Учні генерала Дуе

"Небо визначить результат цієї війни", – президент Володимир Зеленський зробив таку заяву в липневому інтерв'ю Financial Times.

Сьогодні це аксіома і для України, яка намагається перехопити ініціативу в повітряній війні; і для Росії, яка не має наміру цією ініціативою поступатися.

Можна довго сперечатися, хто більше виграє чи програє від того, що російсько-українське протистояння в небі неухильно розширюється.

Одні скажуть, що з нарощуванням наших далекобійних ударів велика територія РФ стає її ахіллесовою п'ятою: мільйони квадратних кілометрів не прикриєш ніякими засобами ППО.

Інші заперечать, що Україна все одно залишається вразливішою, оскільки агресор має значну перевагу в ракетному озброєнні, а від балістики неможливо прикрити навіть столичний Київ.

Хтось скаже, що, на відміну від РФ, Україна може перенести майже все військове виробництво в Європу – на територію, недосяжну для атак противника.

А хтось заперечить, що вітчизняний тил – це не лише виробничий, а й житловий простір, і всіх цивільних українців за кордон не перемістиш.

Так чи інакше, в 2020-х і ми самі, і наші вороги виявилися старанними учнями генерала Джуліо Дуе.

Того самого Дуе, який ще 1921 року опублікував знамениту книгу "Панування в повітрі".

Понад сто років тому італійський стратег вперше спробував довести, що перемогу у війні можна досягти не на фронті: а шляхом масованих бомбардувань ворожого тилу, які руйнують економічний потенціал противника і деморалізують цивільне населення.

У ХХ столітті доктрину Дуе не раз намагалися реалізувати на практиці – і зазвичай з'ясовувалося, що не все так просто.

В роки Другої світової нещадні бомбардування німецьких міст не спонукали німців збунтуватися проти Гітлера, і на полі бою Вермахт чинив опір до останнього.

Японію підштовхнули до капітуляції не систематичні нальоти бомбардувальників B-29, а лише застосування нової ядерної зброї.

Пізніше, в 1960-х, спроба американців перемогти Північний В'єтнам, убомбивши його "в кам'яну добу", зазнала повного фіаско.

Доктрина Дуе не спрацювала і під час ірано-іракської "війни міст" у 1980-ті роки, коли обидві сторони покладали великі надії на ракетно-бомбові удари по ворожих тилах, але так і не досягли бажаного.

Історичний досвід демонструє, що в ході інтенсивної повітряної війни дуже складно виснажити і зламати супротивника, який уже змирився з масштабними руйнуваннями та втратами. Атаки з повітря є максимально ефективними, коли їх взагалі не готові терпіти.

Саме так сталося під час нещодавньої воєнної ескалації на Близькому Сході.

Навесні 2026-го загартований Іран стійко витримав найжорстокіші повітряні удари по власній території. Загартований Ізраїль теж не увімкнув задню передачу через іранські атаки. Але слабкою ланкою стали такі держави, як Бахрейн, Катар, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати: традиційно мирні та безтурботні, розпещені комфортом і розкішшю.

Іранські удари з повітря виявилися для них надзвичайно неприємним сюрпризом. І дуже швидко з'ясувалося, що багаті та благополучні країни Перської затоки не готові попрощатися зі звичним способом життя.

Однак у нашому випадку такої слабкої ланки немає. І в Москві, і в Києві страждання цивільного населення розглядаються як неминучі та допустимі витрати війни.

Щодо цього пострадянська Росія та пострадянська Україна набагато ближче одна до одної, ніж до безтурботного Бахрейну чи ОАЕ.

Що справді відрізняє нас від нашого ворога, то це інформаційно-пропагандистський підхід до повітряної війни.

І тут знову доречно згадати класичну "війну міст": багаторічне протистояння Ірану та Іраку в 1980-х.

У той період іранці намагалися максимально широко висвітлювати наслідки ворожих повітряних ударів по своїх містах.

З погляду іранського керівництва, це полегшувало консолідацію населення, збільшувало ненависть до ворога та сприяло зростанню патріотичних настроїв.

Страшні кадри руйнувань і жертв добре лягали в концепцію "Священної оборони" – так у Тегерані офіційно іменувалася війна з Іраком. Найдалекоглядніші діячі в Багдаді теж це розуміли.

На вересневій нараді 1986 року, де обговорювалися удари по іранській території та жертви серед цивільних, іракський міністр закордонних справ Тарік Азіз зауважив: "Така кров приносить їм більше користі для мобілізації народу, ніж десять, двадцять чи стократ крові на фронті".

Проте самі іракці не наслідували приклад противника, а обрали діаметрально протилежний шлях.

Протягом війни іракський режим намагався применшувати та замовчувати наслідки ворожих атак. Місцева влада дала особливі вказівки: оперативно ремонтувати всі пошкодження від іранських ударів і придушувати будь-які чутки про руйнування та жертви. Таким чином, Саддам Хусейн прагнув продемонструвати населенню, що війна йде за планом і що все під контролем.

Цікаво, що, коли в березні 1985-го іранці вперше стали обстрілювати Багдад балістичними ракетами Р-17, отриманими з Лівії, спершу іракське керівництво оголосило, буцімто це вибухи машин, замінованих терористами. Правду озвучили лише після п'ятого прильоту по столиці.

Паралелі з нинішнім російсько-українським протистоянням помітні неозброєним оком.

Україна з перших місяців великої війни обрала "іранську" модель: коли активне висвітлення ворожого повітряного терору допомагає консолідувати та мотивувати власних громадян. Росія ж тривалий час дотримувалася "іракської" стратегії: намагалася захищати свій тил від війни, применшувати українські військові можливості та підтримувати ілюзію повного контролю над ситуацією.

Що змінилося в 2026 році, коли повітряні атаки з обох боків різко інтенсифікувалися?

Україна страждає від російського терору сильніше, ніж раніше, але не потребує перегляду інформаційно-пропагандистської парадигми.

Максимальна увага до ворожих атак, заклики до стійкості, згуртованості та священної помсти – все це залишається таким же актуальним, як рік, два, три чи чотири тому.

А ось звична російська парадигма почала тріщати по швах. Ігнорувати, замовчувати чи применшувати наслідки українських повітряних ударів територією РФ стає неможливо. Вони все виразніше й виразніше відбиваються на побуті та добробуті мільйонів російських обивателів.

Вітчизняна логіка тиску на Росію в межах повітряної війни будується не на тому, що Путін раптом пожаліє своїх підданих. Вона ґрунтується на тому, що Путін, як і Саддам, дорожить публічною ілюзією контролю – і для кремлівського диктатора неприйнятно визнати, що протистояння з Україною стало неконтрольованим.

Нарощування українських ударів по РФ не дозволить російському режиму і далі вдавати, ніби "СВО йде за планом". Є слабка надія, що в такій ситуації Кремль погодиться на певні компроміси: наприклад, піде на часткове припинення вогню.

Але, на жаль, імовірний і зовсім інший сценарій. Зіткнувшись із банкрутством власної інформаційно-пропагандистської парадигми, Росія може не піти на поступки, а натомість різко змінити парадигму.

Іншими словами, агресор намагатиметься перейти від "іракської" моделі до "іранської", щоб воювати далі. І в нього цілком може це вийти.

Ба більше, не можна виключити, що колосальні втрати Росії й України від взаємних повітряних ударів взагалі не вирішать долю війни. Що доктрина генерала Дуе вкотре не спрацює. І що зрештою ключову роль зіграє якийсь інший чинник.

Однак поки що про це не готові замислюватися ні ми, ні наш ворог.

Михайло Дубинянський