Орбан з маленької літери

Парламентські вибори, які відбудуться в Угорщині цієї неділі, обіцяють стати головною європейською подією цієї весни. Причому незалежно від того, чи завершиться багаторічна епоха Віктора Орбана, чи нинішній угорський лідер таки зуміє втриматися при владі.

За інформацією видання "Politico", у Євросоюзі вже обговорюють можливі варіанти дій на випадок перемоги орбанівської партії: від зміни системи голосування в ЄС та фінансового тиску на Будапешт до малоймовірного виключення Угорщини з європейської родини.

Здається, всі розуміють, що співіснувати з Орбаном нічого не змінюючи, більше не вийде.

Наші співвітчизники мають свої рахунки з угорським прем'єром, який відкрито грає на стороні Москви, регулярно виступає з антиукраїнськими заявами і блокує виділення європейської допомоги Києву. Але навіть якщо винести цю обставину за дужки, роль орбанівської Угорщини в новітній історії Євросоюзу залишиться глибоко деструктивною.

Після 2010 року одна з держав ЄС перетворилася на особисту вотчину корумпованого політика-популіста з авторитарними замашками. Територію, де діють специфічні уявлення про демократію, верховенство права і свободу слова.

У певному сенсі угорський правитель виявився більшою загрозою для Європейського Союзу, ніж Путін чи Трамп: оскільки торпедує об'єднану Європу та її принципи не зовні, а зсередини.

За останні шістнадцять років Віктор Орбан став не просто одіозною особистістю, а європейським і навіть світовим феноменом.

Обрана ним рольова модель вийшла далеко за межі Угорщини. У нього з'явилися шанувальники та наслідувачі в інших країнах. Політичні оглядачі активно використовують терміни "орбанізм" та "орбанізація". А прізвище "Орбан" цілком можна писати з маленької літери – як загальне ім'я. Як позначення явища, а не конкретної людини.

Бути орбаном – означає протиставляти себе цивілізованому світу, формально залишаючись його частиною.

Зневажати демократичні цінності, декларуючи прихильність до цих цінностей.

Пригнічувати свободу вибору, оголошуючи себе захисником свободи.

Публічно критикувати глобалізацію, користуючись її результатами.

Відстоювати "особливий шлях" своєї Батьківщини, паразитуючи на міжнародному партнерстві.

Розмовляти про суверенітет та національну гордість, але не відмовлятися від закордонної фінансової підтримки.

Якщо Орбан багато років грає на угорському ресентименті, то орбан може осідлати будь-який національний ресентимент. Зокрема й український. Сумний парадокс у тому, що наша країна, яка постраждала від ворожої політики Орбана, не застрахована від появи власного орбана.

Ніхто не знає, коли завершиться велика війна чи її гаряча фаза. Нікому не відомо, коли до України повернеться повноцінне політичне життя. Але рано чи пізно це станеться – і тоді ми також можемо зіткнутися з ризиком "орбанізації". Чи не меншим, а, ймовірно, і більшим, ніж Угорщина зразка 2010 року.

Успіх орбанівської демагогії був тісно пов'язаний з історичною травмою угорського суспільства: втратою великих територій за Тріанонським договором 1920-го та Паризьким договором 1947-го. Для Угорщини XXI століття це була стара рана, що давно зарубцювалася. Але звернутися до неї виявилося достатньо, щоб сотні тисяч сучасних угорців відчули себе несправедливо скривдженими та обділеними – і стали легкою здобиччю націонал-популіста Орбана.

А травми післявоєнної України будуть свіжими. Наші колективні рани не встигнуть загоїтися. Страшна ціна, заплачена за відсіч повномасштабній російській агресії. Неможливість звільнити всі українські території, захоплені ворогом. Образа на закордонних партнерів, які показали себе недостатньо сміливими, рішучими та послідовними. Все це стане ідеальним живильним середовищем для агресивних демагогів та популістів.

Орбану вдавалося роками експлуатувати євроскепсис, залишаючись у складі Євросоюзу. В Україні теж присутня подібна двоїстість.

З одного боку, ідея вступу до ЄС, як і раніше, користується масовою підтримкою в нашому суспільстві. З іншого – в моду входять негативні та зневажливі оцінки сучасної Європи: європейців звинувачують у слабкості, боягузтві, м'якотілості, прагненні сховатися від кремлівської військової загрози за українськими спинами.

Цей дуалізм цілком може підштовхнути українців до думки, що Європа перед нами в неоплатному боргу і що для членства в Євросоюзі Києву зовсім не обов'язково переймати всі європейські правила та норми.

Віктор Орбан зумів сконцентрувати у своїх руках всю повноту влади, фактично знищивши угорську систему стримувань і противаг. За шістнадцять років в Угорщині було збудовано напівавторитарну, корумповану, неправову державу.

А для України надмірна концентрація влади стала природною прикметою воєнного часу. Повномасштабна війна з РФ поставила на паузу багато демократичних процесів. Різко зміцнила позиції силових органів. Загострила правовий нігілізм, притаманний нам і раніше. На жаль, навіть у разі припинення вогню ці тенденції не зникнуть безвісти і залишаться серйозною загрозою для вітчизняної демократії.

Зрештою конфлікт Будапешта та Брюсселя був спочатку спровокований правоконсервативним курсом орбанівського уряду.

І говоритимемо відверто: якби не дружба Орбана з Кремлем, його політична програма припала б до смаку багатьом українцям.

Антилібералізм та націоналізм. Захист традиційних сімейних цінностей. Нетерпимість до ЛГБТ-спільноти. Апелювання до Бога та християнства. Антиміграційна риторика. Готовність обмежувати свободу слова, якщо вона шкодить "гідності нації". Велика ймовірність, що подібні ідеї будуть підняті на щит і українськими політиками правого спрямування. До того ж, нашим правим допоможе ореол героїв війни.

Принципова відмінність України від Угорщини полягає в тому, що уряд Віктора Орбана почав грати в "угорську самобутність" вже після вступу до ЄС. А ми членом Євросоюзу ще не стали – і коли досягнемо цього, невідомо. Той самий Орбан гальмує нашу європейську інтеграцію, не лише займаючись саботажем, а й виступаючи живою пересторогою для єврочиновників.

Комусь у Києві може здатися, що європейці дуже вимогливі до України. Нашу країну не хочуть приймати до ЄС за прискореною процедурою. Про нашу корупцію та інші українські проблеми не забувають. Нас прискіпливо оцінюють навіть у розпал війни. Але водночас багато років терплять у Євросоюзі орбанівську Угорщину.

Хіба це справедливо? Хіба це не подвійні стандарти?

Проте з Брюсселя цю ситуацію бачать інакше: "У нас вже є один Орбан, з яким ми не можемо впоратися. Для чого нам ще один потенційний орбан? Навіщо нам друга потенційна Угорщина, яка нехтуватиме європейськими нормами? Навіщо нам новий головний біль? Ні, краще перестрахуватися – і не робити для України серйозних поблажок".

Усі ми сподіваємося, що 12 квітня Угорщина нарешті попрощається з багаторічним орбанівським диктатом. Але для успішного руху України до Європи недостатньо позбутися Віктора Орбана – важливо не залишити шансів нашим власним орбанам. І це завдання може виявитися ще складнішим, ніж протидіяти одіозному угорському правителю.

Михайло Дубинянський