Україна відзначає День усіх закоханих – уже вчетверте за час повномасштабної війни. І, звісно, безтурботне консюмеристське свято, яке дісталося нам у спадок від мирного часу, дисонує із сьогоднішніми українськими реаліями. Як і інші прикмети довоєнної доби, сповнені нестримного гедонізму.
14 лютого із сентиментальними привітаннями, зворушливими подарунками, святковими розпродажами та романтичними вечерями в ресторанах – це тріумф життя та прагнення насолоджуватися життям.
А велика війна – це тріумф смерті. Ворог вбиває одних українців і намагається зробити існування інших нестерпним. Списки загиблих множаться з кожним днем. Удари по системах життєзабезпечення стають дедалі інтенсивнішими. Новини про передчасно обірвані людські життя входять у звичку і вже не викликають колишнього емоційного резонансу. Трагедія плавно перетворюється на статистику. А саме життя українського громадянина невблаганно девальвується.
Про це не дуже приємно говорити, але однією зі стратегічних переваг України після 24.02.2022 стала готовність жертвувати життям десятків тисяч своїх підданих.
Готовність, яка дозволяє нашій державі витримувати найжорстокіший тиск російського агресора і виступати в ролі "щита Європи".
Готовність, яка багато в чому пов'язана із суворим радянським бекґраундом; і яку гедоністичний Захід майже втратив за багато десятиліть комфортного та безпечного існування.
Досить відверто на цю тему висловився авторитетний журналіст Віталій Портніков: "Я вважаю, що якщо у нас цінність людського життя збільшиться, то це створить проблему для нас у подальшому виживанні у війні. Тому що у війні з Росією може вижити тільки країна, в якій цінність людського життя в принципі знаходиться на близькому до російського рівні".
Понад те, під час війни передчасна насильницька смерть завжди романтизується і стає об'єктом своєрідного культу.
Типовим прикладом може бути висловлювання радикального політика Дмитра Корчинського: "Що би ми не робили, ми закінчимо смертю. Але смерть в бою за Вітчизну – це високосенсова смерть, це прекрасно. А смерть в калюжі власної сечі на підлозі коридору лікарні, де на тебе всім наплювати, в глибокій старості і в маразмі – це найгірше, що може трапитися з людиною".
Так, для держави, втягнутої в кровопролитну війну, життя громадян неминуче втрачають у ціні. Але для самих громадян України все може бути з точністю до навпаки. Дуже часто власне життя набуває більшої цінності, ніж до 24 лютого 2022 року: оскільки стає неможливо абстрагуватися від його закінчення.
"У юності ми живемо так, наче безсмертні. Знання про те, що ми помремо, в'ється над нами, наче стрічка серпантину, не зачіпаючи. Коли в житті це змінюється? Коли паперова стрічка починає обвивати нас так щільно, що насамкінець душить? За якими ознаками ми дізнаємося про її легкий, але невідступний тиск, який дає нам зрозуміти, що більше вже не відпустить?".
Швейцарець Паскаль Мерсьє, автор роману "Нічний потяг до Лісабона", вклав цю думку в уста свого героя-португальця. Але і сам письменник, і створений ним персонаж народилися в тихих країнах, що пропустили головну та найкривавішу війну ХХ століття. А у багатостраждальній Україні XXI століття це філософське питання вирішується досить просто.
Коли починається повномасштабна війна, незрима паперова стрічка стискає мільйони людей. Думки про кінець життя перестають бути прерогативою літніх і старих.
Майже всі усвідомлюють, що їхнє фізичне існування може припинитися не в якомусь далекому та невизначеному майбутньому, а будь-якої миті.
Чоловіки призовного віку опиняються перед перспективою мобілізації та загибелі на фронті. Жінки, діти та тинейджери – перед перспективою стати жертвами ворожих ракет і "Шахедів".
Звісно, ризики для різних груп населення та для мешканців різних регіонів України дуже сильно варіюються. Проте вони присутні завжди, щодня нагадують українцям про смерть і просто не дозволяють жити так, ніби її немає.
Невпевненість у тому, що ти матимеш завтра, змушує більше цінувати можливості, які надано тобі сьогодні. Любити життя, яке ризикує обірватися в короткостроковій перспективі. Насолоджуватися цим життям і отримувати від нього поки що доступні радощі.
Після 24.02.2022 року багато наших співвітчизників свідомо чи інстинктивно обрали саме таку поведінкову стратегію. Вони не стали добровільно ставити своє життя на паузу з нагоди найбільшої війни в Європі з 1945 року. Навпаки, вони намагалися взяти від життя якнайбільше: тут і зараз.
У розпал кровопролитного військового протистояння вони продовжували розважатися, веселитися, балувати себе та своїх близьких. Добре, що багатомільярдна західна допомога Києву позбавила нас жорстких обмежень споживання, продуктових карток і кілометрових черг за хлібом.
Так виник феномен "комфортної війни", навколо якого майже чотири роки не вщухали запеклі суперечки.
Умовна партія аскетів вважала, що під час екзистенційної битви з Кремлем власне життєлюбство необхідно обмежувати. Що гонитва за життєвими радощами є аморальною, коли довкола стільки людського горя, болю, крові та сліз. Що неетично вечеряти в ресторанах, займатися шопінгом, танцювати на вечірках і постити фото з курортів, якщо в цей же час безжальний ворог вбиває когось із твоїх співвітчизників.
А умовна партія гедоністів доводила, що стратегічна мета Кремля – перетворити Україну на простір, непридатний для нормального цивілізованого життя.
Того самого життя, яке охоплює і ресторани, і шопінг, і вечірки, і відпочинок на курортах, і багато іншого. А отже, збереження всього цього наперекір кремлівським зусиллям стає маркером українського успіху. Наочні ілюстрації вітчизняної стійкості.
Що ж, схоже, в лютому 2026 року вже можна підбити попередні підсумки цієї громадської дискусії.
З одного боку, аскети значною мірою досягли свого: але не завдяки переконанню співгромадян, а завдяки російській військовій машині. Нинішньої суворої зими РФ особливо досягла успіху в руйнуванні нашого життєвого простору.
Важко насолоджуватися життям, коли воно поступово перетворюється на виживання. Коли тисячі будинків залишаються без опалення, коли електрика з'являється на кілька годин на день, а генератори вже не справляються з навантаженням.
З іншого боку, гедоністи можуть тішити себе думками про власну правоту. Логіку Кремля вони прорахували правильно. Принцип "живи на повну, допоки це можливо" виявився виправданим: зараз відповідні можливості скорочуються з кожним днем.
Виходить, той, хто встиг взяти від воєнного життя радощі, які тепер стають недоступними, чинив правильно. І виграв більше, ніж той, хто від самого початку обмежував себе і терпляче чекав на завершення бойових дій.
"Комфортна війна" відходить у минуле на наших очах. Але чим швидше ми з нею прощаємося, тим більшої цінності набувають залишки колишнього життєвого добробуту, життєвих насолод і життєвих радощів.
І цілком природно, що серед військової темряви багато українців таки намагатимуться подарувати собі справжній безтурботний День закоханих. Хоча б тому, що для когось із них нинішнє 14 лютого стане останнім у житті.
Михайло Дубинянський