Народжуються менше, виїжджають більше. Чому демографія стає питанням національної безпеки та майбутнього України

Скільки людей сьогодні живе в Україні – насправді достеменно не знає майже ніхто. Останній повноцінний перепис населення проводили ще 2001 року. Відтоді країна пережила кілька хвиль трудової міграції, анексію Криму, війну на Донбасі та повномасштабне вторгнення Росії.

Водночас держава вже має власну актуальну оцінку чисельності населення. У відповідь на запит УП Державна служба статистики повідомила, що спільно з Інститутом демографії та досліджень якості життя імені Михайла Птухи НАН України та іншими науковими установами провела відповідні розрахунки станом на 1 січня 2026 року.

Проте самі цифри поки не оприлюднюють. У Держстаті пояснюють це чутливістю інформації в умовах воєнного стану та необхідністю додаткових консультацій з урядом і міжнародними партнерами щодо безпечного формату публікації даних.

Частково масштаби демографічних втрат окреслив міністр соціальної політики, сім'ї та єдності Денис Улютін. За його словами, нині на підконтрольній Україні території проживає орієнтовно від 22 до 25 мільйонів людей. Для порівняння, 1991 року населення України становило близько 48 мільйонів осіб, а напередодні повномасштабного вторгнення – близько 41 мільйона.

Якщо оцінки міністра близькі до реальності, то за роки незалежності кількість населення всередині країни скоротилась майже вдвічі. Причому велика війна стала лише одним із чинників. Демографічна криза в Україні почалася задовго до 2022 року і десятиліттями залишалася поза увагою держави.

В свою чергу, керівниця напряму "Демографія та міграція" в Інституті фронтиру Ольга Духніч називає зовсім інші цифри: "Щороку в Україні помирає більше людей, ніж народжується. Ми втратили від 9 до 12 мільйонів людей до початку повномасштабного вторгнення. Ми втратили велику кількість людей, 5-6 мільйонів після повномасштабного вторгнення з різних причин".

Країна без перепису

Останній повноцінний Всеукраїнський перепис населення відбувся ще 5 грудня 2001 року. Тоді Державний комітет статистики зафіксував 48,46 мільйона мешканців. З того часу загальнонаціонального демографічного дослідження держава не проводила.

Уряди різних поколінь і різних політичних таборів пояснювали це браком коштів, складністю організації та можливістю оцінювати чисельність населення на основі державних електронних реєстрів замість перепису. Проте експерти переконані: без повноцінного дослідження державна політика дедалі більше ґрунтується на припущеннях.

"Перепис населення Україні потрібен і він вже перезрів. І чим раніше ми його проведемо, тим краще нам всім буде", – говорить Духніч.

За її словами, перепис потрібен не лише для підрахунку людей. Він дає відповідь на питання про вікову структуру населення, рівень освіти, професійну зайнятість, склад домогосподарств та інші характеристики суспільства.

Без цих даних державі дедалі складніше планувати економічну, соціальну, освітню чи медичну політику. Адже фактично країна живе без актуальної картини власного населення вже чверть століття.

"Я думаю, що політичних причин тут більше, ніж реальних бар'єрів. Хоча, звичайно, ми не можемо скидати з рахунків військову ситуацію і те, що перепис людей сьогодні є чутливою інформацією, в тому числі для нашого уряду", – говорить Ольга Духніч.

Погіршення демографічного балансу

Після повномасштабного вторгнення демографічний дисбаланс в Україні не просто зберігся, а посилився і почав впливати на економіку.

За даними держстату, до 2022 року в країні проживало близько 16–17 млн економічно активних осіб і 11–11,5 млн пенсіонерів, тобто співвідношення становило приблизно 1,5 працюючих на 1 пенсіонера.

Після 2022 року ситуація різко погіршилась. З України виїхали мільйони біженців, значна частина з яких – працездатного віку, ще 3–5 млн осіб стали внутрішньо переміщеними і їх кількість росте. Одночасно триває мобілізація.

За даними Організації економічного співробітництва та розвитку, економічно активне населення скоротилося до приблизно 12–14 млн осіб, тоді як кількість пенсіонерів залишилась на рівні близько 10,5–11 млн. Співвідношення погіршилося до орієнтовно 1,1–1,3 працюючих на 1 пенсіонера.

Таким чином, війна перетворила вже наявний демографічний перекіс на критичний економічний фактор.

Міністерство повернення, яке не спрацювало

У листопаді 2024 року для повернення громадян з-за кордону уряд ініціював створення Міністерства національної єдності. Ідея полягала в тому, щоб вперше зібрати в одному центрі політику щодо українців за кордоном – як тих, хто виїхав після початку великої війни, так і багатомільйонної діаспори.

Тодішній прем'єр-міністр Денис Шмигаль пояснював, що держава фактично не мала єдиної стратегії роботи з українцями за кордоном. Різні функції були розпорошені між відомствами, і це, за логікою уряду, ускладнювало будь-яку системну політику повернення.

Планувалося, що міністерство буде працювати як з українськими біженцями в Європі, так і з діаспорою. Фактично йшлося про створення державної політики повернення громадян.

Діяльність міністерства почали з закордонних відряджень його очільника. Тоді Олексій Чернишов активно їздив по європейських столицях аби домовитися про створення Unity Hub (Центрів єдності), які повинні були стати контактним пунктом для українськів за кордоном. Там планували проводити культурні заходи українською, мовні курси та допомагати українцям з працевлаштуванням у відповідній країні проживання. Але Міннацєдності так і не відкрило жодного такого хабу, лише встигли підписати декларацію про відкриття у Берліні в лютому 2025 року.

Вже влітку відомство припинило існування. Після політичних скандалів та кримінальних підозр щодо Чернишова міністерство ліквідували, а його функції передали Міністерству соціальної політики.

Це лише посилило дискусію, чи взагалі здатна держава вплинути на рішення людей повернутися додому.

Чому українці не повертаються

Під час "години запитань до уряду" в Верховній Раді у травні цього року міністр закордонних справ Андрій Сибіга заявив, що за межами держави досі вимушено перебувають близько 8 мільйонів громадян України. У МЗС говорять, що це питання вже виходить за межі суто міграційного та набуває стратегічного значення для держави.

Президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування Василь Воскобойников переконаний: ключовим фактором повернення українців додому залишається питання безпеки.

"Саме закінчення війни та умови миру якраз і було тим важливим елементом, щоб люди почали приймати рішення залишатися назавжди або повертатися", – зазначає він.

Втім, завершення війни саме по собі не гарантує масового повернення.

Воскобойников називає ще три фактори, які визначатимуть вибір українців. Перший – житло. Мільйони людей втратили домівки через бойові дії або окупацію.

Другий – робота та рівень доходів. Йдеться не просто про наявність вакансій, а про можливість забезпечувати родину та мати зрозумілі економічні перспективи.

Третій фактор – загальна якість життя. Освіта, медицина, транспорт, соціальні послуги та рівень державного управління формують середовище, яке люди порівнюють із тим, що отримали за кордоном.

Фактично Україна вже конкурує за власних громадян із країнами Європейського Союзу.

"Станом на зараз розраховувати на якесь масове повернення українців не доводиться. Люди навряд чи будуть замислюватися про повернення, поки зберігаються безпекові ризики і невизначеність щодо майбутнього", – зазначає Василь Воскобойніков.

Згідно з дослідженням Центру економічної стратегії, де проаналізували настрої українців за кордоном, 43 % (2.4 млн людей) українських біженців планують повертатися в Україну, а 36 % (2 млн людей) – ні.

Не "втрачені українці"

У дискусіях про біженців та емігрантів дедалі частіше звучить питання: чи реально повернути мільйони людей, які вже облаштували життя за кордоном? Частина українців знайшла роботу, житло, віддала дітей до місцевих шкіл і дедалі глибше інтегрується в нові суспільства.

Президент Світового Конґресу Українців Павло Ґрод говорить, що до українців, які виїхали за кордон, не можна ставитися як до тих, хто "покинув" країну.

"Майбутність Української держави залежить від тих мільйонів українців, які виїхали. Їх не можна називати людьми, які покинули чи зрадили країну. Навпаки – саме вони можуть стати найважливішим людським ресурсом для відбудови України після війни", – зазначив він.

На його думку, після завершення війни Україна конкуруватиме за своїх громадян не лише з європейськими ринками праці, а й з новим способом життя, який багато хто вже побудував за кордоном. Тому ключовим завданням стане не лише створення безпечних умов та конкурентних робочих місць, а й збереження зв'язку цих людей з Україною.

"Для країни, де населення за три десятиліття скоротилося майже вдвічі, питання повернення мільйонів громадян поступово перетворюється не на гуманітарну чи політичну проблему, а на одну з головних передумов економічного відновлення", – зазначив Павло Ґрод.

Народжувати стає все складніше

Навіть якщо частина українців повернеться, це не вирішить проблему природного скорочення населення.

Демографи наголошують: сучасні тенденції народжуваності характерні не лише для України. Більшість розвинених країн стикаються зі старінням населення та зменшенням кількості дітей у сім'ях.

Зокрема, першість в таких тенденціях посідає Японія, де середній вік населення становить 49,1 років, Італія: 47,4 років та Німеччина з середній віком 45,8 років. У Японії коефіцієнт народжуваності у 2024 році впав до 1,15 дитини на жінку, в Італії – до рекордно низьких 1,18 дитини, а в Німеччині становив близько 1,35 дитини на жінку. Для порівняння, для простого відтворення населення цей показник має становити приблизно 2,1 дитини на одну жінку.

Демограф Олександр Гладун, в розмові з УП, пояснює, що зі збільшенням розміру населеного пункту як у світі, так і в Україні, народжуваність зазвичай знижується. Висока вартість житла, дорогі послуги, інтенсивний ритм життя та невизначеність майбутнього змушують людей відкладати народження дітей.

У результаті багато родин не наважуються навіть на першу дитину, не кажучи вже про другу чи третю. А війна лише посилює ці настрої.

"В цьому сенсі ми не унікальна країна. Весь світ буде жити в умовах скорочення чисельності населення. Зараз вибухнула (по народжуваності – УП) тільки Африка. Більшість країн уже мають низький рівень народжуваності. Це загальний тренд в усіх країнах світу" – зазначає Олександр Гладун.

Що далі?

Україна входить у період, коли демографічна криза перестає бути виключно питанням статистики. Скорочення населення, старіння суспільства, низька народжуваність, масова міграція та дефіцит робочої сили вже впливають на економіку, ринок праці, систему соціального захисту та перспективи післявоєнного відновлення.

Експерти по-різному оцінюють шляхи виходу з ситуації, однак сходяться в головному: час для рішень стрімко скорочується. Держава досі не має актуального перепису населення, не сформувала довгострокової демографічної стратегії та лише починає шукати відповіді на виклики, які накопичувалися десятиліттями.

Водночас війна лише загострила процеси, що розпочалися задовго до 2022 року. Навіть після завершення бойових дій Україна буде змушена конкурувати за власних громадян із країнами, де вони вже встигли побудувати нове життя. А повернення частини біженців саме по собі не розв'яже проблему низької народжуваності та старіння населення.

Саме тому демографія дедалі більше стає питанням національної безпеки. Від того, наскільки швидко влада зможе запропонувати дієву політику щодо повернення громадян, підтримки сімей, ринку праці та інтеграції українців за кордоном у майбутній розвиток держави, залежатиме не лише чисельність населення, а й здатність країни відновлюватися після війни.

Як зауважує демограф Олександр Гладун, демографічні процеси мають сильну інерцію і формуються десятиліттями. Тому рішення, які Україна ухвалює або відкладає сьогодні, визначатимуть її можливості не через рік чи два, а й в наступні покоління. Якщо ж системних кроків не буде, країна ризикує стикнутися з наслідками демографічної ями саме тоді, коли потребуватиме людського ресурсу для відбудови та розвитку.

Станіслав Свирид, для УП