Тарас Чмут: Росії потрібні переговори, хоч вона й надуває щоки

Існують люди, наче камертони. Вони допомагають налаштувати чіткість і ясність думок у голові.

Для багатьох читачів "Української правди" таким камертоном у військовій тематиці є Тарас Чмут.

Упродовж всього часу повномасштабної війни він очолює фонд "Повернись живим", який комплексно забезпечує Сили оборони України майном, починаючи від автівок і до гранатометів, а також впроваджує навчальні проєкти для військових.

Завдяки роботі у фонді Чмут має можливості бачити й тверезо оцінювати, що насправді відбувається на фронті, у військовому керівництві та в найвищих кабінетах країни.

В новому інтерв'ю "Української правди" Тарас Чмут критикує неправильний підхід держави до мобілізації та категоричне небажання влади реалістично сприймати те, що насправді відбувається у війську.

Під час бесіди ми обговорювали тему корупції в оборонній сфері. Також розмовляли про справу "Мідас", реакцію Зеленського на скандал, про те, що собою являє компанія Fire Point та про появу нових олігархів.

Чмут переконаний, що Росія готова до переговорів з Україною, але водночас готується до війни в країнах Балтії.

Перед вами скорочена версія нашої розмови, яка є зручнішою для читання. Якщо вас цікавить повна версія – дивіться інтерв'ю у відеоформаті.

"Хороша вправа для Міністерства оборони, Генерального штабу, Офісу президента – чесно порахувати, скільки реально у нас ще є часу"

– Ми заходимо в 2026 рік, який точно не буде легким. За вашими спостереженнями, що змінюється в підходах до війни з боку керівництва нашої держави і як свої підходи до війни змінюють росіяни?

– Готуючись до інтерв'ю, я попросив свіжі цифри по втратах територій, щоб порівняти рік до року. 2022-ий – хаотично сумбурний рік, там складно зрозуміти, хто, скільки, куди. Тому його не враховуємо, ми вистояли – це вже перемога.

Різниця 2023-го і 2024-го років щодо втрачених до відвойованих територій з боку України склала – мінус 110 квадратних кілометрів не на нашу користь.

Тобто ми за рік, десь втрачаючи, десь повертаючись, вийшли на мінус 110 кілометрів. А якщо порівнювати 2025-ий рік з 2024-им, то різниця складає мінус 1700 квадратних кілометрів.

Тенденція така, що ми, навіть намагаючись наступати і контратакувати, все одно більше втрачаємо. Це означає, що Росія швидше і якісніше адаптується до тої війни.

Ми в довгу маємо не дуже оптимістичний сценарій, якщо не змінимо ситуацію грубо, але кардинально.

Якщо говорити більш конкретно, то після закінчення Курської наступальної операції фактично вся стратегічна ініціатива знаходиться в руках росіян.

На окремих ділянках фронту ми пробуємо, і інколи нам вдається, проводити контрнаступальні дії. Наприклад, як у грудні вдалося "Хартії" під Куп'янськом. Це приклад і співвідношення сил і втрат, і повернених територій, і певних змін на полі бою.

Але глобально росіяни розуміють, що, збільшуючи кількість гарячих місць на фронті, вони ставлять нас на розтяжку, коли ми не маємо стратегічних резервів і заходимо в ситуацію, де вимушені постійно реагувати на їхні спроби наступальних дій. Рано чи пізно вони десь знайдуть слабку ділянку фронту, яку зможуть прорвати і вийти на оперативний простір.

Чи будуть сили і засоби їх зупинити, вирівняти і відкинути назад – це питання велике і відкрите.

Поки що з великою натяжкою, великими зусиллями, великими жертвами нам це вдається, але з кожним роком збільшується кількість ділянок фронту, на яких росіяни пробують здійснювати активні наступальні дії.

Натомість кількість резервів у нас не збільшується. Мобілізація падає. Далі питання втрат – це не тільки загиблі, це і санітарні втрати, і просто люди, які звільняються зі служби з різних законних причин.

Як результат, ми рухаємося не в позитивний для себе бік на полі бою.

– Раніше ви казали, що "ми не наближаємося до перемоги". Чи можна зараз говорити про те, що фронт наближається до колапсу?

– Якщо взяти графік, де нанести Сили оборони, які необхідні для стримування противника, втрати, накласти кількість СЗЧ, врахувати приріст від мобілізації, то, знаючи кількість Сил оборони зараз, побачимо, через скільки часу ми вийдемо в точку, коли військові втратять можливість стримувати противника на стратегічному рівні. Після цих розрахунків можна давати відповідь на ваше запитання.

Це хороша вправа для Міністерства оборони, Генерального штабу, Офісу президента – порахувати чесно для себе, скільки реально у нас ще є часу. А далі зрозуміти, що з цим часом можемо робити.

Бо в росіян теж є така точка колапсу. Вона не зовсім на полі бою, а швидше економічна. І її так само можна як прискорювати, так і віддаляти.

– Я ніколи не чув, щоб хтось вів такі підрахунки в Україні. Вам відомо, що хтось над цим працює?

– Так само не чув. Але після серії наших розмов з Міністерством оборони й Офісом президента там сказали, що спробують порахувати.

Велике питання до достовірності даних, які вони будуть використовувати і до готовності реально сприйняти світ, у якому ми є.

– Хто саме готовий, а хто не готовий?

– На низовому, середньому рівні, очевидно, так – готові. А на найвищому рівні – не певен. Тому що є страх поганих новин у цій країні.

Ніхто не хоче доповідати погані новини. Всі хочуть жити в ілюзії перемоги.

– Системний хаос в управлінні та кругова брехня – це дві болючі проблеми українського війська. Чому їх ніхто не хоче вирішувати?

– Організаційна культура Сил оборони побудована таким чином, що кожна ланка намагається доповісти своєму керівництву те, що воно хотіло б чути, незалежно від реального стану справ.

Бо якщо ти доповідаєш правду, тебе знімають з посад. Якщо ти вчиняєш так, як маєш, а не так, як тобі кажуть, на тебе відкривають кримінальні справи, погрожують державною зрадою і так далі.

Тому система така, де комбригам простіше малювати віртуальну реальність лінії фронту й поля бою, щоб не засмучувати свого генерала і тих, хто над ним, аніж сказати правду. Тому що за правду знімають.

Є бригади, де було кілька комбригів за декілька місяців. Після того, як комбрига знімають, він потрапляє в батальйон резерву на так звану "лавку запасних". Проходить пів року, про нього згадують, дають наступну бригаду. А потім знову знімають, потім знову дають бригаду.

Знаю людей, які вже тричі комбриги. Чому? Бо система не хоче сприймати реальність. І ця система формується зверху вниз.

– Невирішення названих проблем – до чого це призводить?

– До наближення точки колапсу.

Хаос управління військами – це про війну приданих підрозділів, про дроблення з'єднань і частин, про постійне виривання якогось особового складу кудись, незалежно від їхнього стану здоров'я, мотивації, навченості, злагодженості, фахової підготовки і в принципі придатності до виконання цих завдань. Це з одного боку.

А з іншого боку, ми маємо тотальну систему, де військові і навколо них бояться називати речі своїми іменами, доповідати вищому керівництву, яке має доповідати ще вищому і найвищому про реальний стан справ.

Плюс дуже часто ми спираємося на презентації з гарними цифрами, за якими не криється нічого.

"Чи є відповідальність держави за високі втрати? Ні, немає"

– Про Олександра Сирського хочу запитати. У попередньому інтерв'ю ви назвали його сильним стратегом. Чому на нижчому і на середньому рівні у війську до головкома ЗСУ ставляться як до генерала, який не береже людей?

– Бо генерал має воювати війну і вести до перемоги. У нього не стоїть задача зберігати людей, у нього інший об'єм і масштаб виконання задач. Його архітектура роботи така. Вона може нам подобатися, може не подобатися. Головком відповідає за кінцевий результат. Задачу йому ставить верховний головнокомандувач.

Приймає або не приймає результати виконання цих задач так само президент. Вони між собою мають визначати стратегію і давати оцінку її реалізації.

Те, як воно реалізовується на місцях, у значній мірі є наслідком системи Міністерства оборони і Збройних сил, які регулюють, застосовують, генерують все те, що відбувається.

У нас великі втрати. Хто генерує людей на посадах, чи є відповідальність держави за високі втрати?

Так немає відповідальності! Солдату є відповідальність, сержанту є відповідальність, командиру роти є відповідальність, комбату є відповідальність і навіть комбригу за втрату позиції буде відповідальність. А за втрату батальйону людей немає відповідальності!

– Чому згори вниз не задають тон, що людей треба берегти?

– (Робить паузу) Бо, можливо, нагорі не знають про цю проблему?

– Ну як це? Вони ж знають про СЗЧ, про втрати, про ситуацію з мобілізацією. Мені здається, що в Сирського немає іншого вибору, як берегти людей – хіба ні?

– Це мало б так бути. Але військові, на жаль, мислять інакше. Вони вважають, що ресурс десь має взятися.

І це не тільки Сирський, це тотальна більшість військових думають, що держава має дати ресурс, яким вони будуть воювати.

– Тобто військове керівництво не враховує всіх проблем у державі, а мислить вузько у своїй сфері?

– Так. Тому ми маємо стратегію, яка в нас є. Але ми її не виконуємо, бо людей немає, як сказав один високоповажний генерал.

– Нащо тоді всі ці Ставки в ОПУ?

– Я не знаю.

"Люди радіють від нападів на ТЦК й СП. Але без мобілізації буде капітуляція"

– Давайте поговоримо про мобілізацію. Як зараз відбувається мобілізація у росіян, і як ви бачите ситуацію щодо цього питання у нас?

– Росіяни купують і пакують. Вони купують людей грошима, а ті йдуть, знаючи, що скоріш за все не повернуться. Але іншого шансу в житі отримати такі кошти, вийти з кредитів, купити житло, роздати борги, купити "Ладу" чи ще щось у них не буде. І вони йдуть. Бо їхнє життя нічого не вартує.

З іншого боку, росіяни пакують силою людей у великих об'ємах обіцянками, обманами, затягуванням, і вони мають свої 30 тисяч на місяць – інколи менше, інколи більше. Маючи 140 мільйонів населення, де плюс-мінус 10 мільйонів нічого не вартують, можна собі таке дозволяти.

Ми маємо діяти інакше. І тут держава не зробила вчасно все, що потрібно для того, щоб не допустити спочатку провалу мобілізації, а потім змінити це в позитивний бік.

Тому ми зараз бачимо ситуації, де на військовослужбовців ТЦК та СП нападають, а в коментарях сотні реальних людей радіють цьому. Не знаю, як це охарактеризувати навіть. Що дивно, але й самі військові не люблять ТЦК та СП.

– Хоча там же служать ті самі військовослужбовці?

– Так!

Бойові комбати, величезна кількість комбригів у спілкуванні з десятками людей говорять, що не люблять ТЦК та СП (Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки – УП).

І це ж якась аномалія, бо мобілізація призначена для поповнення потенціалу на полі бою, для поповнення втрат для ведення війни. Не буде мобілізації – буде капітуляція.

Капітуляція нікому не треба в Україні, бо після неї буде наступна мобілізація, але вже в російську армію. І там усі м'ясники.

Ми ж це бачимо на території Луганської, Донецької, Запорізької, Херсонської областей, де людей, які не виїхали, мобілізували і кинули в бій.

І це якась тотальна проблема, про яку ми не хочемо ні говорити, ні сприймати її. Бо відповідає за мобілізацію верховний головнокомандувач, реалізує її Кабінет міністрів, а далі уже ідуть міністерства, органи місцевої влади, і десь там знизу Сухопутні війська, під якими чомусь знаходяться ТЦК та СП.

А в нас прийнято звинувачувати військових у поганій мобілізації. Так військові десь там на дні списку відповідальних.

– Чому, на вашу думку, верховний головнокомандувач і головком ЗСУ дистанціювалися від процесу мобілізації? Немає звернень, де була б присутня якась щира розмова з громадянами на цю тему.

– Бо не у фокусі пріоритетів. Немає розуміння важливості цього питання, бо немає бажання з ним щось робити, тому що це політично токсичне питання. А ми ж уже у вибори граємося, здається, так?

Тому тепер важливо не поле бою, а вибори, рейтинги.

– Що потрібно робити в 2026 році, щоб вирівняти ситуацію з мобілізацією?

– В цьому світі можливо все, але не все зразу.

Перший крок – це визнати реальний стан справ і цієї проблеми. І почати хоча б осмислювати її, досліджувати її і розуміти, що з нею реально зробити, що вже пізно робити, а що можливо.

Ми ж не знаємо реального стану справ, ні реальних цифр, ні причинно-наслідкового зв'язку. Є гіпотеза, що треба мобілізовувати менше, але якісніше. Є гіпотеза, що треба зменшити об'єм бронювання. Є гіпотеза про те, що треба залучати представників інших силових структур до мобілізації. Є багато варіантів, що можна робити.

Жоден із них не є популярним для суспільства, а суспільство – це виборці. Тому ми вертаємося на точку старту.

– Ви – за посилення мобілізації, правильно?

– Я прихильник того, що перед тим, як щось робити, треба про це подумати. От перед тим, як щось робити з мобілізацією, давайте проведемо хоча б якесь адекватне дослідження, що ми хочемо, і що по факту відбувається.

А потім з цього будемо робити якісь висновки, приймати рішення, а не просто комусь щось сподобалося – і ми роздали грошей або запустили якусь реформу, або прийняли черговий закон.

Давайте вчитися приходити до управління держави, спираючись на дані, а не емоції і вподобання окремих персоналій.

"Реакція президента на корупційний скандал була ніякою"

– У жовтні цього року фонд "Повернись живим" підписав меморандуми про співпрацю з НАБУ та САП. Чи вже є кримінальні провадження, які базуються на експертизі вашого фонду?

– Поняття не маю, і це чесна відповідь. Ми маємо два великі треки роботи. Один по залученню коштів від угод зі слідством на потреби Сил оборони. Буквально нещодавно в рамках "Дронопаду" ми передавали дрони-перехоплювачі одній із частин Сухопутних військ, придбані за ці кошти. До речі, вже через 4 дні мали перші збиття шахедів.

І другий трек – це консультація з точки зору цін на товари військово-оборонного призначення, і в цілому консультування щодо виробників, вартостей, термінів, специфікацій, добросовісності. Це ми робили давно, ще до меморандуму.

Просто руки дійшли до того, щоб це все нормально формалізувати.

– Чи була у вас співпраця у справі "Мідас"?

– Я не знаю, в яких справах у нас беруть консультації.

Приходять люди, задають питання, відправляють офіційний лист, ми даємо офіційний документ, наприклад, чи купували, чи не купували, по якій ціні, в якій комплектації, яка специфікація, коли і які умови.

– Як ви поставилися до того, що почули на плівках НАБУ по справі "Мідас"?

– Це вибило в депресію тижні на два. Це прямо демотивує і мене особисто як людину, як громадянина, і військових, з якими я спілкуюся.

Та і в цілому бачу по суспільству теж, що для всіх це дуже сумно.

– Чи змінилося ваше ставлення до Володимира Зеленського?

– Так (робить паузу). У негативний бік, очевидно. І не так через те, що відбулося, як через слабку реакцію опісля. Вона була ніякою. Це величезний геополітичний провал для країни. Це те, що підриває нашу обороноздатність і всередині, і зовні.

Я допускаю, що президент міг не все знати, чи не бачити. Є багато всього, що може відбуватися, і про це можеш не знати. Я реально в це щиро вірю і допускаю, що так і було.

Але коли скандал вже відбувся, на подібні речі реакція має бути миттєвою, максимально жорсткою і такою, щоб ніхто інший більше ніколи не хотів повторювати це все.

Те, що відбулося – це слабка, повільна і вижата суспільством і партнерами реакція.

– Є компанія під назвою Fire Point, яка займається випуском ударних дронів і ракет "Фламінго". ЗМІ раніше пов'язували її з Тимуром Міндічем, хоча в самій компанії цей зв'язок спростовують. "Повернись живим" має досвід співпраці із Fire Point?

– Ні. І бажання такого теж не маємо.

– Чому?

– Бо це дуже дивна компанія, надто мутна для мене.

Я знаю сотні виробників, кожен з яких сидить максимально тихо, не привертаючи жодної уваги. І по них регулярно прилітає: по їхніх заводах, по їхніх виробництвах, по їхніх об'єктах, які надсекретні, на які нікого не допускають, де все супер зроблено з точки зору непоширення інформації.

А тут компанія, яка на весь світ показує, яка вона класна, як багато вона вбиває росіян, як часто вона запускає ракети, дрони і так далі.

– Були пропозиції з їхнього боку на співпрацю з вами?

– Був запит на те, щоб ми придбали їхню продукцію, але я відмовився.

Я просто не хочу мати справу зі, скажімо так, дивними компаніями. В жовтні, здається, коли я мав довге відрядження за кордоном, був запит з їхнього боку на познайомитися, але комунікація обірвалася і відклалась.

– Як ви ставитеся до продуктів, які виготовляє Fire Point?

– Я не готовий давати оцінку "Фламінго", бо не маю достатньо інформації.

Я знаю, що дрони FP декілька років активно застосовують різні відомства, служби з різним результатом. Їхня велика перевага – це потужна бойова частина в 105 кілограмів.

Фактично така собі альтернатива КАБам, тому що це middle strike з великою бойовою частиною. Це те, чого нам не вистачало багато років.

По їхніх дронах не чую особливого негативного зворотного зв'язку.

Ефективність не впирається в залізо, вона більше залежить від тактики застосування, від навченості людей і часу на підготовку місії. Тобто тут теж багато нюансів.

Але я допускаю, що якщо держава дасть багато грошей, зробить замовлення багатьом українським дроновим виробникам, то подібну продукцію зможуть робити багато інших компаній. Чи є це формою корупції? Навряд чи. Я не хочу вірити в якусь класичну історію з мішком грошей, відкатами, якимись відсотками за щось.

Але якщо ти виробник і маєш впевненість у тому, що держава буде в тебе купувати майже все, що ти здатен робити, і отримуватимеш свої чесні 20–25–30%, то ти вже можеш бути мільярдером.

– Чи справді оборонка сьогодні є зоною найвищих корупційних ризиків, чи це перебільшення?

– В нашій країні навряд чи була якась галузь, у якій настільки багато грошей, яка настільки закрита, настільки затребувана і настільки корумпована.

– Наскільки українські виробники різних видів зброї загалом є добросовісними – на прикладах вашої співпраці?

– Вони різні. Є дуже багато хороших, ідейних, ціннісних виробників.

Але є достатньо багато виробників, які живуть, як в останній день, для яких стоїть задача заробити якомога більше грошей.

– Це нові майбутні олігархи?

– Це нові майбутні олігархи, нові майбутні спонсори політиків. Їх уже реально десятки, можливо, навіть сотні.

Не проблема з тим, що ОПК (оборонно-промисловий комплекс – УП) заробляє гроші на війні. Проблема в тому, що ОПК забуває, завдяки кому вони можуть заробляти ці гроші. Бо часто їхня робота направлена не на забезпечення солдата в окопі, а на заробіток.

Але вони працюють, бо десь там, за 100, 200, 500 кілометрів люди сидять у землі, тримають фронт і дозволяють у Дніпрі, Києві, Львові комусь виробляти продукцію, продавати її за великі гроші, прикриваючись патріотизмом.

– Що буде з цими компаніями, коли повномасштабна війна рано чи пізно закінчиться?

– Тотальна більшість помре; думаю, 70%. А інша частина перетвориться на світові компанії-корпорації, частину куплять світові компанії-корпорації або поглинуть, частина буде на плаву такими середнячками.

– Після справи "Мідас", який урок має винести українське суспільство, щоб держава могла розвиватися?

– Треба підтримувати антикорупційні органи, незалежні ЗМІ і громадянське суспільство. Це три стовпи, на яких тримається демократія і свобода в усіх країнах.

"Ніхто не перевіряв, чи спрацює 5 стаття НАТО, якщо хтось нападе"

– Триває переговорний процес, і наразі все впирається в територіальні питання. Україна каже про те, що ми готові домовлятися, якщо стоїмо там, де стоїмо. Росіяни висувають свої умови, мовляв, "виходьте з Донбасу".

На вашу думку, яка допустима межа компромісу, зважаючи на те, що в реальності відбувається на фронті, на те, що відбувається в економіці з міжнародними партнерами, з українською політикою?

– Та, яку ми самі собі визначимо.

Часто ми показуємо себе слабшими, ніж ми є. І тому Захід у нас не вірив у 2022 році: "2-3 тижні – і ставимо хрест на Україні".

З іншого боку, Росія є майстром спорту з надування щік у цьому світі. До 2022 року всі боялися російської армії та зброї.

Але маленька Україна показала, що росіяни гинуть на відмінно. І зброя їхня така собі, і техніка в них теж палає, підривається, вибухає.

Не такий страшний той ворог, як здається.

Росія далі грає роль потужної країни, хоча насправді їй так само важко, як і нам. Я не певен, кому зараз важче – нам чи їм.

– Прямо так?

– Так, просто вони суперкласно маскуються, класно надувають щоки, нагнітають потужність, якої немає.

– Ви вважаєте, що Росія хоче переговорів?

– Так, Росія хоче переговорів.

Тому що вона розуміє, що в якийсь момент, якщо переговори не почнуться, росіяни зайдуть у незворотні процеси і матимуть шанс до програшу цієї війни.

Тому що санкції тиснуть, тому що Україна б'є по всьому, тому що на полі бою важко, тому що мобілізація хоч і йде непоганими темпами, але рік до року важчає, тому що техніка знищується, тому що вести наступальну загарбницьку війну проти народу, який бореться за своє, в рази важче.

Тому зараз виникають питання щодо умов, поступок і надування щік.

– Американці перекидають відповідальність за війну в Україні на європейців. Чи Європейський Союз – це надійний партнер для України?

– Як інституція – ні. Вона неоднорідна з різними лідерами, подекуди проросійськими, які блокують нашу допомогу.

Але як окремі країни – так. Тому що є європейські партнери, завдяки яким ми тримаємося.

– Ми зараз ведемо переговори з американцями про гарантії безпеки. І там проговорюється опція, щоб ці гарантії були аналогічними до 5-ої статті НАТО. Якщо ми зможемо домовитися з американцями, такі гарантії нам реально допоможуть унеможливити російську агресію?

– А Будапештський меморандум нам багато допоміг?

– Я так розумію, стаття 5 передбачає безпосередню залученість військ гарантерів.

– А якщо ні, то що? Якщо навіть все буде прописано і нічого не буде по факту – то що?

– За вашої логіки, виходить, що і країни НАТО сьогодні не захищені?

– Ніхто поки що не перевіряв це на практиці. Тому єдиним гарантом будь-чого в Україні є Сили оборони. Я знаю одне: допоки в окопі є солдат з синьо-жовтим прапором, доти все гаразд.

– Голова розвідки Кирило Буданов нещодавно говорив про те, що Росія готується до війни в країнах Балтії. Чи справді Росія має силу розпочати бойові дії в країнах НАТО?

– Росія готується до майбутніх можливих великих воєн, збільшуючи чисельність армії, трансформуючи систему воєнного управління, розкручуючи оборонно-промисловий комплекс, ідеологічно зомбуючи населення.

– Чи їм вистачає сил?

– А скільки там треба? Чотири дивізії на три країни. А там, як далі піде.

– Європейці готові до війни?

– Тотально ні. Сучасна війна абсолютно не така, як попередні. І не достатньо мати багато дорогої техніки, не маючи людей, які вміють воювати, які мають витримку бачити втрати, які можуть тримати стрій. Ми до цього йшли багато років.

Нам теж у 2014-му давалося це важко. Я не знаю, що, наприклад, буде з Естонією, коли в перший день загине 500 людей. Не знаю, чи буде в них бажання боротися.

– Росіянам вистачить сил одночасно воювати в Україні і нападати на країни НАТО?

– Їм доведеться зупиняти наступальні дії на одному з напрямків. Наприклад, перестануть наступати на Гуляйполе, відтягнуть 100 тисяч людей звідти, пустять на інший напрямок.

– Якщо росіяни готуються до війни в Європі, то чи Європейський Союз справді щиро зацікавлений в тому, щоб війна в Україні закінчилася?

– Дуже багато країн чесно кажуть, що поки воює Україна, вони спокійно п'ють пиво. І це правда.

З іншого боку, незрозуміло, чому тоді більшість цих країн не вливає в Україну достатньо техніки, зброї і коштів, щоб Україна цю війну не просто виграла, а розгромила противника і зняла фактор загрози з усіх європейських країн.

Роман Кравець, УП

Відео – Андрій Ковш, Владислав Пилипенко, УП

Фото – Андрій Ковш