Серед відвідувачів Колізею наприкінці вересня 2025 року в Римі можна було зустріти 21-річних киян – Дмитра Островського і його дівчину Анну. Дізнавшись, звідки вони, сторонній спостерігач, цілком імовірно, міг би з осудом подумати: "Чому подорожують? Не допомагають Україні у війні?".
Дмитро "Соєр" Островський пішов добровольцем в "Азов" 2022-го, щойно йому виповнилось 18 років. Отримавши кілька важких поранень, щоразу повертався на передову. За пару років пройшов шлях від піхотинця, штурмовика до снайпера. Від солдата до сержанта.
І ось там, у Римі, на відпочинку, між кривавими боями на Донбасі, під впливом побаченого у вічному місті Соєр сказав коханій: "За це можна і померти". За два місяці після відпустки, 6 грудня 2025-го, в день Збройних сил України боєць загинув на Покровському напрямку. За це і за інше. За інших.
"Він захоплювався історією, зокрема Римської імперії. Був дуже радий, що одне з бажань – подивитися Рим – виконано. Пам'ятаю, якими щасливими були його очі, як тільки приїхали, вийшли з вокзалу", – згадує ту поїздку Анна.
Одразу після Риму вони вирушили в Барселону на матч Ліги чемпіонів. Того дня "Барса" програла ПСЖ. Але ще одну мету – побачити наживо улюблену команду, в якій грав Мессі – Соєр перевів у статус "зроблено".
"Йому треба було спочатку в Рим, а потім вже все решта, – розповідає Анна. – У майбутньому у нас на черзі був Париж. Це вже більше моє бажання, а він, звісно, не був проти".
У загальній несправедливості війни є сотні, тисячі більш нестерпних несправедливостей, про які можуть розповісти лише близькі полеглих.
"Найболючіше, що він загинув у день, коли група виходила (з позицій – УП), – каже мама Дмитра Наталя. – Все склалося максимально не так. Евакуаційна машина, яка їхала його забирати (після влучання fpv – УП), підірвалася на міні. Його не встигли довезти до "стаба". Він загинув єдиний з групи.
Наступного дня після виходу син планував приїхати додому. В холодильнику вже був сир для сирників, які він просив щоранку на сніданок… Лише два дні тому я викинула цей сир".
Спираючись на спомини батьків Соєра, його дівчини та побратимів, "Українська правда" розповідає історію воїна, який не любив хизуватися тим, що воює, та забороняв розповідати про себе в соцмережах.
Осяяння
Інколи про народження героя сповіщає музика вітру.
У ніч з 13 на 14 серпня 2004 року медійник Ігор Островський не спав в однушці на лівому березі Києва. Сидів схвильований у кріслі на 14-му поверсі навпроти панорамного вікна. Попереду проглядалися Русанівка, Венеційський острів, Дніпро та бані Лаври. Там, на правому березі, в пологовому № 7 Наталя чекала на сина.
"Коли пізніше народилась Соломія (друга дитина Ігоря й Наталі – УП), я вже був на пологах, перерізав пуповину, – згадує Ігор. – А Дмитро з'явився, коли я знаходився вдома. Сидів у тому кріслі всю ніч, і раптом о 5:25 почув, як задзвонили дзвоники. Знаєте, такі китайські трубочки з металу? Вони висіли у нас в кімнаті на вікні.
У цей момент я чомусь взяв телефон і написав Наталі sms: "Вітаю з народженням сина". Вона повернулася у палату з пологового залу пізніше, прочитала, відповіла: "Звідки ти знав?! Хвилина у хвилину!".
Я – аж ніяк не містик, але ось така містична, проте цілком реальна родинна історія: я точно знав, коли з'явився Дмитро. Це було якесь осяяння. Хтось сказав мені про це тими дзвониками".
Малим Дмитро завзято й зосереджено пізнавав дійсність і конструював власні світи, дуже любив Lego, згадують батьки.
"Ми прокидались зранку під шум детальок, які він висипав із коробки на підлогу, – розповідає мати. – Постійно щось збирав. Спочатку за інструкцією, потім імпровізував".
З дорослішанням світ ставав дедалі складнішим. Розібратися у всьому Дмитру допомагали книги, багато книжок. І розмови зі старшими.
"Насправді я зараз боюся зробити з нього якогось бронзового хлопчика, – каже Наталя. – Але дивувала його якась неймовірна спокійність, врівноваженість, зрілий погляд на життя. У нього було багато друзів, він вмів знайти з усіма спільну мову. І дуже любив спілкуватися з дорослими. Хотів чогось у них навчитися. Питав, як все влаштовано".
Одного разу, прогулюючись рідною Русанівкою, Дмитро запитав: "Тато, а Бог є?".
"Я навіть зупинився на якусь мить, – згадує Ігор. – Думав, як правильно сказати, бо я – агностик. Тож відповів: "Синку, Бог є для тих, хто у нього вірить. Якщо ти в нього віриш – він є. Якщо ні, то його немає".
Читайте також: Приборкувач стихій. Життя азовця Ярослава "Фірста" від дитинства до загибелі в Оленівці
Хлопчик, який любить свободу
Перші удари по м'ячу в 5 років на прогулянках із татом. Футбольна дитячо-юнацька команда на стадіоні "Русанівець". Пристрасть. Самодисципліна. Планування. Індивідуальні тренування рано вранці перед школою за будь-якої погоди. Самостійне рішення вступити в університет фізичного виховання.
Попри марення спортом, кармічних налаштувань не піти на війну у Дмитра, схоже, не було. "На початку повномасштабного вторгнення я внутрішньо дякувала, що йому ще 17, – згадує дівчина Анна. – Чомусь подумала, що якби йому було тоді 18, то він вже міг бути у війську".
Досягши повноліття, зі старту другого курсу університету, у вересні 2022-го він пішов до "Азову". Пройшов співбесіди, надважкі іспити БЗВП. Брати приклад було з кого. Батько Дмитра Ігор, редактор-телевізійник, активний учасник Майдану, воював з 2015 року в складі добровольчого батальйону "Донбас-Україна". З позивним "Марк" через пошану до Марка Твена. Зустрічав росіян у лютому 2022 року на власноруч збудованому блокпості в Ірпені.
Через повагу до чину тата Дмитро обрав псевдо "Соєр".
"Він асоціював себе з хлопчиком, який любить свободу, – каже мати. – Соєр – дитина Марка. Син, який, як і батько, обрав шлях піти на війну".
Розповідаючи про те, як формувався світогляд сина, Наталя, яка працює в радіохолдингу, усміхається: "Головним контент-менеджером у нас був батько".
"У Дмитра не було "самих добрих в мірє совєцкіх мультіків", – розповідає вона. – У нього були "Тачки", мультиплікація переважно від Pixar, Disney, DreamWorks. У нього був "Спайдермен", шоу "Топ Гір" із Джеремі Кларксоном".
"Ми не дивились телевізійні програми, – продовжує мати. – Ігор заборонив реєструватися в "Однокласниках" і "Вконтакті". Доходило до скандалів. Спочатку я сперечалась, бо мені в дитинстві дозволяли все, і я вважала, що син має сам все пройти та визначитися. Але потім зрозуміла, наскільки все було правильно. Дмитро цікавився історією, добре розумів причинно-наслідкові зв'язки".
З'явившись на світ у серпні 2004-го, Дмитро майже одразу поринув у революційні події. Наприкінці листопада батьки стояли на Майдані з малюком.
"Тримали Дмитра, піднімали його ручку вверх, – згадує Ігор. – Це означало: "Ющенко – так!". Звісно, суть не конкретно в Ющенку. Суть в тому, що той Майдан був таким першим масовим проявом проукраїнської позиції. Люди, які приходили туди, заявили, що обирають Україну. А Ющенко став першим таким суто проукраїнським президентом, який почав говорити вголос про нашу історію".
Читайте також: "Багато хто дуже повірив у ЗСУ, але війну без тилу не виграти". 20-річний захисник "Азовсталі" Назарій "Грінка"
Просто тихо готувався
Зрілість дитини має для її близьких неприємний бік – дізнаватися про доленосні рішення постфактум. Так було, коли Соєр вирішив йти у військо.
"Я була у Європі, виїхала туди на деякий час, – розповідає Аня, дівчина Дмитра. – Коли він повідомив, чомусь спершу подумала, що йде у щось на кшталт патрульної поліції. Не могла усвідомити, що йде на війну".
"Я повернулась у Київ рано вранці удень, коли він вирушав на полігон, – продовжує Аня розповідь. – Перед цим, о 5:30, встиг приїхати до мене, бо ми не бачились два місяці. Я дещо злилася на нього. Але він був відповідальним за свої рішення, ніколи не виправдовувався. Тому переконувати його не було сенсу".
Мама Соєра згадує:
"У серпні 2022 року йому виповнилось вісімнадцять. Почався навчальний рік онлайн. Я сиділа за ноутом, і ось він підійшов: "Мам, є сімейна розмова. Хвилинку маєш? Сьогодні я їду на полігон". Спочатку в мене була істерика. Я не була готова, бо він ніяк не показував, що має такий намір. Я була ніби приспана його фірмовим спокоєм. А він просто тихо готувався.
Я намагалась якось акуратно аргументувати: "Син, поки є ще кому воювати. Ти молодий хлопець, який принесе користь країні у її відбудові". А він казав: "Мам, ти мене у "відбудовники" записала тільки тому, що я – твій син. Всі хочуть, щоб їхні діти були "відбудовниками". Ніхто не хоче, щоб вони йшли на війну".
"Про те, що у нього може бути якась кар'єра військового, ми з ним ніколи не говорили, – каже батько Ігор. – Звичайно, я не хотів, щоб син потрапив на війну. Я там був, бачив, що значить "є людина – і людини немає". Поховав багато друзів, починаючи з "Донбасу".
Коли він повідомив телефоном, що йде в "Азов", на якийсь момент я замовк. А потім сказав: "Пишаюсь тобою, сину". Я мав його підтримати. Це був його непростий, але чоловічий вибір – стати захисником, воїном".
У питанні, що саме змушує вісімнадцятирічного хлопця піти на війну, годі шукати однієї відповіді. У випадку з Дмитром Островським – це родинна пам'ять, життєві ситуації, події, емоції. Люди, яких зустрічав. Прочитане, почуте у піснях.
У 1936 році прадіда Соєра по лінії батька "розкуркулили", вигнали в казахські степи. А діда погнали на війну 1943-го, коли йому не було і сімнадцяти років. Він закінчив війну із пораненням на лівій нозі – у тому ж місці, що потім й у Дмитра.
Одного разу, коли Соєру було 11, він вирушив із мамою на вокзал. Зустрітися з побратимом батька, снайпером з позивним "Квітка" – той їхав на рідну Полтавщину.
"Я тоді був на фронті, – згадує Ігор Островський. – Квітка у нас був найкращим снайпером. Стояли з ним в районі 31-го блокпосту на Бахмутській трасі.
Коли я дізнався, що він їхатиме через Київ, попросив зустрітися з Дмитром, щось йому передати. У мене на позиції нічого не було – лише "зеленка", поле, болото. Кажу: "Придумай щось". І він подарував бойову кулю. Наталя розповідала, якими очима Дмитро дивився на Квітку – красивого військового, з широкими плечима, схожого на голлівудського героя.
Читайте також: Аполлон із Жовтих Вод. Життя 19-річного Богдана Лягова із ДРГ Святоші, що полягла на Брянщині
"Тримайся, брате"
Після кількох поранень у бою в Серебрянському лісі, після ампутації безіменного пальця на правій руці у переписці з батьком Дмитро жартував: "Я тепер як платформа "Дев'ять і три чверті" з Гаррі Поттера".
Гумор був його стихією. Тонкий, без зайвих смайлів у месенджерах, якими зазвичай намагаються набити ціну жартам. "Безіменний палець так і назвали, бо у ньому немає жодного сенсу",– кепкував він. "Але ж на ньому носять обручку", – подумала одного разу мама. Проте не стала озвучувати це вголос.
"Він до своїх поранень ставився просто, – каже дівчина Аня. – Якщо живий – значить, все добре. Якщо травма не критична – можна продовжувати воювати".
Своїм найближчим він писав коротко, по суті: "Все добре. Зайшли на позиції. Чілимо. Вийшли з позиції". Що насправді стоїть за цими словами, мати якось випадково побачила в мережі – на відео жорсткого штурму від першої особи вона почула голос сина. Це було його відео.
Про бій у Серебрянському лісі, де Соєр отримав кульове і три важкі осколкові травми, його побратим і командир Саян може розповідати довго, в усіх подробицях. Бо те, що для цивільного вкладається в хвилини, для штурмовика стає великим епосом.
У серпні 2023 року вони як група резерву несли основній штурмовій групі БК, але вимушені були самі вступити в бій, в якому були чималі втрати з обох сторін. Попри поранення і Соєру, і Саяну вдалося виконати завдання. Але перед тим під прямим вогнем, за кілька метрів від ворожої бійниці, Соєр відтягував назад пораненого побратима з позивним "Касир".
"То був єдиний раз, коли він, скажемо так, не беззаперечно виконав наказ, – каже Саян. – Я крив бійницю, і в мене було менше ніж пів магазину. Я наказав відходити, залишити Касира, бо стояв вибір: або їх двох зрізають, або одного. Але Соєр кричав, сперечався, поки я йому з матюками не пояснив, що до чого".
Перед тим, як відступити, Дмитро пішов уперед, щоб підібрати автомат Касира. Перезарядив його і залишив зі словами: "Тримайся, брате, ми за тобою прийдемо".
"Ну а потім були щільні прильоти 82-го калібру (міни – УП), – згадує Саян. – Соєра зачепило, коли він побіг надавати допомогу іншому пораненому з позивним "Стосотий". Вони вдвох були в крові, сильно покоцані, намагались щось собі затягнути (турнікети – УП). Мене поранило, вже коли я допомагав їм.
Друг Касир вижив завдяки тому зарядженому автомату, який залишив йому Соєр. Касир втрачав свідомість, хотів підірвати себе гранатою, щоб не потрапити в полон. Але врешті зміг знищити п'ятьох з резерву "п*дор*в", які підійшли вибивати нас з того штурму. Касира знайшли та врятували наші хлопці з суміжного квадрату".
Читайте також: В полон я ніколи не піду. Останній бій штурмовика Медяника на Курщині
Зв'язок
Найкраще про людину розповідають її вчинки. Але як дізнатися про гідну особистість, якщо вона не любить розповідати про себе? Як знати про всіх, хто воює без фанфар і тихо гине на цій війні?
Боєць із позивним "Квіт", з яким Дмитро Островський проходив навчання на снайпера в Європі, де став найкращим на курсі, згадує:
"Соєр не з тих, хто любив вихвалятися тим, що він у війську. Не виставляв фото. Хоча з його досвідом йому було що показати, на свій вік він пройшов дуже багато. Більшості його ровесників далеко до його відважності. Попри поранення він завжди повертався. Соєр – один з найгідніших хлопців, яких я знав".
"Мені так сильно хотілося писати про нього у соцмережах, але він постійно зупиняв, – каже мати Наталя. – Його позиція: "Я – там, де потрібен. Хочеш постити фото, викладай свої". Він нічого не писав від себе. Лише один раз погодився на інтерв'ю, чим здивував усіх. Хоча і там розповів мало подробиць про себе".
Перед тим, як 6 грудня 2025 року із Соєром навічно пропав інтернет-зв'язок, найрідніші встигли привітати його з днем Збройних сил. Запитати, коли він вийде з позиції.
"Думок про можливу смерть або подібних розмов ніколи не було. Мабуть, через його впевненість і спокій. Навіть коли він зник у мережі 6 грудня, я намагалася робити все, щоб не думати про погане. А вже 8 грудня мені зателефонували. І запитали, як знайти його маму", – розповідає дівчина Анна.
"Я їхала з роботи, – згадує Наталя. – Ввечері подзвонив побратим Дмитра, запитав, чи я вдома. Я все зрозуміла".
"Увечері того дня (загибелі Соєра – УП) в мене дико розболілась голова. Це було якесь містичне відчуття, що його вже немає", – додає батько.
Соєр і тепер знаходить способи поговорити з близькими. Часто приходить у снах до 15-річної сестри Соломії, передає через неї мамі: "Хай припиняє всю цю драматизацію. У мене все добре". У сновидіннях дівчини Анни він проводить з коханою багато часу. Нагадує про сценки зі шкільного та більш дорослого життя.
"Буквально вчора він мені наснився 12-річним хлопчиком, – розповідає тато Ігор. – Спочатку дивимось з ним і Наталкою якесь кіно з Джоном Геммом. Потім опиняємося на вулиці. Дмитрик сидить на такому паркані з перелазом, які можна побачити на старих сільських картинках. І в якийсь момент він з нього падає. А потім мовчки розглядає свою ручку. І, як завжди, не жаліється, нічого не каже".
"А мені поки єдиний раз наснився сон, як я очікую Дмитра вдома після бойового виходу, – каже мама Наталя. – Я бачу, що над його робочим столом немає географічної карти, яка завжди там висіла.
І я купую цю мапу перед його приїздом. Розгортаю, а там ні кордонів, ні назв міст. Я думаю, що треба поставити хоча б точку на місці селища Шахове Покровського району, де він на виході.
А потім прокидаюсь і з жахом розумію, що Дмитра немає. І світу нема з кордонами. Я заходжу на DeepState, а Шахове майже все червоне. Далі йде "сіряк".
Євген Руденко – УП