"Морпіх", "Професор", фанат технологій. Історія Володимира Мірчука – командира хартійського полку "Лава", що кошмарить росіян "роботами"

Куп'янськ, лютий 2026-го. Українські військові проводять операцію проти росіян, які забарикадувалися в будівлі.

Здавалося б, черговий буденний епізод війни. Проте ця операція точно не є типовою: на полі бою не перебуває жодного українського бійця, натомість діють різні типи дронів – НРК з вогнеметами, НРК-камікадзе із сотнями кіло вибухівки та ударні БпЛА.

Штурм увінчується успіхом: українські "роботи" руйнують опорний пункт росіян, знищують десяток окупантів та їхній склад боєприпасів.

Операцію виконав полк "Лава" – перший повністю роботизований підрозділ у складі корпусу "Хартія". Очолює його Володимир Мірчук – колишній бізнесмен та self-made man, який після початку великої війни перекваліфікувався на морпіха і став оператором БпЛА. Технології він називає своїм хобі, послідовно культивує їх у підрозділі та вбачає в них ключ до успіху – й не лише на полі бою.

"Українська правда" розповідає історію Володимира Мірчука, яка розвивалася і розвивається синхронно з технологічними проривами цієї війни.

"Або другу дружину знаходиш, або починаєш займатися тріатлоном"

Володимир Мірчук родом із міста Калуш, що на Івано-Франківщині. У дитинстві грався в солдатиків, але точно не бачив себе у війську. Навчався в гімназії, потім вступив до Тернопільської академії народного господарства на економіку і підприємництво.

Після двох років навчання за програмою обміну потрапив до Дрезденського технічного університету. Згодом пройшов великий конкурс – 32 абітурієнти на місце – і вступив до найпрестижнішого вишу Німеччини в галузі економіки – Мюнхенського університету Людвіга-Максиміліана.

Отримавши диплом, Володимир повернувся в Україну. Працював у Калуші у великій міжнародній виробничій компанії. Врешті відкрив у Франківську власну справу – деревообробну компанію на 60 людей, що виробляла меблеві фасади й заготовки. Багато подорожував – встиг відвідати 38 країн. І постійно шукав екстремальні пригоди.

"У мене була криза середнього віку, і я активно займався спортом: альпінізмом, скелелазінням, тріатлоном, – згадує Володимир період напередодні великої війни. – Серед менеджерів середнього бізнесу часто популярний тріатлон. Навіть жартують: "Або другу дружину знаходиш, або починаєш займатися тріатлоном". Спорт – це завжди добре. Ти маєш два тренування на день, тож краще менеджериш свій час".

Повномасштабна війна, каже Мірчук, застала його в розквіті бізнесу та сил. На 2022-ий рік він мав викуплені слоти, щоб переплисти Босфор, подолати пів "Айронмена".

"Але всі свої "Айронмени" я бігав уже під Гуляйполем", – усміхається комполку.

"Коли вперше відчув, що може "Мавік" – наче Бога побачив"

24 лютого 2022-го Володимир прокинувся в Івано-Франківську від вибухів. Крізь мансардне вікно поглянув у бік аеропорту й побачив там клуби диму. Поки місто збиралося з думками, зрозумів, що почалося повномасштабне вторгнення і треба діяти негайно. Він вже мав запас продуктів, палива і зброю, був готовий не лише фізично, а й морально.

Того ж або наступного дня – точно він уже не пам'ятає – Мірчук стояв у черзі до одного з франківських ТЦК. В одному набирали в 10-ту гірську штурмову бригаду, але надавали перевагу тим, хто служив. Тоді він пішов до іншого і записався до 102-ої бригади ТрО.

"Я точно знав, що хочу брати участь у цій війні. І пішов звичайним солдатом, був готовий на все, – пояснює Володимир. – Служба – це виклик, пригода. Мої хобі – гірські лижі, альпінізм, скелелазіння – мають частину ризику для здоров'я і життя. А мені завжди подобалося трохи ризикнути".

Тероборонівці, переважна більшість з яких до 24 лютого не мали бойового досвіду, розпочали тренування, які самі собі й організовували. Вмикали YouTube, навчалися вести оборонний бій, будувати фортифікації. Проходили вогневу підготовку і такмед, копали. Чергували на блокпостах. Фізично вдосконалювалися.

"Я навіть зірвав спину, бо були змагання – штанги, гантелі, все на світі. Й бігав по 20 кілометрів. Ми страшно хотіли їхати на бій", – зізнається Мірчук.

За два місяці він у складі протитанкового взводу вирушив під Гуляйполе. Новобранців прикомандирували до БТГр 81-ої аеромобільної бригади ЗСУ.

Якось потрібно було заповнити документи, бійці зібралися в залі, Володимир сів за вчительський стіл і почав зосереджено писати. Так він став Професором.

"То таке: я і не професор сам, – усміхається він. – ТрО – це чудові люди. Коли ти не зовсім молодий, наступна хвиля, коли набуваєш друзів – якраз на війні: в окопі, бліндажі, підвалі, де ви живете разом".

У травні 2022-го військові отримали від волонтерів перший дрон – маленький Anafi.

"Ми підняли його – все настільки класно було видно, просто "бомба", – каже Мірчук. – Далі був "Аутель", потім отримали "Мавіки 3" і вже ними робили розвідку. Тоді, коли я вперше відчув, що він може, як можна приблизити – наче Бога побачив. Напевно, "Мавік" – досі мій улюблений дрон – майже досконалий виріб".

Володимир став першим оператором БпЛА у своїй роті й одним із перших у батальйоні. Тоді опанувати польоти на дронах було легше, ніж зараз, бо радіоелектронна боротьба не була настільки розвинена. Бійці постійно тренувалися та швидко навчалися. А перше відео, коли "знайшли русаків" безпілотниками, дивилися всім батальйоном. Проте дронів у військових на той час було небагато, кожна втрата гостро відчувалася.

"Тоді "сіра" зона була достатньо великою – треба було ще вміти долетіти, – згадує комполку. – Втрати були переважно тому, що ми не розрахували батарею. Доводилося – і це було найстрашнішим – йти в "сіряк" і шукати свій дрон".

У липні Володимир з побратимами пережили бойове хрещення – росіяни прицільно обстріляли посадку, звідки вони запускали "Мавіки", мінометом.

"Ми робили кілька вильотів і маніпуляції з картами пам'яті, – розповідає військовий. – І тут чуємо вихід міни, що летить прямо в нашу посадку і валить по ній. Було страшно – дуже небезпечно і близько.

Пам'ятаю, як у селі Костянтинівка ми вперше побачили виходи танка, що працював на наших позиціях. Це було супердалеко. Але ми давали координати, наводили артилерію. Й це був перший успіх. Дещо пізніше ми з побратимом вже наводили "Хаймарси" на тому напрямку".

На цій ділянці фронту Професору з побратимами протидіяв 177-ий полк морської піхоти РФ. Відстань між сторонами тоді була зо кілометр чи півтора. Тоді ще була війна з використанням бронетехніки та щільних артилерійських обстрілів, і росіяни постійно гатили. Якось біля свого будинку бійці нарахували 12–15 "прильотів".

Проте активних штурмових дій ворог не вчиняв – українці впевнено тримали оборону. Але наприкінці грудня 2022-го противнику раптом вдалося провести успішний штурм.

"Тоді 177-ий полк захопив великий шматок наших позицій, – розповідає Мірчук. – У той період ми тільки починали скиди – якби вони нормально діяли, ми б цей штурм відбили. А потім тривалий час нічого не відбувалося. Лише позиційні обстріли, невеличкими групами вони намагалися просунутися, але наші дрони їх швидко виявляли".

У 2023-му українські військові розраховували, що запланований влітку контрнаступ відбудеться саме через їхню смугу – тож спостерігали за противником, вивчали його, знали про нього все. Проте цього не сталося. А згодом Володимира з побратимом перевели працювати в штаб – там знадобилася їхня технічна експертиза.

Тривалий час ситуація на Гуляйпільському напрямку залишалася стабільною. Все змінилося лише наприкінці 2025 року, коли росіяни почали там наступ.

"Всі ті кущі, посадки, вулиці, хати знаєш – шкода дуже, – журиться комполку. – Перебування там залишило в моїй душі і серці великий слід".

"Вважаю 2022–2023 роки апогеєм свого чоловічого життя"

У липні 2023-го Володимир поїхав у Одесу – але не у відпустку, а на офіцерські курси у військову академію. Навчання проводили 40–50 днів із фокусом на літній контрнаступ.

"Навчання було класним, настрій – піднесеним. Це був ніби хлопчачий табір для дорослих, – усміхається Мірчук. – Запам'яталося жахливе ставлення до їжі і туалетів в академії. Але це був прекрасний час: ми цілий день навчалися на полігоні, а увечері ще встигали на море".

Успішно здавши іспит, Професор отримав звання молодшого лейтенанта і як командир взводу рушив у розвідроту 38-ої бригади морської піхоти на Донеччину. Тоді українські військові якраз розпочали контрнаступ біля Новосілки – росіяни змушені були відбиватися.

"Йшли важкі контрнаступальні дії – не дуже успішні, в лоб, можливо, – зауважує Володимир. – Але тоді у нас вже з'явилися перші FPV. Ми займали висоту, наступна була під ворогом. Між нами був яр, було зручно літати дронами і FPV. Тоді трохи було незвично, але вражали – і танки, і живу силу противника".

На жаль, врешті той контрнаступ захлинувся. Проте комполку досі згадує ті перші роки великої війни з ностальгією:

"Я вважаю 2022–2023 роки апогеєм свого чоловічого життя. Бо це пригода, виклик, сміливість, найкращі люди. До масової появи дронів війна була трошки справжнішою, ніж тепер. Тому мені дуже подобався піхотний движ".

"Серце калатає, вода кипить від "прильотів"

У вересні 2023-го на Професора з побратимами чекало нове випробування. Морпіхи рушили на Херсонщину – заїхали туди першими й одразу почали розвідку та спостереження.

За два тижні підтягнулися інші підрозділи морпіхів. Бійці готувалися до форсування Дніпра. Десант мав висадитися на лівий берег і створити плацдарм у районі Кринків.

"Форсування Дніпра було і у Другу світову, – проводить паралель Мірчук. – Нам усім було тривожно, ми відчували, що зараз братимемо участь у великій справі".

Спочатку, згадує Володимир, справи йшли добре. Його побратими успішно діставалися на лівий берег. Взвод Професора, який на той час з 8-ми бійців збільшився до 56-ти, підтримував їх дронами з правого.

"Вже коли там був наш плацдарм, треба було ізолювати його від ворога, – пояснює Мірчук. – Тільки-но ми захопили плацдарм, росіяни почали накатувати. Вони кидали на знищення плацдарму дуже хороші війська – зокрема, багато десантників на БТРах. Відбувалися дуже часті штурми, особливо пізньої осені. Ці накати були нескінченні – аж поки руські не зрозуміли, що все марно. Й тоді вже почала діяти піхота. Хлопці з мого взводу набили там неймовірну кількість їхньої техніки і піхоти".

Володимир згадує, як ландшафт навколо змінювався на його очах:

"Ми заїхали на правий берег і побачили там квітучі села. Тепло, старовинно, кургани, капища, давні жертовники, козацькі фортеці, Дніпро, Конка, зелень. Як на мене, це одне з найкрасивіших місць України. Тоді ще все було плюс-мінус ціле. А потім – просто випалена земля, перекопано все КАБами і артою".

Для переправи на лівий берег морпіхи використовували різноманітні човни. Росіяни щоразу гатили по них. Українські військові по обидва береги зазнавали втрат.

"У Кринках був жах. Ми робили все, що могли, але утримати плацдарм щодня ставало дедалі важче. Найважче вже було взимку – просто якась безвихідь, – розповідає Мірчук.

Зранку дивитися, коли йдуть човни – це такий адреналін: серце калатає, вода кипить від "прильотів". Мої побратими загинули, перепливаючи Дніпро у нас на очах. Човни спершу взагалі не були обладнані РЕБами. Й росіяни знищили багато наших хлопців – класних, мотивованих, молодих".

Морпіхи утримували плацдарм до осені 2024-го. Якби не дрони, які допомагали стримувати механізовані штурми ворога, ця історія, каже Мірчук, закінчилася б раніше.

"Перший етап війни ми, можливо, утримали за рахунок тактики і стратегії, – вважає він. – А вже з 2023-го технології стали тим драйвером, що стримував ворога".

БпЛА на 3D-принтерах та НРК з нуля

Якось вночі Володимира Мірчука, який тоді вже виконував обов'язки командира роти, викликали на нараду. Він зрозумів, що їм знову доведеться рушати на інший напрямок.

Тоді морпіхи виїхали на оборону Мирнограда – ворог був дуже близько, і потрібно було швидко вступити в бій. У 38-ій бригаді вже створили батальйон безпілотних систем, Мірчук очолив роту FPV, що працювала у зв'язці з ротою розвідувальних БпЛА.

"FPV складніше опанувати, ніж будь-що, – запевняє Володимир. – Потрібно мати певну моторику, комусь треба 20 годин, комусь – 50 годин тренувань на симуляторі. Мені десь 40 годин знадобилося. Я сам виїжджав під Мирноградом і літав дроном. У якийсь момент воно вже приносило задоволення". 

Бійці розбудували велику лабораторію, в якій розвивали та модернізовували FPV. Розподілили ролі: частина майстерні займалася R&D (Research and Development) – пошуком нових рішень або їхньою адаптацією; інша – підготовкою дронів до бою: їх відтестовували, перевіряли, підписували, складали і пакували для передачі на позицію.

"Ми робили інновації дронів, – розповідає Мірчук. – А ввечері виїжджали на бойові і могли відтестувати, працює ця технологія чи ні. Поява ретрансляторів, різних інших частот керування – це неслося неймовірно. І ми збільшували майстерню підготовки дронів, кількість 3D-принтерів, щось друкували. І створювали свої дрони".

Тоді у росіян вже з'явилися дрони на оптоволокні – Володимир, який вперше побачив їх на відео з Курської операції, та його побратими мусили приймати нові "правила гри".

"Я був скептичний до оптоволокна, більше дивився в бік ретрансляторів. А тут побачив – і ми прийняли це, – пояснює комполку. – На Мирноград, як виїжджаєте, одна дорога веде в бік ворожий. І оптоволокно вже там висіло на деревах, стовпах. Сидіти в машині й цією дорогою їхати до ворога, знаючи, що є оптоволоконні дрони – було ще тим "задоволенням".

Проте наприкінці 2024-го перші дрони на оптоволокні з'явилися і в них. А в березні 2025-го Мірчук перейшов у 35-ту бригаду морської піхоти заступником комбата безпілотних систем. Тоді бригада воювала на Новопавлівському напрямку. Ворог активно гатив по логістиці тим самим "оптоволокном".

"Тоді були шалені втрати бронетехніки – бригада щоночі втрачала кілька одиниць, люди гинули, – згадує Володимир. – Можливо, за втратами це був найважчий період моєї служби. Кілька місяців у нас логістики взагалі не було, все несли на плечах. Це різко зменшило кількість дронів і боєприпасів на позиціях".

Тоді бійці розвинули вже п'ять дронових майстерень: дві для FPV (одна – R&D, інша – підготовка), по одній – на бомбери, "Мавіки" і НРК. Саме останні і стали контрзасобом проти "оптоволокна" та дозволили відновити логістику – навіть попри те, що ворог влаштував полювання на "роботів".

"Ми почали з нуля займатися НРК, – розповідає Мірчук. – Але вже за два місяці зробили достатньо великий прогрес, щоночі здійснювали по 4–5 місій. Причому там була складна логістика, бо ворог знищував ці НРК. Для батальйону ми доставляли 31%, а 69% – іншим підрозділам своєї бригади і сусіднім. З ремонтно-відновлювальним батальйоном почали робити свої НРК. Вони виробляли корпус, ми докручували колеса, ставили свою електрику, й воно їхало".

"Лава" та війна "роботів"

У вересні 2025-го Володимир перейшов до "Хартії", за якою давно стежив – насамперед у контексті розвитку НРК, який у цьому підрозділі розпочався раніше, ніж у його тодішній бригаді. Врешті через друга познайомився з командиром корпусу "Хартія" Ігорем "Корнетом" Оболєнським, щоб обмінюватися досвідом.

Проте вийшло інакше. Корнет надихнув Професора, тож невдовзі той приєднався до корпусу "Хартія", "щоб збільшувати свій вплив на війну у сильній команді", та очолив новостворений батальйон безпілотних систем "Лава". Тут йому дали новий позивний, що ілюструє його бойовий шлях – "Морпіх".

"Назва "Лава" символізує силу, стихію, нестримність, – пояснює Володимир. – Ми займаємося лише безпілотними і роботизованими технологіями – в розвідці, вогневому ураженні, логістиці, інженерних роботах. Усі наші засоби так чи інакше безпілотні: зовсім безпілотні типу НРК, де можете бути оператором будь-де, чи пілотуєте за 20 кілометрів до ЛБЗ. Мультиротори (дрони з кількома несучими гвинтами: квадрокоптери, гексакоптери тощо – УП), дрони літакового типу.

Глобальна місія нашого підрозділу – забезпечити технологічну перевагу в сьогоднішній війні й, можливо, в наступній завдяки технологіям, інноваціям, їхньому постійному розвитку та адаптації під зміну поля бою. Я вважаю, що наступна війна радикально відрізнятиметься від цієї. Бо дрони, технології, ШІ розвиваються настільки швидко, що передбачити, що буде завтра, практично неможливо. Але це точно буде війна дронів. Нехай воно фантастично зараз виглядає".

Одне з нагальних завдань, яке ставить собі Мірчук – завдяки розвитку технологій зменшити кількість бійців на ЛБЗ або в безпосередній близькості від неї.

"Замість чотирьох людей екіпажу нехай буде двоє: вони обслуговуватимуть той чи інший дрон, виставляючи його, заряджаючи тощо, – пояснює комполку. – А інші двоє перебуватимуть в укритті, подалі від ЛБЗ. Відтак ризик загибелі чи травмування людей зменшиться вдвічі".

У керуванні підрозділом Володимир застосовує бізнес-підходи. Його цивільний досвід допомагає структурувати справи, пріоритезувати завдання та управляти особовим складом.

"Напевно, внутрішньо я не є військовим, але люблю дисципліну, системність. І тому мені нормально прийняти правила, за якими живе військо, – стверджує Морпіх. – Щодо можливості терпіти, довгий час йти тернистим шляхом – я точно військовий. Але мислю як цивільний, бізнес-орієнтовано. І загалом відчуваю, що business approach в армії дає результати.

Єдине, що мені заважає – ощадливість до ресурсів. Надто довго я був підприємцем. І розглядаю будь-що, що є в армії, як наш обмежений ресурс, а не спільний, безмежний".

У квітні 2026-го "Лава" стала полком. Підрозділ продовжує культивувати свою екосистему безпілотних технологій. Зі зростанням до полку, каже Мірчук, їхні функції та завдання залишилися практично незмінними. Єдине що – збільшилися обсяги, відтак зараз потрібно підтягнутися під ці нові виклики кількісно та якісно.

"Кістяк полку – командири, які мають великий досвід пілотування дронів літакового типу та наземних роботизованих систем, – пояснює Володимир. – Навколо цього кістяка ми далі формуємося, долучаємо нових людей і ростемо з місяця в місяць".

Як і будь-який новостворений підрозділ, "Лава" потребує нових кадрів. Особовий склад поповнюють кількома способами: працюють зі вже мобілізованими в межах ТЦК; залучають добровольців через рекрутинг; сприяють переходу або переведенню з інших родів військ та підрозділів у межах НГУ чи поверненню бійців після СЗЧ.

Ідеальному кандидату в "Лаву", каже Мірчук, – від 20 до 40, він має технічну освіту (хоча може бути і гуманітарієм), мотивацію служити і навчатися. Вакансій багато, причому різноманітних.

"Ми потребуємо IT-інженерів, техніків, водіїв, також спеціалістів від метеоролога до кухаря. Але насамперед – людей, які хочуть займатися дронами, – наголошує комполку. – НРК водити, створювати, обслуговувати. Мультиротори, "Мавіки", FPV. Шукати, знаходити, знищувати. Великі крила. Складні операції. Ризикувати, літати далі, бути мисливцем у повітрі. Ударні дрони".

Технологічні тренди російсько-української війни

Версія Володимира Мірчука:

"У 2024-му я вірив у штучний інтелект. На жаль, його ефект виявився меншим, ніж очікували. Це такий умовний ШІ – захоплення цілі. Але він працює і набагато полегшує життя. Ти захопив ціль і дуже ймовірно – що стосується Bumblebee (дрон-камікадзе з ШІ, що забезпечує наведення на ціль – УП) або інших БпЛА – уразиш її. РЕБ не врятує, бо дрон вже сам розуміє, куди летіти.

В 2025 році паралельно з дронами-мідлстрайками розвивалися перехоплювачі. Зараз буде новий виток технологій – протидія протидії, перехоплювачам. Встановлення додаткових камер, залучення мікрокомп'ютерів із розпізнаванням цілі і далі – певний алгоритм дії. Вони швидше літатимуть, нижче або вище, щоб уникати перехоплення.

До бойових речей у наземних роботизованих комплексах треба дожити, бо залишається багато технічних проблем: затримка відео, клин озброєння, які достатньо важко вирішити віддалено. Але пошуки рішень тривають. Як і в БпЛА, в НРК технології достатньо прості, і їх все ще можна докручувати і вигадувати щось у майстернях.

На Харківському напрямку (де воює "Хартія" – УП) росіяни не мають дронової переваги, але здійснюють певний контроль. Як і у нас, у них все удосконалюється: радіозв'язок, оптоволокно, екіпажі стають більш навченими. І щоб їм протидіяти, має бути протидія екіпажам на місцях і на радіоелектронному рівні.

Ми не відстаємо, а в точкових ураженнях – мідлстрайках або фронт-мідлстрайках – як на мене, трохи переважаємо. Щонайменше, у нас більший range продуктів, "зоопарк" дронів. Думаю, що можна говорити про технологічну перевагу. Ми завжди йдемо швидше. Хтось скаже, що наші технології прості, примітивні, легкі для копіювання. Але вони є і стають дедалі складнішими. І винаходи ворога – так само".

"Технології – єдине, що може нам допомогти в осяжному майбутньому"

За чотири роки служби, каже Володимир Мірчук, він став більш досвідченим – в управлінні, командуванні, комунікації. А ще – більш емпатичним.

"На війні спостерігаєш не тільки побратимів, а й цивільне населення, яке втрачає домівки, переживає нещастя, – наголошує комполку. – Мені здається, я більше маю запит до справедливості, ніж раніше, він у мене, напевно, загострився за ці роки".

Найважче на полі бою, каже Володимир, – втрачати побратимів. А найбільше з цивільного життя йому не вистачає вільного часу та екстремальних хобі: як-то фрірайду в горах, швидкісних спусків із Говерли на лижах.

Родина Мірчука зараз на заході країни, подеколи вони бачаться.

"У мене дуже класична сім'я: дружина, дитина, собака і я, – усміхається Морпіх. – Наразі (переїжджати до Харкова не планують), бо дитина вчиться у школі".

Власного бізнесу, каже Володимир, вже практично немає, а те, що залишилося, жевріє. Чимало його співробітників долучилися до війська: дехто загинув, частина – в полоні, інші – глибоко травмовані.

Плану на після війни у нього немає:

"По-перше, не думаю, що все швидко закінчиться, бо ще дві сторони не досягли апогею. По-друге, треба і щось відбивати буде. І третє – можливо, якщо військо далі реформуватиметься, я продовжу службу. Ми тут вже довго, в нас є досвід. І шкода, якщо ми це залишимо і підемо, умовно, рибу ловити".

Любов до технологій, яка викристалізувалася у Володимира ще під час керування виробничим бізнесом, у війську лише зміцніла. Та стимулює його служити далі. Постійний розвиток технологій та інновацій надихає його.

"Я дуже вірю в Україну, вірю в технології неймовірно, – запевняє комполку. – Загалом технології – це єдине, що може нам допомогти в осяжному майбутньому. І те, що може стримувати ворога, якщо він, звісно, в якийсь момент не заспокоїться. Думаю, якою б болючою не була ця війна, але, якщо ми вже тут, нам треба максимально досягати. І цю перевагу, драйв технологічний втримати і після війни".

На питання про глобальну мрію Мірчук відповідає, що буде щасливий, якщо Україна вийде з цієї війни з космічною програмою і зможе відправити на орбіту супутник.

А щодо персональної мрії – був би щасливий повернутися до тріатлону:

"Не знаю, чи подолаю цілий "Айронмен", але половину хотів би пробігти, пропливти Босфор або щось таке. Тобто повернутися до мрій, які ставив собі ще до війни".

Дмитро Кузубов, фотографії – Павло Іткін для "Хартії" та з архіву героя