Кирило Верес: У нас ще місяців два є, щоб в рази підпортити їм життя

Кирило Верес говорить про війну емоційно й без бажання добирати дипломатичні формулювання.

Майже рік він керує бригадою К-2 у складі Сил безпілотних систем (СБС), раніше очолював однойменний батальйон 54-ої окремої механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи.

Більшість свого часу комбриг витрачає не на керування дронами, а на пошук грошей, забезпечення, розв'язання проблем своїх підопічних. Себе він називає менеджером великої корпорації, а підлеглих – "дітьми", для яких у бригаді навіть відкрив безкоштовний барбершоп.

У новому інтерв'ю "Української правди" Кирило Верес пояснює результативність успіхів українських мідлстрайків і діпстрайків.

Комбриг відверто говорить про своє ставлення до Михайла Федорова, Олександра Сирського та Михайла Драпатого.

А також детально розповідає про те, чого ніколи не пробачає своїм бійцям.

Перед вами скорочена версія розмови, більш зручна для читання. Повна – у відеоформаті.

"Старлінк", масштабування технологій, вибите ППО – це наша перевага"

– Свого часу ви сказали: "Війна – як мода, змінюється кожного сезону". Попереднє інтерв'ю ми записували рік тому – у сезон оптоволокна. Що зараз у моді?

– Зараз літо – сезон front strike і middle strike. Скажу по-іншому для читачів, щоб було зрозуміло: це сезон глибоких занурень і глибоких уражень.

– СБС працюють і на окупованих територіях, і в глибині Росії. Як далеко має можливість сьогодні літати бригада К-2?

– До куди вистачить пального. 1500–2000 кілометрів може, але це не наш формат, ми цим не займаємося. У нас є інші підрозділи в СБС, які працюють на далекі дистанції. А у нас зараз найбільше ураження десь – 500–600 кілометрів, тобто це Крим і Чорне море.

Для розуміння: ще два місяці назад ми літали максимум на 100 кілометрів, бо нам не потрібно було далі.

– З весни у ЗМІ регулярно говорять про успішні застосування мідлстрайків і діпстрайків. Це наслідки масштабування виробництва дронів чи ми серйозно вибили вороже ППО і РЕБ?

– Це все ви правильно говорите. Але вибили ж РЕБ і ППО завдяки чомусь.

Ділимо тоді на 3 фази: "Cтарлінк", масштабування, РЕБ/ППО.

Тобто почалося з того, що в них забрали доступ до "Старлінк", а у нас він є.

Потім всі проснулися в один день: тепер цей "Cтарлінк" ставиться на літачки, і ми бачимо картинку.

Ну і третє: всі підрозділи і раніше вели роботу по ППО ворога. Але вони більше будували, ніж ми вибивали. Тепер в одну калітку їх виносимо.

Скажу так: якщо мій підрозділ вилітає третім, то навіть не може собі нічого знайти. Бо наші підрозділи СБС вибивають все перед нами. Тому, якщо хтось читає, друзі, залиште щось одне і мені на ніч для щастя (сміється).

– Наша очевидна перевага – це "Старлінк". Але відомо, що Ілон Маск не найнадійніша людина у світі і через різні обставини може змінити думку і нас раптово залишити без доступу. Якщо, не дай бог, у нас зникне фактор "Старлінку" – що тоді буде?

– Це наша єбє*ша перевага, це так. Як я знаю, вже ведуться нові розробки, нові рішення. Все гарне нове – це забуте старе.

На сьогоднішній день, якщо так станеться, то це очевидно поставить нас у гіршу ситуацію. ККД, звісно, впаде.

– Це була б трагедія?

– У 2022 році ми слова "Старлінк" не знали і якось воювали, і відбивали, і контратакували, і втрачали, але життя було. Це не трагедія. ККД сильно зменшиться, а от наскільки – я не можу сказати.

По моєму підрозділу, думаю, на відсотків відносно уражених цілей, мабуть… (робить паузу) Це говоримо за глибинні ураження чи взагалі всі на "Старлінк"?

– Ми говоримо про всі.

– Думаю, 15% від усіх цілей буде зменшено. Але я кажу за наш підрозділ. За інші підрозділи не можу цього сказати. Але рішення буде, з'явиться якась менша мережа.

Просто, можливо, це буде не так масово і дорожче.

Насправді сьогодні – це одне із самих дешевих рішень. Плюс 30 тисяч гривень до якогось засобу. Це там скільки, 600–700 доларів?

І завдяки цим технологіям кожен місяць тисяча рускіх, може навіть до 3 тисяч, вмирає. То, звісно, це буде не трагедія, але буде нюанс. Просто якщо перевести це все в рік або пів року часу – це величезні цифри.

– Розкажіть деталі про операцію СБС "МоЛоЧКа" (МОсква Ляже Через Крим. Амінь – УП). Як все зараз проходить?

– Розкажу за себе. Наш підрозділ там не амбасадор, бо це не наша смуга відповідальності, є інші підрозділи, які ми там підсилюємо.

Але я дуже балдєю, коли ми їб*мо ці танкера, їб*мо цих довбо*обів.

Якщо взяти історію Другої світової війни, колись був конвой PQ-17. Його 2 тижні німецька ескадра ґвалтувала і від нього нічого майже не залишилося. Це був шок для всіх партнерів.

Ми, коли перші дні прилітали в Крим, на акваторію Азовського моря, було 40–50 цілей за раз для одного літака. Навіть хтось кричав: "Давайте виберемо когось пожирніше!". Ну і маємо мінус флот одного моря.

Скажу так: мінуснули би його раніше, просто у нас було багато вводних, які не можна було робити в перші дні. Не можна, не можна, а потім там плюс 2%, ще плюс 2%. Але це питання до вищого нашого керівництва – мені або можна, або не можна. Але ми їх поставили раком в одну калітку.

І ми вважаємо, що маємо достукатися до всієї Російської Федерації через Крим.

– Ви вважаєте, що через Крим реалістично достукатися до всієї РФ?

– Так вони же почали вити.

Зараз, можливо, скажу своє особисте бачення – я не розумію, чому у нас пацифізм. Ми попередили їх вийти з Криму. Ми не зруйнували цей міст. Я не звик таким методом, у мене інше взагалі бачення. На війні – як на війні. Я б все мінуснув, і потім би почав говорити. Але, на щастя, не я командую цією операцією. Тому рішення прийнято, ми досить гуманно поступаємо.

Немає курортів, немає світла, немає електроенергії, немає палива. Люди розуміють, що війна прийшла і до них. Хлопці та дівчата, вітаємо у наших умовах. А тепер вирішуйте, будь ласка, далі: ви хочете продовжувати війну, вона вам цікава? Ми зробили її в Криму, її ж також можна, перенести і в Москву, і за Урал.

Але поки рішення таке, що достукатися треба до них тут. Звісно, вони проникаються. І ми проникаємося гарним зарядом бадьорості.

Дивіться, раніше що було? "Сожгите хохлов", – вони казали?

Тепер уже, коли згадують нашого президента, говорять на ім'я і по батькові. І не тільки той, а ще й сусід наш трошки вусатий. Вони вже знають багатьох наших командирів. Канєшно, люди проникаються. Бо тільки до сильних говорять з повагою, а до всіх остальних: "Я вам покажу 2–3 дні". Покажи.

Ми достукуємося до всіх його (Путіна – УП) союзників. Якщо ми пролітаємо 1800 кілометрів, то, повірте мені, цей же літак пролетить 2200 і 2300 кілометрів. Ми трошки змінили театр бойових дій. Не так, що тільки нас б'ють.

Ми зараз можемо перенести війну в любу точку світу проти тої країни, яка здійснює агресію проти нас. Я вважаю це ефектно. І мінус флот, мінус електроенергія. Да, цивільних жалко, тут да. Але мені своїх жалко ще більше.

Тому хай зупинять, хай хоч хтось вийде на протести, хай вийдуть помітингують. Да їб*ніть ви вже його (мова про російського диктатора – УП). Самі зупиніть цю війну (дратується).

– Сухопутний коридор ми їм реально можемо відрізати?

– Угу (робить паузу і посміхається).

– Чого ми цього ще не робимо?

– Це питання не до мене – чесно, не знаю. Я сам це питання задаю постійно. Мабуть, або ще не час, або ми вважаємо, що є якісь причини адекватні – це 100%.

"Не скажу нічого поганого про Сирського"

– Ми записуємо наше інтерв'ю за декілька тижнів після гучної відставки міністра оборони Федорова. Як ви поставилися до його звільнення?

– Я не знаю особисто нового міністра, він тільки прийшов. За нового міністра оборони нічого не скажу.

Але моя думка як звичайної людини, попередній – найефективніший міністр оборони, який був у нас в країні.

Я думаю, що цими словами все ставлення своє розказав.

– Очевидно, що коли міністр йде з посади, то ті плани, які його міністерство збиралося реалізовувати, зупиняються. Чи ця відставка поставила якісь ваші проєкти на паузу або мініснула їх?

– Так, поставила і мінуснула деякі проєкти. Для розуміння, пан Михайло був один із тих, хто підтримав, започаткував і впроваджував проєкт "Лінія дронів".

Ми зробили свою роботу на нашому рівні, він зробив своє. Ексміністр завжди підтримував і пушив.

До нього можна було завжди зателефонувати і щось попросити. От скажу прямо, як є. Не тільки до його помічників – я особисто міг йому зателефонувати. Для його бачення, можливо, ідіотське прохання, але для мене воно важливе. Наприклад, я міг подзвонити міністру і попросити 300 "Старлінків". Це як одне з багатьох питань.

– І це все вирішувалося?

– (Жестикулює) В секунду. Бо мені це було важливо зараз на зараз. Це я як приклад наводжу. Тому я щиро вірю, що він передав всі свої плани і бачення новому міністру оборони.

– З попередніми міністрами у вас теж така була комунікація?

– Ніякої. Я ж кажу, перший раз... Але до цього я не був командиром великої бригади, тому і не можу порівнювати.

– Як ви поставилися до відставки Олександра Сирського?

– За колишнього головнокомандувача я ніколи поганого нічого не казав, і не тому, що він був головнокомандувачем. Я і зараз про нього нічого поганого не скажу. Пояснюю чому.

Тому що я можу коментувати тільки ставлення його до нашого підрозділу і до мене як до командира підрозділу. Коли я був командиром піхотного механізованого батальйону, до мене було нормальне лояльне ставлення, не отримував таких наказів, з якими я зараз не згоден.

Я не отримував таких наказів, коли був командиром бригади. І в нас були такі стосунки, що я також міг до нього зателефонувати і також багато що просити.

– Як поставилися до призначення Драпатого?

– Давайте так. Якщо ми говоримо, що колишній головнокомандувач вже знятий і треба вибрати нового, то я до Михайла Васильовича ставлюся з дуже великою повагою. Це перший командир підрозділу "Лінії дронів". Я при ньому ще був, коли ще були ОТУшки і я був комбатом, як піхотний командир також з ним знайомий.

Його я також можу набрати в будь-який час, якщо потрібно.

Для розуміння, між головнокомандувачем і командиром бригади є дуже багато різних щаблів. У мене ще є свій командувач. Але якщо потрібно, у мене є номер телефону, я можу звернутися як до колишнього, так і до нового.

Послухайте, я можу бути багато з чим не згоден, повірте. Але я людина військова. І коли був піхотним командиром, казав: я зроблю так, але по-своєму. І зараз, коли я комбриг безпілотної бригади – ситуація ідентична.

– Не порівнюємо особистостей, а виключно про професійні підходи: чим Драпатий відрізняється від Сирського?

– Не можу відповісти. Поясню: Олександра Станіславовича я знаю як командувача Сухопутних військ і як головнокомандувача Збройних сил України.

Михайло Васильович був командувачем Сухопутних військ. Я знаю цих людей на різних посадах, розумієте?

Через пів року ви можете мене запитати: як тобі один головнокомандувач і інший головнокомандувач? Я прекрасно знаю Михайла Васильовича як командира ОТУ, як командувача Сухопутних військ, командувача КОС і всього іншого. Зараз ще прийде час і поспілкуюся з ним. У нього зараз трошки інші проблеми будуть. Чим більша посада, тим більше проблем і відповідальності.

– На вашу думку, яку помилку цивільні найчастіше роблять, коли оцінюють військове керівництво?

– Вони не були ніколи в цій шкурі. Я колись казав в одному інтерв'ю, не в образу до цих двох категорій людей: у нас кожен плиточник – головнокомандувач, а кожен таксист – президент: "Я би лучше зробив!". Ти був у цій шкурі, ти знаєш, як краще?

Я колись думав: дайте мені бригаду і все. Це дуже важко, коли в тебе тисяча людей. А коли в тебе сотні тисяч – це ще важче. Я приймав непопулярні рішення, будучи на смузі фронту 11 кілометрів і маючи тисячу людей, посилав відділення у бій.

А тут 1200 кілометрів, і треба когось також посилати в бій, треба вибрати, хто піде. Тому це все дуже важко.

"Я менеджер величезної корпорації. 80% свого часу вирішую проблеми"

– Давайте поговоримо про вашу бригаду. Чи правда, що ви зробили барбершоп?

– Щоб менше писали в коментарях "Він виглядає, як щойно з барбершопу!" (сміється).

Так, у нас є в бригаді барбершоп, це правда. Для військовослужбовців нашої бригади. І він безкоштовний (сміється). Але офіційного відкриття у нас ще не було. Я зараз повернуся, все буде. Ми вже пропустили чоловіків 120 чи 150, але типу офіційно я ще не презентував.

– Перед записом ви показували мені відео, там у вас є телевізор і Sony PlayStation…

– У нас все є. У нас – як для людей. У нас, я скажу, PlayStation на сьогоднішній день – це не така велика розкіш. Ми оптимізуємо витрати.

Дивіться, людину приводять до ладу десь годинку. Якщо посадочних місць є 3 або 2, а черга ще 5 – треба, щоб люди чимось займалися. Вони мають попити каву і подивитися телевізор або пограти в "Соньку".

– Для чого вам у бригаді барбершоп?

– Бо я хочу, щоб мої "діти" не тратили на це кошти, щоб вони могли приїхати в зручне для себе місце, нічого не боятися, щоб вони були красивими, коли захочуть, а не коли там хтось визначить.

Дивіться, я не будую бригаду, а будую сім'ю і колектив. Потім це вже бригада.

– Своїх підопічних ви далі називаєте "дітьми"?

– Канєшно! Ми масштабувалися, тому я дуже багатодітний батько тепер, але точних цифр називати не можу.

– Яка у вас система покарань і винагород у бригаді?

– Якщо ти зробив добре – це твоя робота. Якщо ти проїб*вся не спеціально, а просто так сталося, то вставай і пішли дальше, навчишся.

Але якщо спеціально тобі кажуть: "Атата, не можна", і ти йдеш і це робиш, то це вже варіанти два. Якщо це суперечить нашим протоколам і це неможливо помилувати в силу багатьох причин – ви уходите з нашого підрозділу.

– Скількох людей ви так позбулися з бригади?

– В цьому місяці, якщо не помиляюся, 7 чи 8 людей. Але це і пілоти, і навчені екіпажі. Ми не віддаємо в штурмові. Ні. Вони зараз підуть у мій колишній батальйон, який ще має назву К-2, в 54 механізовану бригаду.

І я дав слово, що я буду за ними дивитися. Я переговорив з новим командиром бригади, вони будуть пілотами – питань немає, хай тільки йдуть. Тому це не значить, що ми викидуємо когось, як собак, ні.

Хоча люди зробили дуже великі негативні проступки, я їх не прощу. Вони проступилися, я їм сказав, що вони не будуть під моїм керівництвом, але вони переводяться місяць, не спіша. Я їм не роблю катування і вирваних років. Цими ділами прославитися не можна – Бог накаже.

Вони просто зрозуміють, що вони зробили не так. Але навіть попри це – переводжу їх у гарний підрозділ.

– Не розумію, про який проступок йдеться. Що людина має зробити, щоб ви не пробачили?

– Вообще наркотики я не розумію. Продаж наркотиків – не розумію. П'яним в місті з автоматом – не розумію. Вкрав щось державне і, тим паче, потім пішов продав моєму сусіду (я умовно кажу) – це також не розумію.

Тому не говорю про прості вчинки: хтось не встав, бо я проходив поруч, хтось не у формі або хтось щось зламав – ні. За таке я навіть не кричу.

Що буду казати: "Синок, ти сьогодні дрон розбив, я тебе вижену в іншу бригаду"? Та ну, перестаньте, фу! Це треба так накосячити, щоб особисто я про нього знав, прямо жорсткі косяки впороти. А це все мєлочі, навчимо і откормимо.

– Що в управлінні людьми є найважчим для вас?

– Вникати в їхні проблеми.

– А мусите?

– Наприклад, "я не спрацювався з командиром". Чому не спрацювався? Як не спрацювався? Треба поговорити з командиром, треба поговорити з командиром взводу, з комбатом або замполітом.

По кожній людині, яка уходить з нашого підрозділу – намагаюся розбиратися. Кожен, хто втік, кожне бойове травмування – доповідь лягає мені особисто онлайн миттєво від командира цього підрозділу і від чергового по бригаді. Якщо він від нас переходить – чому переходить, зачєм переходить? А може, треба не переходити, а якщо щось змінити?

А скільки перейшло в цьому місяці від цього командира? Якщо в нього 20 людей вже, то, може, проблема в командирі? У все це треба заглиблюватися. І воно для мене найважче.

Це куча чоловіків та жінок, у яких безліч проблем, які просто навіть територіально не можуть існувати в одному місці. Різні віросповідання, різні погляди. Хто із СЗЧ, хто контрактник, хто з тюрми звільнився. Нам треба зробити нормальні умови для всіх. А це ж ще війна, понімаєте?

Тобто завжди стресові ситуації, і всі ці чувства загострюються в разів 20 більше. Наприклад, з простого – хтось не може вже рік терпіти, коли хтось інший чавкає – і йому хватить одного вечора на скандал. І треба якось це згладити.

Хто думає, що командир бригади або корпусу, або чогось ще сидить командує дронами, командує військом – ніхрена. Офіційно заявляю: ні. Можливо, відсотків 15–20% в день. Все інше – це я вирішую проблеми. Я менеджер крупної корпорації. Задача: забезпечити, знайти, зробити.

У мене один із батальйонів, скажемо так, робив новий командний пункт. Я приїхав його приймати, дивлюся – в мене очі на лоба лізуть. Що ви місяць рили, це ж будка якась!? Я говорю: "Це все ху*ня, пацани, в'яжіть, такого не може бути, я не дозволю вам тут жити, перероблюйте нахр*н все або закопуйте і нове рийте". Він мені каже: "Ми так придумали, як могли". Набираю другого командира батальйону – така ж проблема. Я говорю: "Стоп, це, може, проблема не двох людей, проблема бригадна?".

Тепер команди бригади раз у 5 днів проїжджають всі будівництва великі. Бо я не знав, що в мене "діти" не вміють будуватися.

Смішно? Канєшно, смішно. Але якщо в мене 500–700 або умовно 1000 людей під землею живе – це вже не смішно, а вже великі проблеми.

Моя робота – знайти забезпечення. Коли треба зняти якийсь підрозділ з однієї смуги області і перекинути в іншу – моя робота. На онлайн-роботу я відсотків десь 10 трачу, більше – ні. Далі статистику загальнодобову дивлюся, тижневу дивлюся, розбираюся.

Толковий комбриг має подивитися все, підписати документи, знайти фінансування, забезпечення, масштабувати підрозділи. А воює командир роти і комбат. Не комбриг. Якщо комбриг раз в день кричить: "Поверни мені "Мавік" вправо", – це нормально. Але якщо він кожні 20 хвилин повертає "Мавік" вправо, треба задуматися, чи треба цей комбриг у нашій країні. Нах*й треба гнати!

"Нехай не переживають за Слов'янськ чи Костянтинівку. Тут є кому переживати"

– Насамкінець, що ви очікуєте на осінь і зиму від ворога?

– Я не знаю, я хотів би, щоб у них GPS не працював. Але я щиро надіюся, що вони не знесуть енергетику. Вони в любому випадку на щось чекають. Зараз не час їм ще наносити такі удари. Якщо вони щось придумали, то ще не час.

Я би зараз, знаєте, туз не доставав би з рукава, достав би трошки пізніше. Тут питання в іншому: а що ми зробимо до того часу? Треба з цього починати. Я думаю, що у нас ще місяців 2 є.

– Для чого 2 місяці?

– Підпортити ще їм життя в рази, поднаср*ть конкретно.

– А що буде після 2 місяців?

– Буде третій місяць, буде четвертий. Що буде? Далі буде життя. Але треба довести ту країну, щоб вона вся розуміла, що вони живуть у стані війни. Вони ж не знали, що війна іде. Де та зал*па знає про Слов'янськ? А тепер вони хоча б знають про своє місто, про сусіднє місто. І вже не цікавить війна у Слов'янську багато кого, а цікавить, де пропала заправочка. "Пацани, сх*ра лі так, де продуктики?". За це треба, щоб думали люди, а не за Слов'янськ вони переживають чи за Костянтинівку. Тут є кому переживати.

Хай думають тепер про свої міста. Хай вчать карту Росії – я ж її чогось почав вчити. І десятки наших командирів дуже гарно зараз знають карту Росії.

– Ви з 2014 року на війні. Як ви для себе шукаєте мотивацію – що вас заряджає?

– Нічого не заряджає. Це моя робота. От просто кажу як є – це мої обязи. Тут немає заряджання – це треба робити.

А хто зробить за мене? Для чого я це робив, щоб залишити отак? Поки в мене це виходить, я буду робити. Якщо хто прийде краще і зробить мою роботу – я дуже сильно по кінцю зрадію, що хтось прийшов і почав робити краще. Якщо буде така можливість, я з радістю буду бумажки перекладати в Києві. Хай уже інші, можливо, повоюють.

Але не бачу себе в іншій ролі, в іншому амплуа. Для чого я створював таке велике об'єднання однодумців або людей з одним інтересом? Тому роблю свою роботу, а інші нехай теж роблять свою.

Роман Кравець, УП