Рівно рік відокремлює нас від скандальної зустрічі Дональда Трампа та Володимира Зеленського в Овальному кабінеті.
Тоді, 28 лютого 2025-го, мільйони українців вперше усвідомили, що являє собою 47-ий президент Сполучених Штатів. Більшість наших співвітчизників були шоковані – і, мабуть, український лідер теж не став винятком.
Відтоді в Києві навчилися так-сяк взаємодіяти з егоцентричним і примхливим американцем. Навчилися не суперечити Трампу, не дратувати Трампа, лестити Трампу, дякувати Трампу з приводу і без. А паралельно цю науку опановували і в багатьох європейських столицях.
Нам може бути глибоко антипатичним нинішній господар Білого дому. Нам можуть бути неприємними його погляди, його слова, його дії. Проте критичну залежність Києва від американської підтримки ніхто не скасовував. Як, утім, і залежність сьогоднішньої Європи від американського військового потенціалу.
Здається, всі розуміють, що з 2025 року вміння увихатися перед Дональдом Трампом стало запорукою виживання української держави.
І водночас наші співгромадяни бачать, що чинний президент США не заслужив на принижені підлещування, не заслужив на грубі лестощі, не заслужив на нещирі компліменти, якими його доводиться обдаровувати. Ця несправедливість злить багатьох – і змушує згадати соціальний феномен, добре знайомий сучасним українцям.
У пострадянській Україні завжди вистачало негативних типажів: і корумповані чиновники, і нечисті на руку бізнесмени, і продажні політики. Але, мабуть, найбільшою неприязню традиційно користувалися мажори – розпещені діти чиновників, бізнесменів та політиків, яким привілейований статус діставався без особливих зусиль.
Вітчизняну публіку обурювали нахабство та самовпевненість мажорів; їхній розкішний і безтурботний спосіб життя; їхня невразливість перед законом і легкість, з якою вони витрачали незаслужене багатство.
У 2000-х роках першим серйозним ударом по репутації президента Ющенка стало саме мажорство його старшого сина. А у 2010-х роках популярний реп-виконавець VovaZIL'Vova навіть присвятив українським мажорам пісню:
Всі знають, хто такі мажори, всі заздрять нам,
Хоча насправді треба заздрити нашим батькам.
Це вони гроші заробляють, а ми їх просираєм.
Дональд Джон Трамп майже ідеально вписується в цей типаж. І не тому, що Трамп-бізнесмен народився в сім'ї будівельного магната та розпочав кар'єру в батьківській компанії.
Ні, важливо те, що Трамп-президент отримав від матері-Америки могутність, яка зовсім не відповідає масштабу його особистості. Причому ця невідповідність надто явно впадає у вічі.
Нинішньому американському лідерові часто дорікають інфантильністю та порівнюють із примхливою дитиною. Але цій дитині дісталися важелі впливу – економічні, політичні, військові, – які американська цивілізація створювала десятиліттями і навіть століттями. І тепер Трамп користується всім цим, щоб потішити власне его і покрасуватись перед цілою планетою.
Світове лідерство Сполученим Штатам забезпечили не трампи і не венси – його досягли більш компетентні, відповідальні та далекоглядні еліти минулого. А Дональд Трамп успадкував готову наддержаву, вигравши президентські вибори у наддержаві.
Самозакоханий і неосвічений популіст, який переміг на виборах в Африці або в Латинській Америці, залишається просто самозакоханим і неосвіченим популістом. Але людина такого ж ментального складу і таких же здібностей, що проробила те саме в США, автоматично стає наймогутнішим державним діячем на Землі.
У розпорядженні Трампа – величезні фінансові ресурси Сполучених Штатів, найсильніша у світі військова машина, провідна роль Вашингтона в різних міжнародних організаціях.
Своєрідний Дональд може залишити без американських грошей тих, хто роками на них розраховував. Може надати комусь "Петріоти" або "Томагавки", прийняті на озброєння ще за Рейгана; або ж відмовити у них.
Може зберегти НАТО або покласти край Північноатлантичному договору. Хазяїн Білого дому має право чинити так, як йому заманеться. Типовий мажор теж вільно розпоряджається багатством, отриманим від люблячих батьків. Але, з погляду оточуючих, така свобода дій не заслужена і несправедлива.
Наче типовий мажор, Трамп не творить, а головним чином витрачає. Насамперед витрачає політичний капітал, зароблений Сполученими Штатами Америки після 1945 року.
У Вашингтоні багато років – і не завжди успішно – боролися за репутацію надійного та передбачуваного партнера. Але президент-мажор Трамп навіть не намагається йти стопами попередників. Він легко розмінює американську репутацію (а точніше те, що від неї залишилося) на власні миттєві примхи.
Наче типовий мажор, Трамп потребує постійних хвастощів. Американському лідеру потрібно, щоб йому заздрили. Заздрили інші глави держав, яким не так пощастило з багатою та впливовою Батьківщиною.
Недостатньо просто прикрасити Овальний кабінет 24-каратним золотом або схвалити будівництво нових лінкорів класу "Трамп": треба неодмінно похвалитися цим. Для президента-мажора дорога військова техніка стає таким самим об'єктом демонстративного споживання, як і товари преміум класу.
Нарешті, наче типовий мажор, Трамп переконаний, що будь-яке його бажання може і має бути виконане, і жодні правила для звичайних смертних йому не завадять.
"Хочу Нобелівську премію" або "хочу Гренландію" у виконанні Трампа схоже на прагнення обзавестися новим спортивним автомобілем або новою сексапільною подругою. Розпещений Донні анітрохи не сумнівається, що безмежні ресурси матері-Америки дозволять йому досягти бажаного. І чути слово "ні" президент-мажор категорично не готовий.
Решта світу змушена приймати Трампа таким, яким він є. Альтернативних американських президентів у нашому розпорядженні немає.
Багато хто силкується використати мажорство самовпевненого Дональда в своїх інтересах. Одні намагаються зіграти на його марнославстві. Інші – на його некомпетентності. Треті – на його особистих уподобаннях. Хтось досягає успіху більше, хтось менше.
Водночас спроби апелювати до високих ідеалів і перевиховувати 79-річного улюбленця долі, очевидно, приречені на провал. Нотації, моралі, моралізація – зовсім не ті інструменти, які здатні впливати на головного мажора планети. А силових важелів для його врівноваження у закордонних партнерів просто немає.
Якщо хто й може скоригувати його поведінку, це тільки сама Америка. І вже в листопаді 2026-го, під час проміжних виборів до Конгресу, стане зрозуміло, чи готові Сполучені Штати скористатися цією можливістю.
Михайло Дубинянський