Україна в пошуках людей
За оцінками омбудсмена Дмитра Лубінця, за кордон виїхали орієнтовно одинадцять мільйонів українців та українок.
Загальний дефіцит кадрів в Україні становить 30%, і цей вакуум може бути заповнений робітниками з Бангладеш, Непалу та інших бідних країн.
Як стверджує журналіст Юрій Бутусов, ключову роль у недавніх боях за Куп'янськ відіграли бійці з Колумбії та Бразилії.
З 1 січня 2026 року розмір одноразової виплати в разі народження дитини збільшився до 50 тисяч гривень.
Ця добірка різношерстих новин ілюструє одну й ту саму вітчизняну проблему: Україна гостро потребує людей. На фронті вже давно не вистачає солдатів. У тилу вже зараз бракує робочих рук. Країну залишає занадто багато громадян. У країні народжується замало майбутніх громадян.
І навіть якщо в 2026-му повномасштабну війну таки вдасться призупинити, брак людей не стане для нас менш актуальною та болісною проблемою.
Будь-яка проблема передбачає два альтернативні підходи до її розв'язання: батіг і пряник, примус і заохочення. Гнітюча ситуація з демографією не є винятком.
Головний вітчизняний батіг, покликаний перешкодити відтоку людей з України, добре відомий: часткове закриття кордонів із лютого 2022 року. Одні з нас критикують цей надзвичайний захід, інші його схвалюють.
Коли минулого літа держава дозволила перетинати кордон хлопцям 18–22 років, багато хто вважав це ударом по українському майбутньому. Хоча таке рішення було прийнято не від доброго життя, а сподіваючись зупинити масовий превентивний виїзд тінейджерів до повноліття.
Заковика в тому, що сама модель часткового закриття кордонів є малопридатною для багаторічного використання. В довгостроковій перспективі країна може жити або з відкритими кордонами, або з кордонами, закритими майже повністю: як у СРСР і країнах соцтабору.
Щоб цей батіг справді рятував нас від депопуляції, Україні довелося б іти далі – і на зовсім сумнівних правових підставах забороняти виїзд підліткам. А згодом потрібно було б не випускати з країни ще й українок фертильного віку.
Загалом розв'язання демографічної проблеми методом батога тісно пов'язане з поверненням до безправ'я жінок. З відмовою від усього того, чого цивілізоване людство досягло в другій половині ХХ століття. Заборонити аборти. Обмежити доступ до засобів контрацепції. Стигматизувати та дискримінувати бездітних. Жодного "my body, my choice".
Там, де кожен чоловік – потенційний солдат, кожна жінка має бути виробником майбутніх солдатів. Якщо тіло військовозобов'язаного громадянина належить Батьківщині, то тіло фертильної громадянки й поготів!..
На щастя, подібне мракобісся в дусі "Оповіді служниці" поки що не обговорюється в нас всерйоз. Але ж окремі мізогінічні голоси в Україні вже лунають.
Наприклад, популярний священник-блогер з Тернопільщини Олексій Філюк нещодавно назвав російське вторгнення "покаранням за 12 мільйонів абортів", зроблених українками після проголошення незалежності.
Втім, теоретично батіг може бути використаний не лише українською державою – а й нашими західними партнерами. Не секрет, що в Києві пов'язують певні сподівання з антиімміграційною політикою європейських країн.
Вважається, що досить жорсткі заходи проти мігрантів дозволили б Україні повернути значну частину своїх блудних громадян.
Навіть якщо Європа не стане масово та примусово депортувати українців на Батьківщину (подібний сценарій все-таки малоймовірний), їх можуть поставити в такі умови, коли вони будуть змушені залишити територію ЄС та вирушити додому.
Щоправда, і тут є одне суттєве "але". Насамперед антиімміграційний батіг торкається найбільш пасивних і безпорадних. Тих, хто не зміг пристосуватися до життя на чужині. Тих, хто надто залежить від соціальних виплат. Тих, хто не має сил чинити опір натиску чужої бюрократичної машини.
Отже, спрацює ефект негативного відбору: на Батьківщину вимушено повернуться найслабші, тоді як чіпкіші всіма правдами й неправдами зможуть утриматися за кордоном.
Величезну демографічну діру це, найімовірніше, не закриє.
Звичайно, крім батога існує й інший потенційний інструмент боротьби з депопуляцією – пряник. У цьому випадку людину не змушують обирати Україну та українське майбутнє, а спонукають її добровільно зробити такий вибір.
Приваблюють. Заохочують. Стимулюють. Мотивують. Переконують, що з України не треба їхати. Доводять, що до України краще повернутися. Пояснюють, що в Україну доцільно іммігрувати з менш благополучних країн. Демонструють, що Україна – це місце, де варто жити, працювати та народжувати дітей.
Теоретично це виглядає мило і симпатично. Але на практиці нашій державі і до 24.02.2022 не вдавалося створювати потужні стимули та мотивації; а в розпал жорстокої війни з численними жертвами та руйнуванням цивільної інфраструктури – поготів
І навіть у разі гіпотетичного перемир'я з РФ привабити людей в Україну залишиться дуже непростим завданням.
Це завдання ускладнене тим, що його виконання погано поєднується з ідеологічною повісткою, яка домінує в нашому суспільстві останніми роками.
Значна частина гуманітарної інтелігенції, пасіонарних активістів, а за ними й державних чиновників, розглядає українську ідентичність як щось ексклюзивне.
Вважається, що на таку честь заслуговують далеко не всі. Формуються та поступово посилюються критерії справжньої українськості. Лунають заклики виключати з-поміж українців усіх, хто не відповідає цим вимогам: наприклад, говорить не тією мовою, читає не тих авторів, слухає не ту музику або дотримується не тих політичних поглядів.
Ідеальну Україну бачать національно-культурним монолітом, який розбиватиме ворожі орди.
Але якщо вам необхідно залучити в Україну якнайбільше людей, доведеться робити ставку на інклюзивність. Приймати до лав українців дуже різних і не схожих один на одного індивідів, які готові асоціювати себе з незалежною Україною.
Не пред'являти до них жорстких вимог. Виявляти максимальну толерантність до співгромадян та потенційних співгромадян. Змиритися з тим, що ваша країна нагадуватиме не моноліт, а радше строкату ковдру. Визнати, що люди не боротимуться за право бути частиною знекровленої України: ця українська держава має конкурувати за них та підлаштовуватися під них.
Ідеологічні баталії в соцмережах справляють враження, ніби перед нами величезна черга з охочих пов'язати свою долю з українським проєктом. А суворому, але справедливому національному журі належить вирішувати, хто гідний цього, а хто не вартий.
Ось тільки насправді жодної черги немає і в найближчій перспективі не передбачається.
Показово, що вже зараз ексклюзивний підхід до української ідентичності не працює під час вирішення головної вітчизняної проблеми – поповнення наших Збройних сил.
"Не можна мобілізувати російськомовних". "Не можна мобілізувати шанувальників Булгакова чи Толстого". "Не можна мобілізувати тих, хто недостатньо вшановує Степана Андрійовича Бандеру". "Не можна мобілізувати тих, хто відзначає Різдво за юліанським календарем". "Не можна мобілізувати тих, хто голосував за шоумена Зеленського в 2019 році". "Це несправжні українці, їм не можна довіряти захист країни". "Це неправильні громадяни, вони не гідні носити форму ЗСУ". "Це потенційна п'ята колона, їм не можна давати зброю".
Чи часто в нашому публічному просторі лунають подібні заклики? Скажімо прямо: ні. Коли справа стосується мобілізації, тріумфує стовідсоткова інклюзивність.
З'ясовується, що захищати Україну зі зброєю в руках, жертвувати собою заради України та вмирати за Україну можуть абсолютно всі – незалежно від національного походження, рідної мови, культурних уподобань, релігійних особливостей чи політичних поглядів.
Про стандарти справжньої українськості майже ніхто не згадує, і зрозуміло чому: на фронті й так гостро не вистачає солдатів, а вибагливість стала б фатальною для нас.
Отже, популярні вітчизняні ідеологеми фактично відкидаються, коли йдеться про реальні життєві інтереси української держави.
На жаль, брак живої сили на фронті – це лише окремий випадок все тієї ж загальної проблеми: нестачі людей. І в майбутньому її навряд чи вдасться розв'язати, не пожертвувавши високими ідеалами.
Але Україна стане далеко не першою країною, якій доведеться обирати між догмою та практичною необхідністю.
Михайло Дубинянський