"Я щоночі вбиваю тисячі людей". Як далекобійні санкції "бомбера" Гарріса допомогли закінчити війну

"Небо визначить результат цієї війни", – заявив Володимир Зеленський на початку липня 2026-го. За кілька днів до цього президент анонсував "40-денний план далекобійних санкцій" СБУ, а згодом підписав указ про створення командування далекобійного впливу у складі ЗСУ.

Цього літа стало остаточно зрозуміло: удари по глибоких тилах противника – гра, в яку можна грати вдвох. Українці системними точковими ударами по нафтопереробних заводах, підприємствах військово-промислового комплексу, складах маркетплейсу Wildberries і танкерах "тіньового флоту" поступово перетворюють Росію на країну-бензоколонку без бензину, а Крим – з півострова на острів. Причому обидві сторони розраховують на накопичувальний ефект від таких ударів.

Тактика "тисячі порізів", коли від тіла противника шматок за шматком протягом тривалого часу відрізають невеликі фрагменти, має не лише вплинути на стан економіки, інфраструктуру та логістику, а й деморалізувати цивільне населення.

Про те, як українські Сили оборони повертають війну туди, звідки вона прийшла, щодня доповідає в соцмережах командувач Сил безпілотних систем (СБС) Роберт "Мадяр" Бровді:

"У болотах та у нашому Криму ведеться планомірна, математично прорахована і безтермінова операція під гаслом "Двір більше не контролює ситуацію", аж до "Москва ляже"...

Ну та й працюймо, Джентльмени!".

На початку 1940-х одному кремезному, вусатому, рудоволосому джентльмену довелося робити те саме, що сьогодні роблять Сили оборони – повертати війну в її лігво. Щоправда, на відміну від українців він надавав перевагу не точковим ударам, а "бомбардуванням по площах", жертвами яких стали сотні тисяч цивільних.

Одного дня, коли цей джентльмен на своєму "Бентлі" на шаленій швидкості мчав між штаб-квартирою Бомбардувального командування біля селища Гай-Вікомб і Лондоном, його спинив поліцейський.

"Ви могли когось убити, сер".

"Юначе, я щоночі вбиваю тисячі людей!" – почув констебль у відповідь.

Хто він – рятівник Європи чи воєнний злочинець?

Де межа між правом на самозахист і терором проти цивільного населення?

Чи справді стратегія таких ударів здатна знищити волю противника до спротиву і змусити його капітулювати?

Розповідаємо історію начальника Бомбардувального командування Королівських повітряних сил Великої Британії Артура Треверса Гарріса на прізвисько "Бомбер" і "М'ясник", якого німці ненавиділи сильніше, ніж Черчилля, а побратими характеризували так: "О, ми його обожнюємо. Він такий клятий нелюд".

"Бліц", що викликав бурю

"Вони посіяли вітер і тепер пожнуть бурю", – казав Гарріс, стираючи в пил чергове німецьке місто.

Буря, яку посіяли впевнені у власній безкарності німці, мала свою назву – операція "Бліц".

З вересня 1940-го протягом наступних восьми місяців Люфтваффе бомбили англійські міста, причому почали з Лондона – 57 ночей поспіль. В списку цілей спочатку були військові об'єкти, дамби, гідротехнічні споруди, портові доки. Згодом – житлові квартали, Вестмінстерський палац, королівська резиденція в Букінгемському палаці.

Німці були переконані, що бомбардування зламає дух англійців, ті капітулюють і вийдуть з війни.

Читайте також: Щекавиця по-англійськи. Як пережити 57 ночей "прильотів" поспіль

Помста – страва, яку подають холодною, причому в цьому випадку англійці наперед знали її рецепт. Ще до початку "Бліцу", 8 липня 1940 року, прем'єр-міністр Черчилль казав:

"У нас немає континентальної армії, здатної перемогти німецьку військову силу… Але є одна річ, яка змусить його повернутися і зламає – це абсолютно руйнівний, нищівний удар важких бомбардувальників по землях нацистів".

Англійці не були винахідниками доктрини застосування стратегічної авіації у війні. В 1921 році італійський військовий теоретик Джуліо Дуе видав книгу під назвою "Панування в повітрі". В ній він приділив чимало уваги бомбардуванням великих міст з метою деморалізувати противника.

А що ж Гаазькі та Женевські конвенції, які мали регулювати закони та звичаї війни і захистити цивільне населення?

З конвенціями все гаразд, з їх імплементацією набагато гірше. Принаймні три статті Гаазької конвенції 1907-го забороняли обстріли / бомбардування незахищених міст. Але конвенція не передбачала того, що, по-перше, практично в будь-якому великому місті існували такі цілі, як оборонні підприємства і військові частини. А по-друге, бомбардувальники на початку 1940-х мали обмежені можливості для того, щоб завдавати точкових ударів. Вже після початку масованих нічних нальотів з'ясувалося, що авіабомби лише одного з п'яти англійських бомбардувальників влучали в зазначену ціль; всі інші мали значне відхилення.

"Всі конвенції швидко втратять чинність під час війни", – ще в 1932-му передбачав Стенлі Болдвін, лідер Консервативної партії, який на той момент уже двічі обіймав посаду прем'єр-міністра.

Читайте також: Фронт пригнічення: бомбардування німецьких міст під час Другої світової

Спочатку єдиним, що Королівські ВПС скидали на Німеччину, були листівки, які закликали цивільне населення до повстання проти нацистської тиранії. Але швидко стало зрозуміло: листівки не перемагають у війнах.

В 1941-му Черчилль затвердив стратегію, яка мала зробити німецькі міста "фізично непридатними для життя". А 14 лютого 1942-го вийшла директива, де тодішній голова штабу військово-повітряних сил сер Чарльз Портал зазначив: "Я вважаю, вам зрозуміло, що цілями мають бути райони житлової забудови, а не верфі або заводи з виробництва літаків".

А ще за тиждень Бомбардувальне командування очолив Артур Гарріс.

"Ми знищимо всю Німеччину – одне місто за іншим"

Майбутній маршал авіації провів дитинство з батьками в Індії, потім була школа в Англії, по закінченні – 4 роки працював на фермі в Африці. Коли в Європі спалахнула Перша світова, Гарріс вступив до 1-го Родезійського полку як сурмач, брав участь у бойових діях. В 1915-му приєднався до Королівського льотного корпусу, отримав кваліфікацію пілота, зазнав травми під час жорсткої посадки. Наприкінці 1930-х вів переговори з американцями щодо закупівлі літаків і навчання англійських пілотів.

Все життя присвятивши службі в армії, Гарріс зберіг критичне ставлення до неї. Особливо коли йшлося про її консервативність і небажання відповідати викликам сучасної війни.

"Армія ніколи не зрозуміє цінності та потенціалу танків, доки їх не зможуть модифікувати так, щоб вони їли сіно та випорожнювалися", – жартував він.

Не меншу відразу викликала в нього цивільна бюрократія, яка, на його думку, намагалася втопити будь-яку ініціативу. "Що ви сьогодні зробили, щоб знівелювати зусилля військових?" – звичне вітання Гарріса до високопоставлених держслужбовців.

На голоси скептиків, які казали, що бомбардування ніколи не зможуть виграти війну, він мав одну відповідь: поки не спробуємо, не дізнаємось.

Його накази ставали все жорсткішими, а висловлювання все більш кровожерливими, але саме цього чекали виснажені "Бліцом" англійці. Після восьми місяців німецьких нальотів, вони доволі далеко просунулися в мистецтві дегуманізації та знелюднення ворога.

Гарріс наполягав: "Перш ніж ми виграємо цю війну, нам потрібно вбити якомога більше бошів (зневажливе прізвисько німців – УП). Кінцева мета ударів по містах – зломити моральний дух населення, яке їх населяє. Для цього ми повинні домогтися двох речей: по-перше, ми повинні зробити місто фізично непридатним для проживання і, по-друге, ми маємо змусити людей усвідомлювати постійну небезпеку. Таким чином, найближча мета двояка, а саме: викликати руйнування і страх смерті.

Ми знищимо всю Німеччину – одне місто за іншим. Ми будемо бомбардувати все сильніше і сильніше, поки ви не перестанете вести війну. Це наша мета. Ми будемо безжально її переслідувати. Місто за містом: Любек, Росток, Кельн, Емден, Бремен, Вільгельмсхафен, Дуйсбург, Гамбург – і цей список буде тільки поповнюватися".

Список поповнювався щоночі – Майнц, Карлсруе, Дюссельдорф та Франкфурт, Дортмунд, Дрезден, Берлін.

"Особисто я не вважаю, що всі міста Німеччини, які ще залишилися, варті навіть кісток одного британського гранатометника", – казав Гарріс.

З лютого 1942 року до кінця війни приблизно 40% всіх житлових будинків у великих містах Німеччини було знищено фугасними, запалювальними та фосфорними бомбами, які сипалися з літаків Stirling, Lancaster та Halifax. Орієнтовно 570 000 німців загинули під час бомбардувань або пожеж, 7 мільйонів втратили свої будинки.

Навіть коли в 1944–1945 роках завдяки вдосконаленим засобам виявлення цілей екіпажі бомбардувальників мали змогу знищувати окремі цілі, Гарріс продовжував бити "по площах".

"Щоб врятувати місто, його довелося знищити", – через кілька десятиліть скаже один американський офіцер під час В'єтнамської війни.

Гаррісу сподобався би такий підхід.

Гарріс зробив справу, Гарріс має піти

Чи звучали в той час на Британських островах голоси, які засуджували невибіркові бомбардування міст Німеччини? Звісно. Серед критиків Вінстона Черчилля та Артура Гарріса, зокрема, був Джордж Белл, єпископ Чичестерський, який виступив з промовою, де описав нічні бомбардування некомбатантів як "приниження духу всіх, хто бере в них участь".

Втім, майже чотири роки, маючи однодумців на найвищому рівні, Гарріс не дуже переймався подібними заявами. Аж до того моменту як вітер з Даунінг-стріт змінився з ходового на зустрічний.

Через місяць після бомбардувань Дрездена в лютому 1945-го Черчилль пише записку головам штабів: "Я відчуваю необхідність більш чіткої зосередженості на військових цілях, а не на простих актах терору та безпричинному руйнуванні, хай якими вражаючими вони були".

Що стало причиною такої метаморфози, можна лише здогадуватися. Можливо, ключ до розгадки криється в одній розмові Черчилля з Гаррісом вже після бомбардування Дрездена. Того вечора прем'єр замислився про те, що станеться, коли Гарріс завершить руйнування Німеччини. Що тоді лежатиме між білими снігами Росії та білими скелями Дувра? Можливо, після перемоги росіяни не захочуть просуватися до Атлантики, або щось зупинить їх так само, як випадкова смерть Чингісхана зупинила кінних лучників монголів, які відступили й більше не повернулися – розмірковував Черчилль.

"Ви маєте на увазі, що тепер вони повернуться?" – запитав Гарріс.

"Хто може це сказати?" – відповів Черчилль. – Можливо, вони й не захочуть. Але в серцях багатьох людей живе невисловлений страх".

Що ж, все повторюється – поки солдати думають про перемогу, інколи не обираючи засобів для її досягнення, політики малюють карти повоєнного світу. Так само, як сьогодні Захід зацікавлений в існуванні України як буферної зони між собою і Росією, після Другої світової Німеччина мала стати не пустелею, а бастіоном на шляху ймовірної комуністичної навали зі сходу.

Чи досягли невибіркові "бомбардування по площах" своєї мети?

Так і ні.

Колишній міністр озброєнь Третього Рейху Альберт Шпеєр, засуджений Нюрнбергським трибуналом, писав у в'язниці в 1959 році:

"Справжнє значення повітряної війни полягало в тому, що вона відкрила другий фронт задовго до вторгнення в Європу. Цим фронтом було небо над Німеччиною. Ескадрильї бомбардувальників могли з'явитися в будь-який момент над будь-яким великим німецьким містом або важливим заводом.

Непередбачуваність атак робила цей фронт гігантським; кожен квадратний метр території, яку ми контролювали, був своєрідною лінією фронту. Захист від повітряних атак вимагав виробництва тисяч зенітних гармат, накопичення величезних запасів боєприпасів по всій країні та утримання в бойовій готовності сотень тисяч солдатів. Останні, крім того, мусили залишатися на своїх позиціях біля гармат, часто абсолютно бездіяльними, місяцями поспіль.

Наскільки я можу судити з прочитаних мною звітів, ніхто досі не усвідомив, що це була найбільша програна битва з німецької сторони. Втрати під час відступів у Росії або під час капітуляції Сталінграда були значно меншими".

З іншого боку, головної своєї мети бомбардування не досягли. Долю війни вирішили операції на землі, зокрема, висадка союзників в Нормандії.

Німецька промисловість, наскільки це було можливим, адаптувалася під бомбардуваннями, продовжуючи випускати зокрема "зброю відплати" – ракети Фау-1 і Фау-2, які летіли на Лондон до квітня 1945-го. Так само, як "Бліц" не зламав волю до спротиву англійців, авіаудари по містах не спровокували соціального вибуху в Німеччині, який призвів би до краху нацистського режиму. Ця ставка не зіграла.

Гарріс зробив свою справу, Гарріс мав піти. Особистою образою для маршала авіації та його підлеглих стала промова Черчилля 13 травня 1945 року. Прем'єр тоді підсумував перемоги союзників, але жодним словом не згадав стратегічні бомбардування Німеччини. Відмовили екіпажам Бомбардувального командування і в заснуванні окремої медалі за цю компанію. У вересні 1946-го Гарріс пішов у відставку.

Він помер у 1984-му, а 8 років по тому повернувся до Лондона у вигляді бронзової статуї. Зі словами на постаменті:

"На згадку про великого командира та хоробрі екіпажі Бомбардувального командування, понад 55 000 з яких загинули за свободу. Нація має величезний борг перед усіма ними".

Щоправда, деякий час бронзового маршала довелося цілодобово охороняти після того, як пам'ятник облили червоною фарбою.

***

Цікаво, що б сказав бомбер Гарріс, якби дожив до війн XXI століття, коли стратегічним бомбардувальникам не треба перетинати лінію фронту і наражатися на небезпеку через ППО противника, смертоносний вантаж несуть безпілотники, високоточні ракети запускають за тисячі кілометрів від цілі, а навіть найбільші покидьки на кшталт Путіна не наважуються публічно зізнатися, що їхня ціль – терор цивільного населення.

"Щоб підтримувати міф про "чисту війну", чиновники вдаються до рутинних стратегій заперечення ("цивільні не загинули") та секретності ("через оперативну безпеку ми не можемо розкрити, чи загинули цивільні"). Однак, якщо жертв серед цивільного населення більше не можна приховати, наголошують на абсолютній неможливості дізнатися особу тих, хто став жертвою", – зазначають західні дослідники сучасних війн в Афганістані, Ірані, Іраку.

Мабуть, єдине що не змінилося з часів Гарріса – віра в те, що "далекобійні санкції" здатні примусити протверезіти тих, хто десятиліттями живе зі зруйнованим пропагандою мозком.

Михайло Кригель, УП