У піхоти немає ілюзій, для них це точно не гра – азовець Олександр Лаптій про гейміфікацію війни та войовничість українців

Якими б крутими не були новітні розробки зброярів, головним завжди є і буде дух. "Спиратися треба у першу чергу на нього, а потім, звісно, на сучасні технології", – каже 52-річний азовець Олександр Лаптій.

Він має на увазі той самий архаїчний, традиційно войовничий дух, який Російська імперія завжди намагалася знищити в кожному, хто народився на українських землях.

Олександр Лаптій – режисер, актор театру і кіно, який зіграв у комп'ютерній грі "S.T.A.L.K.E.R. 2: Серце Чорнобиля". Завдяки його голосу, пластиці та зовнішності в реальності, яку створила українська GSC Game World, існує один із ключових персонажів – найманець Шрам.

Ще в 2014 році любитель українського андеграунду та східних бойових мистецтв із Чернігова, Лаптій пішов добровольцем у військо. Без модних нині розмов і роздумів про мотивацію.

"Про це слово і його значення я дізнався десь у нульових, – розповідає Олександр. – Я зростав в іншій парадигмі, де важливі такі поняття, як обов'язок і дисципліна. Саме вони підштовхують людину до серйозних рішень і кроків".

В інтерв'ю УП військовослужбовець "Азову" розповідає про прекрасних українців, магію Полісся, технологічність і архаїку в сучасній війні. Про користь і шкоду комп'ютерних ігор. І про те, як молодь з геймерською свідомістю творить нове військо.

"Ми не сприймали соцреалізм"

Мені 52 роки. Я застав пізній совок і його розпад, народження незалежної України, появу інтернету й усі ці технологічні стрибки від кнопкового телефону до смартфону. Тож я вважаю, що маю унікальний життєвий досвід.

Людина, яка жила в СРСР, зазвичай орієнтувалася на одну столицю. Існувало єдине велике місто, а все інше вважалось провінцією, і це впливало на свідомість. Але ми (у Чернігові – УП) відчували себе настільки глибокою провінцією, що Москва була недосяжною (усміхається). Тому я формувався в ситуації, коли немає сенсу орієнтуватися на те, що є в принципі недосяжним.

З початком 90-х росіяни почали потужно працювати з інформполем, щоб створити пострадянську імперську культуру. Але мене надихали Андрухович, Юрко Іздрик, Бу-Ба-Бу, Фоа-Хока, український андеграунд – все це було дуже круто. Завдяки їм була можливість протистояти інформнавалі РФ, не стати її заручником. І навіть пишатися, що в деяких напрямках ми заткнули Москву за пояс.

В моїй родині на домашніх святах не обходилось без пісень. Тато з мамою досить гарно заводили на два голоси, на рівні самодіяльності, скажімо так. У сім'ї розмовляли не літературною мовою, а так званим північним суржиком. Проте ідентифікація себе як українця в мене була з дитинства. У свідоцтві про народження, такій зеленій книжці, написано, що я українець і мої батьки теж. У радянському паспорті я теж був українцем. Це засвідчено документально, і жодних суперечок з цього приводу в мене не могло бути.

Коли я приїжджав до бабусі в село на півночі Чернігівщини, відчував магію Полісся. Життя там побудовано на суміші християнства і народних звичок. Пам'ятаю, якось мене покусав пес, і певний час я панічно боявся собак, а бабуся водила до тих шептух, чаклунок. Вони проводили дивні обряди. І для мене досі загадка, як у тих місцях все це поєднують з християнством, православ'ям.

На півночі Чернігівщини свідомість людини побудована на тому, що природа – жива істота. Там досить великі чорні лісі. Чорні, бо дуже-дуже щільні. І ось у тих лісах живе нечиста, темна сила.

Коли ти з усім цим стикаєшся, ростеш у цьому, то воно формує твій розум зі схильністю до метафор, символізму, метафізики. І для людини там це є органічним, є безпосередньо її природою. Тому я і кажу, що ми на Сіверщині не сприймали соцреалізм ані в мистецтві, ані в контексті свого існування (сміється).

Завжди щось було і є поза тобою. Якісь сили, непідвладні тобі й навіть твоєму розумінню.

Читайте також: "Обманути фраєра для них подвиг". Захисник Маріуполя Геннадій Харченко про РФ як зону, про пацифізм Європи і натхнення українців

Тут не існує "сейва"

В середині 80-х хтось приніс у нашу школу гру "Ну, погоди!" – цю електронну штуку з кнопками, де вовк ловить кошиком яйця. Хлопець мав, напевно, бізнесове мислення – давав пограти за десять копійок. У коридорі вишикувалась черга.

Серед перших наших комп'ютерних ігор були, звісно, радянські апарати в кінотеатрах. Якось мама дала мені карбованець на обкладинки для зошитів, а я спустив його весь. Коли повернувся, отримав на горіхи, але був дуже задоволений, що награвся в "Морський бій".

Вже потім були приставки Dendy, Playstation. А далі, з появою домашніх комп'ютерів, я грав у Medal of Honor та у "колду", Call of Duty – мою улюблену серію.

З точки зору філософії, політології ще якихось академічних наук, питання впливу комп'ютерних ігор на сучасну людину є непростим. Щоб бути в ньому експертом, у мене немає відповідного фаху. Але я не можу заперечувати, що культура геймінгу має зараз велике значення. У військо приходять люди, які виросли на цьому. Їхній розум сформований на дуже щільній взаємодії з тим, що називають геймерським світом.

Це особлива свідомість зі своїми алгоритмами та сприйняттям буття. Я знаю людину, яка в 2014 році командувала танковим взводом, не маючи для цього профільної військової освіти. Він прокачав скіли (навички – УП), тактику, стратегію ведення танкового бою на "танчиках" (гра "World of Tanks" – УП), розумієте?

У кожному явищі є негативні аспекти. Вони можуть проявлятися, якщо людина йде на війну із впевненістю, що там буде як у грі. Але війна на фронті реальна. Тут не існує "сейва" (від англ. to save – можливості в разі загибелі почати заново з точки, збереженої в пам'яті – УП). Тут не можна відкотитися, прокачатися, "захілитися" (від англ. to heal, вилікуватися – УП), відновитися та отримати нове життя, якщо потрапив у серйозний холівар.

Якщо людина це не враховує на війні, то це проблема.

Сучасні технології дозволяють воювати на відстані, вони дають певну оптику, коли сприймаєш ворога через монітор. Це формує певне сприйняття, ставлення до бою та противника. Але якою б сучасною не була війна, без піхоти ніяк. І це просто якісь алмазні люди, які в умовах дронових атак заходять на позиції, тримають їх. І в них немає жодних ілюзій – для них це точно не гра, тому що справжня смерть гуляє за метр, за два кроки від них.

Читайте також: Параноя та комфорт. Паралельні світи (кіно)оператора дрона Ярослава Пілунського

Повернення додому

Якими б не були новітні технології, їхня естетика та форма, суть залишається незмінною – войовничий дух. Перш за все на нього треба спиратися, а потім вже на зброю.

Хтось із бійців надихається скандинавською мітологією, хтось черпає натхнення в козацькій добі, в Українських січових стрільцях або у воїнах УПА. Хтось рівняється на хлопців з "дев'яностих", як Сашко Білий з його побратимами, які воювали в Абхазії, у Чечні. А хтось надихається аніме (усміхається). Серед військових дуже багато молодих хлопців, які сидять на Наруто, ідентифікують себе з героями аніме, роблячи дуже круті військові справи.

Важливі завжди суть, стрижень, а не форма. Російська імперія віками намагалася знищити цей наш ген войовничості, вимивала з людської свідомості мілітарну складову. Вони розуміли, що з українцями нічого не вдієш, якщо давати їм можливість продовжувати культивувати дух воїнів.

На наших землях здавна жили войовничі племена з розвиненими адаптивними скілами, якщо казати сучасною мовою. З умінням швидко змінюватися відповідно до загроз, шукати вихід в екстремальних обставинах.

Подивіться, як формувалася тактика ведення бою у козаків, на те, скільки вони привнесли в європейську мілітарну історію та науку. Або на дух січових стрільців чи вояків УПА, які придумали тактику малих груп, різні способи маскування, підпільних комунікацій. Якщо зануритися у вивчення цього, ти пишаєшся і пишаєшся. А ворог навмисно це приховує або привласнює собі наші надбання.

Сьогодні наші військові у безвихідних, здавалось би, ситуаціях знаходять такі рішення, що: "Вау, круто!". Волосся дибки стає! Як людині культури, хочеться аплодувати немов у театрі. Аплодувати сміливості, нестандартному мисленню.

Із величезним захопленням я дивлюся, як наші хлопці починають контролювати дронами Донеччину. Я спілкувався з тими, хто обороняв Маріуполь ще з 2014 року, з тими, хто виходив з "Азовсталі", хто вижив в Оленівці і повернувся з полону. Для них все, що зараз відбувається, наче повернення додому. У них очі горять: "Ми повертаємося!". І тут є черговий привід для захоплення тим, як вдалося побудувати нову структуру, розробити технічні засоби, які можуть контролювати логістику ворога на таких відстанях.

Читайте також: Приборкувач стихій. Життя азовця Ярослава "Фірста" від дитинства до загибелі в Оленівці

"Маємо бути розумнішими"

Ставлення в моменті до ворога завжди є складним питанням. Для того, щоб його відрефлексувати, сформулювати концепт, потрібен час, можливість озирнутися. Але якщо казати про ворога у вихідній точці, ніколи не можна його недооцінювати. Недооцінка – шлях до поразки.

Ми маємо справу з потужною силою. І як людина мистецтва я розумію, що і в контексті культури росіяни докладають значних зусиль, щоб створити позитивний образ своєї країни. Навіть за тих катастрофічних, злочинних дій щодо нашої держави, моїх побратимів, всіх громадян і безпосередньо моєї сім'ї.

Цієї зими в мене під балкон прилетів "Шахед". Я був з дитиною вдома, і ми просто дивом залишилися живі та неушкоджені. Коли ти в емоційному стані, у стані ражу, активних дій, у тебе відповідне ставлення до противника. А потім з'являється дистанція, ти приборкуєш емоції й починаєш аналізувати. Ворог підступний, хоче тебе знищити всіма засобами. Тож ми маємо вибудовувати своє життя, стратегію, розвиток відповідно до цієї реальності.

Якщо нам колись доведеться вийти у стосунках до росіян на рівень не війни, а з'ясування відносин в галузі культури і мистецтв, треба шукати нові інструменти. Не просто впряму кричати: "Ненавиджу!". Ми маємо бути розумнішими, хитрішими за них, щоб перемогти і на "культурному фронті", хоч я і не люблю цей термін. Ми маємо робити все, щоб витримати, зупинити їхню вічну пропагандистську, мистецьку навалу. Причому не тільки у нас, а й в інших країнах Європи.

Росіяни досі мають великий фінансовий ресурс і серйозних спеціалістів для пропаганди. Мені здається, що не всі усвідомлюють, які там професійні пропагандисти. Як сказав Олег Сенцов на одному із судових засідань: "Якщо б я не знав реальної картини та дивився ваш телевізор, то і я би повірив".

Російська пропаганда дійсно працює. Вона досі присутня в нашому інфополі й робить свою деструктивну справу, щоб ми до кінця не сформували свою українську свідомість.

Читайте також: "Багато хто дуже повірив у ЗСУ, але війну без тилу не виграти". 20-річний захисник "Азовсталі" Назарій "Грінка"

Сталкер

Вихід першого "S.T.A.L.K.E.R." cтало для мене відкриттям, я зафанатів одразу. Тема Чорнобильської катастрофи для мене дуже близька, бо я пам'ятаю 26 квітня 1986 року.

Вражає, що хлопці на тлі цієї трагічної події роблять особливий всесвіт з крутою атмосферою, який тебе абсолютно захоплює. Настільки, що я тоді почав писати якісь п'єси, літературні замальовки, перечитав Лема, захопився науковою фантастикою. Ця комп'ютерна гра була рушієм, який зіштовхнув мою свідомість з якимось іншим світом.

Якщо відповідально, доросло ставитися до ігор, то вони мають багато позитивного. По-перше, розвивають дрібну моторику, яка пов'язана з нашими ментальними, когнітивними функціями, формує емоційний інтелект. По-друге, вони вчать аналізувати, робити складні логічні припущення, шукати вихід у проблемних ситуаціях. Все це певним чином формує твою свідомість. Головне не перебрати з комп'ютерними іграми, як і з будь-чим у житті.

Коли мене запросили на "S.T.A.L.K.E.R. 2", це був дуже крутий досвід. До того я ніколи не стикався з Motion Captures, тільки знав про нього теоретично, а тут з'явилась можливість реалізуватися як актор у цьому новому для мене явищі, середовищі.

Атмосфера у GSC Game World екологічна, професійна. Якби у нас на такому рівні було кіновиробництво, ставлення до творчого колективу, занурення в матеріал, то, напевно, ми б зробили б набагато більше, краще та захопили європейського, світового кіноглядача.

Я зустрів людей, професіоналів, які працюють на реалізацію ідеї в умовах, коли немає нічого зайвого для досягнення мети, їхньої мрії – робити щось, від чого у захваті весь світ.

"S.T.A.L.K.E.R. 2" просякнутий українською культурою, мистецтвом. Починаючи від унікальної української озвучки, дубляжу, закінчуючи музикою, атмосферою, меседжами. Мені писали англомовні люди з Австралії, Канади: "Ми слухаємо українську версію з англійськими титрами. Нам дуже подобається те, що ви робите".

Читайте також: Соєр з Русанівки. Історія полеглого бійця "Азова", яку він забороняв розповідати іншим

"Пишаюся нашими людьми"

Я зосереджуюсь на позитивних проявах нашого суспільства. Мені приємно, що формується перспективна, талановита, глибока українська молодь. У нас зараз у підрозділ прийшло за контрактом багато дуже крутих хлопців у віці 21–24 роки. І мені цікаво спостерігати за тим, які тренди вони формують у суспільстві.

Так, проблем купа. Ми маємо їх фіксувати, шукати відповіді на питання. Чому так сталося? Чому якийсь студент щомісяця донатить зі своєї стипендії, а хтось заплющує на все очі й не може навіть зробити репост актуального збору. Ясно, що люди живуть у стресі, втомлені, і певний прошарок став уникати війни. Це їхній вибір. Але ми маємо працювати далі.

Не можна ділити зараз Україну на військових і на тих, хто в тилу. Бо в тилу теж наші люди, всі, хто ідентифікує себе як українець. Я пишаюся ними.

Коли в мій будинок прилетів "Шахед", одразу залетіли хлопці з ДСНС, почали локалізувати пожежу. Прилетіли електрики. Воно все ще гудить, гепає, а вони щось крутять, щоб у людей було світло. Розірвало батареї – чуваки прийшли зранку, щось роблять. Я звертаю на це увагу. Це дуже позитивні моменти, доросла позиція.

У нас навалює шахедна атака і приїжджають комунальники, щоб вивезти сміття, розумієте? Про це можна кіно знімати. Стільки героїв на своєму напрямку! У західних країнах досі не можуть собі таке уявити.

Я навіть і не знаю, що би було з іншими країнами Європи, якщо би вони опинились під обстрілами, які Україна переживає щодня, щоночі. Як би трималася їхня інфраструктура, працювали соціальні служби, банківська система, сервіси. А ми виробили алгоритми існування в дуже екстремальних умовах.

Російська пропаганда робить все, щоб знизити наш бар'єр до спротиву. Щоб ми стали пасивними. І на частину суспільства, на жаль, це впливає. Але у нас є приклади наших героїв. Не тільки на лінії бойового зіткнення, а і в тилу.

Євген Руденко – УП