніх журналістів на ризик. Це було креативно, практично й буквально рятувало життя – спосіб говорити правду, коли за правду можна опинитися у в'язниці.
Ці приклади показують, що технології, якщо використовувати їх етично, можуть вирівняти шанси, повертаючи людям доступ до правди, координації та голосу навіть під владою авторитарного режиму.
"Венесуела – не безнадійний випадок"
– Лідерка венесуельської опозиції Марія Коріна Мачадо отримала Нобелівську премію миру 2025 року "за її невтомну роботу зі сприяння демократичним правам і мирному переходу від диктатури до демократії". Як це сприйняли представники венесуельської опозиції, зокрема ви?
– З гордістю і відчуттям справедливості. Ця нагорода – визнання боротьби, яку мільйони венесуельців ведуть уже десятиліттями. Вона відзначає не лише її мужність, а й сміливість кожного, хто стояв у чергах на виборчих дільницях, знаючи, що режим намагається сфальсифікувати результати. Вона нагадує світові, що Венесуела – не безнадійний випадок.
– Чи бачите ви в цьому визнанні реальний символ змін чи радше символічний жест?
– Це символічно, але символи мають значення. Вони зберігають справу живою, коли світ хоче рухатися далі. Вони повертають віру, коли люди виснажені. І вони підвищують ціну для диктаторів за кожен акт репресій.
– В Україні гумор – це спосіб виживання. Що допомагає не здаватися венесуельцям?
– Гумор, музика, бейсбол, віра і сім'я. А ще – щоденний героїзм, який я бачив у громадах: матері, які діляться останнім; підлітки, що навчають дітей після школи. Авторитаризм може звузити твої можливості, але він не вбиває нашу здатність дбати одне про одного. Ця непохитна надія – наша відновлювана енергія.
– Чого Україна могла б навчитися у Венесуели, щоб утримувати міжнародну увагу?
– Я почав би з того, що венесуельцям також є чому повчитися в українців – насамперед їхній надзвичайній мужності та єдності перед обличчям агресії. Те, як Україна захищає свій суверенітет і водночас утримує увагу світу, вражає.
Втім, якщо говорити про досвід Венесуели, ми зрозуміли, що міжнародну увагу потрібно постійно підживлювати – через людські історії, а не лише політичні заяви. Світ має бачити, як тривала криза змінює повсякденне життя людей і як її наслідки перетинають кордони – через міграцію, енергетику, безпеку.
Ще один урок – важливість створення широких коаліцій, заснованих на цінностях – не лише між урядами, а й між громадянським суспільством, журналістами та діаспорами. Саме вони тримають тему на порядку денному, навіть коли геополітичні вітри змінюються.
Зрештою, і Україна, і Венесуела ведуть різні версії однієї й тієї ж боротьби – доводячи, що правда, гідність і демократія сильніші за страх, жорстокість і силу.
***
Як каже Роберто Патіньйо: "Коли люди більше не можуть відрізнити правду від брехні, апатія стає ворогом свободи". Це, мабуть, найуніверсальніше попередження – і причина, чому ні Венесуела, ні Україна не можуть дозволити собі відмовитися від правди.
Підтримайте "Українську правду", доєднуйтесь до Клубу УП.
Аліна Полякова, УП