Генерал Фарт

Перший місяць 2026-го року добігає кінця. І, безумовно, це був найважчий вітчизняний січень за весь час повномасштабної війни з Росією.

Інтенсивні терористичні удари РФ по українських містах супроводжували надзвичайно сувору зиму, якої в Україні не спостерігалося вже давно. Вийшов ідеальний шторм, який накрив мільйони наших співвітчизників.

Звісно, ворожі воєнкори не могли не згадати про горезвісного "генерала Мороза". Мовляв, у 2026-му цей сакральний персонаж знову прийшов на допомогу росіянам – як 1812-го чи 1941-го.

Щоправда, аномальні холоди не дали Кремлю якихось переваг на фронті; а лише полегшили цілеспрямований терор проти цивільного населення та створення гуманітарної кризи в українському тилу.

Але, як відомо, морально-етичні проблеми в Росії вже давно нікого не хвилюють. Противник не просто втрачає людську подобу, а відверто кічиться цим.

Якщо ж розглядати ситуацію в суто практичному ключі, то річ не лише в генералі Морозі. Найпоказовіше те, що від України відвернувся інший воєначальник, на якого ми задовго покладалися – генерал Фарт.

На початку 2026-го року нашому ворогові допомогли обставини, які не залежать ні від Москви, ні від Києва. Цього разу нам справді не пощастило. І, на жаль, країна, яка пережила майже чотири роки великої війни, виявилася не готовою до справжнього невезіння.

"Історику неприємно визнавати це, але фарт – дуже важливий фактор", – колись зауважив Пол Джонсон, автор бестселера "Modern Times: History of the World from the 1920s to 1980s".

Подібних прикладів у світовій військовій історії більш ніж достатньо. Так, у 1274-му та 1281-му роках тайфун, що його прозвали "божественним вітром" ("камікадзе"), двічі рятував Японію від вторгнення численного монгольського флоту.

В 1415-му проливний дощ фактично паралізував лицарську кінноту і сприяв розгрому французів при Азенкурі – ключовій битві Столітньої війни.

1588-го року шторми коло берегів Шотландії заподіяли непоправної шкоди іспанській "Непереможній армаді" і підірвали морську могутність Мадрида.

У 1761-му році смерть імператриці Єлизавети Петрівни запобігла практично неминучій поразці Пруссії в Семирічній війні: новий імператор Петро III був палким шанувальником всього прусського і розгорнув політику Петербурга на 180 градусів.

У 1815-му році несвоєчасний напад геморою не дозволив Наполеону Бонапарту довго сидіти в сідлі й ефективно командувати військами в битві при Ватерлоо.

А в 1942-му році американським бомбардувальникам поблизу атола Мідвей пощастило заскочити японські авіаносці в ідеальний момент – під час переозброєння та дозаправки літаків, коли противник був максимально вразливий. І ця битва стала переломною на Тихоокеанському театрі воєнних дій.

Звісно, роль елементарного везіння чи невдачі під час екзистенційної війни визнають не всі. Хтось вважає за краще інтерпретувати сліпий випадок як навмисне втручання вищих сил ("за нас Бог", "з нами правда" тощо).

Проте на військову фортуну, на удачу, на фарт сподіваються мільйони українців.

І в бліндажах на передовій, і в глибокому тилу, і на Печерських пагорбах: вищому політичному керівництву теж ніщо людське не чуже.

Президентську каденцію Зеленського ознаменували пандемія COVID-19, а потім – повномасштабне російське вторгнення в Україну. Однак в екстремальних історичних умовах глава держави завоював репутацію удачливої ​​людини. Про це неодноразово говорили і прихильники Володимира Олександровича, і нейтральніші спостерігачі, і навіть непримиренні опоненти.

"Перший рік президентства показав, що Зеленський – фартовий хлопець", – наголошував політолог Андрій Золотарьов навесні 2020-го.

"Плюс у тому, що він фартовий. Йому реально щастить", – стверджував нардеп Сергій Рахманін 2021-го.

"От треба визнати. Зеленський, як то кажуть, фартовий. Він неймовірно везучий", – таку заяву восени 2022-го зробив блогер і військовослужбовець Дмитро Вовнянко, котрий міцно недолюблює чинного президента.

5-6 років тому везіння виглядало фактором, який компенсував відсутність політичного досвіду та високопрофесійної команди. А після 24.02.2022 успіх допомагав компенсувати початкову нерівність сил у протистоянні з російським агресором.

Часом Україні справді щастило. Три м'які та теплі зими воєнного часу стали одним із характерних прикладів. І кожен подібний прецедент змушував багатьох українців повірити, що генерал Фарт бореться на нашому боці, і що він не залишить нас у скрутну хвилину.

Почасти ця віра пояснює, чому в Києві так довго не відмовлялися від максималістської концепції перемоги та від надії звільнити всі окуповані українські території. Хоча після 2023-го розраховувати на це було складно.

Річ у тім, що генерал Фарт – не Валерій Залужний і не Олександр Сирський. Для нього немає нічого неможливого. Він вміє перемагати, не маючи достатніх ресурсів. Він здатний розбити вщент сильного супротивника завдяки вдалому збігу обставин. І суто теоретично такий шанс є завжди.

Генерал Фарт дозволяє вести війну без довгострокової стратегії та без чіткого плану дій. Достатньо імпровізувати, тримати оборону, вигравати час і чекати, коли обставини складуться максимально сприятливо для нас. Чекати на приліт дружніх "чорних лебедів", які зроблять для України те, що не до снаги зробити нам самим.

А ще генерал Фарт привчає сподіватися на краще, але не готуватись до гіршого. До везіння швидко звикають і розслабляються.

Якщо похмурих сценаріїв довго вдається уникнути, нам здається, що так буде й надалі.

Якщо Україні щастило три зими поспіль, то, найімовірніше, пощастить і вчетверте. А якщо так, то чи варто витрачати багато часу, грошей і сил на підготовку до песимістичного розвитку подій? На жаль, такий спосіб думок був поширений у суспільстві. Причому не лише серед нерозсудливих обивателів, а й серед високопосадовців.

Словом, у розпал війни Україна покладалася на удачу більше, ніж була готова визнати. І набагато більше, ніж варто.

Занадто багато наших співвітчизників не враховували, що генерал Фарт – це союзник, готовий будь-якої миті перетворитися на найлютішого ворога.

Він рятує й одночасно розбещує. Рятує та водночас обеззброює. Підміняє тверезий і холоднокровний розрахунок привабливою надією. А потім завдає вам зрадницького удару в спину – і захоплює вас зненацька.

Цієї зими ми переконалися в цьому повною мірою. Країні довелося боротися, воювати та виживати без подарунків долі. І втішати себе тим, що досвід виживання всупереч цінується дорожче, ніж успіхи, породжені сліпим везінням.

Михайло Дубинянський