Вторгнення до Польщі. Окупація Чехословаччини. Анексія Судет. Аншлюс Австрії.
Приблизно такий асоціативний ряд виникає у наших сучасників, коли йдеться про німецький реваншизм у 1930-ті роки. І майже ніхто не згадує історичну подію, що відбулася 90 років тому – 7 березня 1936-го. Цього дня Адольф Гітлер здійснив ремілітаризацію Рейнської області.
За умовами Версальського миру німцям заборонялося розміщувати свої війська, зводити укріплення чи проводити маневри на захід від Рейну та в 50-кілометровій зоні на схід від нього. Це мало виключити навіть гіпотетичну можливість нового нападу на Францію. У 1920-х демілітаризований статус Рейнської області було підтверджено новими міжнародними угодами, підписаними в Локарно.
Так тривало до 7 березня 1936 року, коли за розпорядженням Гітлера в Рейнську область перекинули 19 піхотних батальйонів і кілька військових літаків. Тим самим Німеччина відкрито порушила статті 42 та 43 Версальського договору та статті 1 та 2 Локарнського договору. У Великобританії та Франції з'явився привід втрутитися та застосувати силу.
Німецький фюрер ризикував і згодом зізнавався: "48 годин після маршу до Рейнської області були найбільш виснажливими в моєму житті. Якби французи увійшли до Рейнської області, нам довелося б ретируватися, підібгавши хвоста. Військових ресурсів, які були в нашому розпорядженні, бракувало навіть для помірного опору".
Однак жорстка реакція на гітлерівську акцію так і не надійшла. В Парижі дійшли висновку, що витіснення німецьких військ з Рейнської області вимагатиме мобілізації та коштуватиме французькому бюджету 30 мільйонів франків на день. Тоді такі витрати здавалися абсолютно невиправданими.
У Лондоні взагалі вважали, що, переглядаючи надмірно суворі умови Версальського миру, Німеччина у певному сенсі відновлює справедливість.
Британський політик і дипломат лорд Лотіан, майбутній посол Його Величності в США, філософськи зауважив: "Зрештою, німці просто зайшли на свій задній двір". А нобелівський лауреат Бернард Шоу, відомий своєю дотепністю, заявив, що введення німецьких військ у Рейнську область "нічим не відрізняється від окупації Портсмута англійцями".
Лише роки по тому, вже постфактум, події березня 1936-го почали розглядатися як втрачений шанс західних демократій.
Як можливість знищити реваншистську політику Берліна в зародку та з мінімальними витратами. Можливість, якою Франція та Британія не скористалися, фактично роздражнивши Гітлера і підштовхнувши його до подальших військових авантюр.
Проте 90 років тому ніхто не сприймав появу дев'ятнадцяти німецьких батальйонів у Рейнській області як пролог до нової світової бійні з мільйонами жертв.
Перед нами один із найсумніших історичних парадоксів, пов'язаних із феноменом реваншизму.
Теоретично будь-яку агресивну диктатуру, яка прагне реваншу, можна зупинити на зльоті: поки вона ще не накопичила сили і залишається досить вразливою. Але практично войовничі диктатури завжди починають із малого. Їхній реваншизм наростає поступово, крок за кроком. І перші реваншистські акції просто не виглядають достатньою підставою для рішучого втручання ззовні.
У ХХ столітті це продемонструвала гітлерівська Німеччина. А в ХХI столітті – путінська Росія.
Реваншизм Володимира Путіна розпочинався з Другої чеченської.
Але, якою б жорстокою не була ця війна, вона не виходила за межі міжнародно визнаної території РФ.
Тодішня Ічкерія, що роздиралася польовими командирами, не сприймалася за кордоном як справжня держава. Ніхто, крім афганських талібів, навіть не думав про її визнання.
Покійний лорд Лотіан міг би сказати, що "зрештою, росіяни просто наводять лад на своєму власному задньому дворі". І формально Москва не порушила нічого, крім правил та звичаїв ведення війни. А воєнні злочини всередині Російської Федерації не видавалися підставою для посиленого міжнародного тиску на Кремль.
Складніше було в 2008 році, під час серпневої війни на Кавказі. Цього разу Росія явно не обмежилася "власним заднім двором" та порушила міжнародне право, вторгнувшись до сусідньої країни. Проте у світового співтовариства залишалося чимало можливостей для самозаспокоєння та применшення російської агресії.
Зарубіжні спостерігачі могли переконувати себе, що не все так однозначно. Що вторгненню РФ до Грузії передував грузинський обстріл Цхінвалі. Що під ударом опинився російський миротворчий контингент у Південній Осетії. Що, спровокувавши Москву, грузинське керівництво несе чималу частку відповідальності за війну. Отже, збройний конфлікт на Кавказі – це не справжня агресія в гітлерівському дусі. І не справжній реваншизм, який потребує надзвичайних заходів щодо Кремля.
Характерно, що такі настрої переважали і в Україні – за шість років до того, як ми стали черговою жертвою РФ. Достатньо згадати опитування, проведене соціологічною службою Центру Разумкова наприкінці серпня 2008 року.
На той момент 60,5% українців вважали неправомірним застосування військової сили з боку Грузії та 49,9% – з боку Росії. Оцінюючи двох учасників війни, 29,2% респондентів назвали агресором Сакартвело, 24,7% – Росію, а 19,6% – обидві країни.
Не можна сказати, що такого результату було досягнуто винятково за рахунок дрімучих проросійських "ватників" у Донецьку, Луганську та Криму.
Наприклад, дії грузинського лідера рішуче засудив прогресивний столичний журналіст Віталій Портніков:
"Людина, яка обстрілює власне населення з установок "Град" – злочинець. Ми говорили про це у дні російських килимових бомбардувань Грозного, то чому ж маємо брехати сьогодні? Люди, котрі не бажають помічати цього й бачать лише російську роль у конфлікті – ніякі не патріоти. Вони пересічні мерзотники, що б вони про себе не думали – і ті, хто на трибуні, і ті, хто їм аплодує".
У березні 2014-го в Києві вже не говорили про неоднозначність російських дій. Розкручуючи спіраль реваншу, Кремль дійшов до першої анексії в Європі з 1945 року – і була анексована саме українська територія.
Однак за межами України навіть тоді були коментатори, які намагалися применшити значення цього реваншистського кроку. Рятівною лазівкою для них став практично безкровний характер кримської операції. Операції, яка вже за вісім років призведе до наймасштабнішої та кровопролитної війни XXI століття. Велика війна в Україні була б неможлива без анексії Криму.
Анексія Криму стала безпосереднім відлунням російського вторгнення до Грузії, а вторгнення в Сакартвело – луною Чечні. Але мільйони наших сучасників розглянули цей подієвий ланцюжок лише заднім числом.
Подібно до того, як мільйони європейців тридцятих із запізненням побачили зв'язок між початком Другої світової, аншлюсом Австрії та ремілітаризацією Рейнської області.
Можна скільки хочеш розмірковувати про те, що цивілізований світ мав шанс зупинити Путіна чи Гітлера ще на зльоті. Але фактично цей шанс вимагав від впливових західних демократій уміння зазирнути в майбутнє. А діючої машини часу в їхньому розпорядженні не було ні в 1930-х, ні в 2000-х.
Михайло Дубинянський