Туга за другим фронтом

Шосте червня. Якщо в Україні ця дата асоціюється з Днем журналіста, то в Західній Європі – з легендарним D-Day 1944 року, коли англо-американські війська почали висадку в Нормандії. Протягом першої доби на ворожий берег вдалося переправити понад 150 000 солдатів, і ця десантна операція досі залишається найбільшою у світовій історії.

Незважаючи на ретельну підготовку, ніхто не був упевнений в успіху. Головнокомандувач Дуайт Ейзенхауер навіть заготував спеціальний текст на випадок провалу:

"Наша висадка в районі Шербур-Гавр не призвела до утримання плацдарму, і я відвів війська. Моє рішення атакувати в цей час і тут було засноване на наявній інформації. Війська, авіація та флот зробили все, що могли зробити хоробрість і вірність обов'язку. Якщо хтось винен у невдачі цієї спроби, то це лише я".

На щастя, вимовити цю промову американському генералу не довелося.

В СРСР ця історична подія стала відомою як "відкриття другого фронту". Більш ранні бойові дії в Північній Африці та на Апеннінському півострові в такій якості не розглядалися.

Як відомо, радянська історіографія не жалувала колишніх союзників з антигітлерівської коаліції. Їхній внесок у загальну перемогу над Третім Рейхом ставився під сумнів; при цьому їм інкримінували свідоме небажання відкривати другий фронт. Наголошувалося, що США та Великобританія надто довго відтягували військову операцію в Західній Європі – і нібито не з об'єктивних причин, а керуючись цинічним розрахунком і сподіваючись виснажити Німеччину радянською кров'ю.

Повномасштабну російсько-українську війну дуже люблять порівнювати з Другою світовою, хоча це не завжди справедливо. Пострадянська Росія не копія німецького Рейху, а пострадянська Україна ще менше схожа на сталінський СРСР. Але що, як і раніше, актуальне в розпал кровопролитного воєнного протистояння, то це претензії до західних союзників.

Невдоволення їхньою повільністю. Обурення їхньою нерішучістю. Прагнення протиставити власну хоробрість і самовідданість їхній обережності й обачності.

Після 24 лютого 2022 року залежність України від західної підтримки стала критичною. Вона на порядок вища, ніж радянська залежність від західної допомоги щодо ленд-лізу.

Проте наші співвітчизники не вважали і не вважають цю підтримку повноцінним внеском у спільну справу. Мільярдні вливання в український бюджет і постачання сучасної зброї з самого початку сприймалися як щось зрозуміле, але явно недостатнє. Все це бачилося прелюдією до чогось більшого – до безпосереднього вступу Заходу в збройну боротьбу з російським агресором.

У 2020-х планка вимог до західних союзників виявилася майже такою ж високою, як і в 1940-х. Хоча нинішня війна – поки що не світова; і нинішні західні союзники Києва – радше не союзники, а лише партнери. Вони неодноразово наголошували, що не збираються безпосередньо брати участь у російсько-українському протистоянні. Вони не розривали дипломатичних відносин із Росією. Вони навіть продовжують торгувати з РФ – нехай і в менших обсягах, ніж до 24.02.2022.

Проте з перших тижнів великої війни багато українців плекали мрію про відкриття другого фронту: у тій чи іншій формі. І щиро обурювалися, коли ця мрія виявлялася ілюзорною.

За чотири роки і три місяці жоден із західних урядів так і не захотів зв'язуватися з ядерним противником. Ніхто не спрямував свої війська проти агресивної Росії.

Ніхто не закрив небо над Україною та не вдарив по Москві. І тим більше ніхто не скористався історичним вікном можливостей, спробувавши повернути давно забутий Кенігсберг чи Карелію.

На сьогоднішній день вершиною західної рішучості залишаються епізодичні перехоплення танкерів російського "тіньового флоту" із застосуванням військової сили. Порівнювати ці акції з Нормандською операцією союзників 1944-го чи бодай із висадкою на Сицилії 1943-го за всього бажання важко.

І все ж таки вітчизняна надія на появу другого фронту не зникла. Навпаки, 2026 року вона спалахнула з новою силою. Тільки тепер цю надію пов'язують уже не з рішучістю колективного Заходу – а з нерозсудливістю та авантюризмом Кремля.

Хоч би як на Заході намагалися уникнути прямого втягування в російсько-українську війну, цей процес потихеньку йде. Якими б обережними й обачними не були західні держави, які підтримували Київ, їхня політика все одно не влаштовує Москву. Російські гібридні операції, спрямовані проти ЄС та НАТО, поступово розширюються.

Все частіше звучать відкриті погрози на адресу Європи – на кшталт нещодавньої тиради Дмитра Медведєва після прильоту російського безпілотника до румунського Галацу:

"Нехай приготуються: це відбуватиметься і надалі. Йде війна! І громадяни держав ЄС, як населення країн, що воюють, не зможуть спати спокійно. Тож заваліть хлебало. Це поки що квіточки!".

Про плани російської збройної агресії проти країн Балтії в наші дні не говорить лише лінивий. Щоправда, прийнято вважати, що, зав'язнувши в Україні, Росія не зважиться на нову воєнну авантюру; і що завзятий український опір дає змогу європейцям виграти час для зміцнення власної оборони. У цьому справді є логіка. Однак керівництво РФ не завжди вчиняє логічно та раціонально.

Тому не можна повністю виключити, що, зіткнувшись із позиційним глухим кутом на українському напрямі, Кремль не побачить вихід у різкій ескалації та залученні Європи до воєнного конфлікту.

І в такому разі другий фронт таки з'явиться – з путінської ініціативи.

Уявімо, що в недалекому майбутньому Москва спробує піти ва-банк, атакувавши Нарву або Сувальський коридор. Якою буде реакція українського суспільства на дії агресора? Чи будуть наші співвітчизники шоковані та обурені до глибини душі? Навряд. Зненавидіти Путіна сильніше, ніж його вже ненавидять в Україні, просто неможливо. Шокувати нас розширенням кремлівської агресії теж не вдасться: на відміну від самих європейців, українці психологічно готові до такого сценарію і вже давно.

Найімовірніше, в разі російської атаки на ЄС ми побачимо в Україні дещо іншу гаму почуттів.

Хтось відчує моральне задоволення від того, що наші похмурі прогнози та оцінки російської військової загрози повністю підтвердились.

Хтось відчує, що найвища справедливість перемогла, і тепер примхливі та нерішучі європейці страждатимуть від війни разом із нами.

Хтось відчує полегшення: оскільки ворогові доведеться направити частину сил на новий західний фронт, і якийсь відсоток ворожих ракет і дронів полетить не в Україну.

Зрештою, багатьох українців підбадьорить віра в те, що через напад на Європу наші західні партнери стануть справжніми західними союзниками. І спільними зусиллями вдасться покінчити з божевільним кремлівським фюрером.

Так, українські надії на відкриття другого фронту за рахунок ескалації російської агресії можуть здатися цинічними та безсердечними. Але фактично вони анітрохи не цинічніші, ніж чужі надії на виснаження Росії українськими руками.

Михайло Дубинянський