Я так нервував – карандаш згризав, поки мої йшли по відкритці. Як і навіщо Сили оборони пів року наступають на Олександрівському напрямку

Розвідникам, які зачищали посадки на Олександрівському напрямку

Наприкінці квітня військовослужбовці 80-ої бригади ДШВ, які вже два роки воювали на Сумщині, обмовилися УП, що переміщуються на новий "секретний" напрямок.

На той момент варіантів такого напрямку, який обговорювався у військових і журналістських колах, насправді було кілька: Куп'янськ, Лиман, Степногірськ.

За кілька днів УП стало відомо, що тим самим "секретним" напрямком є Олександрівський – це стик Донецької, Дніпропетровської та Запорізької областей.

Його складно називати "медійним" чи навіть "відомим" – він не впирається у великий населений пункт на кшталт Покровська чи Краматорська, а також останні кілька місяців був закритим для журналістів. Однак у контексті цьогорічної весняно-літньої кампанії противника, яка таки не відбулася, він відіграв значущу роль – про що і йтиметься нижче.

Наприкінці квітня нові сили, зокрема десантники, заходили на другу наступальну операцію Сил оборони на цьому напрямку. Перша, на Олександрівському та Гуляйпільському напрямках, відбулася на початку року й дозволила українській армії прорвати лінію оборони противника та повернути під свій контроль вісім населених пунктів.

Друга операція стартувала на початку травня й довгий час залишалася в таємниці. Дехто казав, що причина криється в тому, що Силам оборони не вдалося до кінця виконати поставлену задачу: дехто – що операція ще не завершена, а отже, варто почекати.

Один із сержантів-десантників, з яким УП тиждень тому перетнулася в Павлограді, пожартував, що командування ДШВ оголосить про цей наступ, "коли ми відкотимося на ті позиції, з яких починали".

Він мав на увазі, що чим довше триває операція, тим важче його бригаді витримувати її темп.

"Загальний план та задум вдався, але наші сили – не безкінечні, і через місяць активних бойових дій, у нас принаймні, почалися проблеми з особовим складом. Також проти нас грала велика інфільтрація противника, він хаотично бродив (запам'ятаєте цю частину цитати, ми повернемося до неї в третьому блоці – УП) по наших тилах", – окреслив підсумок операції сержант.

Про результати обох наступальних операцій доволі раптово 12 серпня вирішив заявити президент. На оприлюдненому ним відео про пророблену роботу українського війська йому звітує новопризначений головком Михайло Драпатий, поряд із яким сидить командир самої операції, командувач ДШВ Олег Апостол.

Ключові цифри, які озвучив Драпатий, такі: з січня по серпень Сили оборони звільнили 26 сіл у трьох областях, відбивши 745 квадратних кілометрів території. Це практично дорівнює площі Києва.

Навіть враховуючи те, що цифра може бути перебільшеною та не "розділеною" на "повністю звільнену" та "зачищену від інфільтрації територію", масштаби цього наступу вражають. Більшість співрозмовників УП серед командирів рот і батальйонів вважають цей наступ успішним.

Задум, етапи, учасники та деталі наступальної операції Сил оборони на Олександрівському напрямку досі лишаються "за кадром".

Щоб це виправити, "Українська правда" поспілкувалася з колишнім головнокомандувачем Олександром Сирським та десятком командирів і бійців з чотирьох десантних і штурмових підрозділів, які брали участь у цій операції.

Коротка довідка

Назва операції: наступ Сил оборони на Олександрівському напрямку.

Час та місце: січень – серпень 2026 року (триває досі), перетин трьох областей – Дніпропетровської, Донецької та Запорізької.

Ініціатор: головнокомандувач ЗСУ 2024–2026 років Олександр Сирський.

Командир наступального угруповання: командувач Десантно-штурмових військ Олег Апостол.

Основні сили з українського боку: десантно-штурмові бригади (95, 82, 80, 79, 78) та штурмові полки (425 "Скеля" та 1-й ОШП).

Імовірна мета: зірвати наступ росіян на Оріхів, щоб убезпечити Запоріжжя; вибити противника з Дніпропетровщини.

Тактика: механізовані штурми та інфільтрація.

Результат: наступ противника на Оріхів не відбувся. Практично вся територія Дніпропетровської області, за винятком села Дачне, звільнена від росіян. Повернуто контроль над 26 селами в трьох областях.

Наступ Сил оборони на Олександрівському напрямку мав відтягнути противника з Гуляйполя – щоб убезпечити Оріхів та Запоріжжя

З початку 2026 року журналісти доволі уважно стежили за наступальними діями Сил оборони на Гуляйпільському та Олександрівському напрямках і до кінця не розуміли: що має стати їхнім результатом.

"Пожежне" рятування Гуляйполя, наступ на Добропілля – Солодке, перший удар 95-ої бригади на Олександрівському напрямку та підтягування нових сил у травні – не зчитувалися як єдина та очевидна картинка.

Тому запитання щодо задуму Олександрівської операції УП адресувала її ініціатору – колишньому головкому Олександру Сирському. Це була остання наступальна операція Сил оборони під його командуванням.

У письмових відповідях, переданих УП, ідеться про те, що в другій половині 2025-го року Сирський разом із офіцерами Генштабу, які працювали в районі бойових дій, розкрили замисел противника.

Росіяни збиралися рухатися не лише на Покровському напрямку, а ще й на Гуляйпільському.

"Задум противника передбачав прорив нашої оборони на рубежі Гуляйполе – Добропілля з подальшим створенням загрози оточення угруповання українських військ у районі Оріхова.

Щоб зірвати ці наміри, завдати противнику максимальних втрат і водночас вирівняти лінію фронту, було сплановано проведення наступальної операції на Олександрівському напрямку силами угруповання Десантно-штурмових військ і штурмових підрозділів за підтримки частин та підрозділів інших родів військ", – пише Сирський.

Як припускають у розмовах з УП військовослужбовці різних рівнів, Сили оборони не могли атакувати росіян виключно "у лоб" на Гуляйпільському напрямку – через велику щільність противника.

Тому було вирішено відтягнути його сили на сусідній напрямок – Олександрівський.

Раптові та справді секретні удари, здається, були сильною стороною як попереднього головкома, так і десантників загалом.

"Цей удар (на Олександрівському напрямку – УП) йшов в тил наступаючої армії і примушував ворога перенаправляти сили з головного напрямку (на Оріхів – УП). Вони навіть змушені були повернути назад деякі частини 90-ої дивізії з-під Покровська. Завдання було – розгромити ударне угруповання ворога", – відповідає на уточнювальні запитання УП Олександр Сирський.

Під "наступом на Олександрівському напрямку" ховаються дві окремі операції, які відбувалися з невеликою перервою. Умовний орієнтир першої – Гуляйполе, другої – Комар – Велика Новосілка

Перша наступальна операція української армії стартувала на початку 2026 року, північніше від уже захопленого Гуляйполя.

Тоді десантники разом зі штурмовиками рухалися у двох напрямках – на північний захід і північний схід від міста. Зараз уже зрозуміло, що таким чином Сили оборони намагалися з двох боків затиснути противника. Для цього задіяли як важку техніку, так і малі піхотні групи.

У підсумку українська армія просунулася на 9–11 кілометрів углиб російських позицій.

"Це була піхотна операція, де все залежало від навченості людей", – розповідав УП кілька місяців тому командир 2-го батальйону 95-ої десантно-штурмової бригади Антон Дерлюк.

Однак плану-максимум досягнути не вдалося.

Як відомо УП, щонайменше за однією з частин задуму, Сили оборони мали просунутися ще глибше (на 10+ кілометрів глибше) і зайти в тил противнику – з боку села Успенівка.

"У нас не вистачило на це сил", – пояснив у розмові з УП один із високопоставлених учасників операції.

Попри те, що завдати удару-максимум не вдалося, українське наступальне угруповання, як зауважував УП в інтерв'ю командир 1-го ОШП Перун, заблокувало можливість противника рухатися вперед – як ми тепер розуміємо, у бік Оріхова. А також звузило зону впливу російської армії.

Перша наступальна операція також створювала передумови для наступної – відбиття частини Дніпропетровщини, яку з 2025-го року захопив противник.

Друга наступальна операція стартувала 5 травня на широчезній смузі фронту – понад 50 кілометрів, умовно від Нового Запоріжжя (Запорізької області) до Філії (Дніпропетровської). І мала на меті максимально виштовхати противника з Дніпропетровської області – імовірно, рухаючись у бік Комара та Великої Новосілки.

Саме падіння Великої Новосілки півтора року тому відкрило противнику "двері" одразу на дві сусідні області – Дніпропетровську та Запорізьку. Це достатньо велике селище та стратегічний логістичний вузол.

На другу наступальну операцію на Олександрівський напрямок прийшло підсилення – 78, 79, 80 бригади ДШВ.

"95-тка трохи видихлася під час першого наступу, вони взяли на себе великий шматок роботи. Далі їм треба було підкріплення", – розповідає УП ротний однієї з бригад, що прийшла на підсилення.

Він же, за кілька місяців, повторить це в розмові з УП – щоправда, уже про свій підрозділ:

"До нас сьогодні приїхали "Госпи" (медики добровольчого батальйону "Госпітальєри" – УП), але я не знаю, що вони будуть робити, кого евакуйовувати. Піхота вже закінчилася (переважно йдеться про поранення – УП)".

Так на початок другої наступальної операції під командуванням Апостола опинилася левова частина найсильніших бригад 7-го та 8-го корпусів ДШВ. А сама 95-тка, наскільки відомо УП, перейшла під його пряме підпорядкування.

Один із комбатів, з яким спілкувалась УП, окреслив Апостола як грамотного та розуміючого командира, якому завжди можна було зателефонувати і попросити про допомогу. Він адекватно ставився навіть до "не рідних" штурмових підрозділів.

Водночас варто вказати, що не всі штурмовики визнають "владу" десантників. Дехто з них переконаний, що може показувати кращий результат, якщо працюватиме більш автономно.

Дані щодо втрат Сил оборони в цій операції традиційно не називають. Одна частина співрозмовників УП стверджує, що вони були "аномально мінімальні". Щонайменше два підрозділи різних безпілотних комплексів, з якими спілкувалася УП, в принципі не мали жодного загиблого під час цих двох наступальних операцій.

Інша частина наших співрозмовників натякає, що попри невелике число загиблих відчутною є кількість зниклих безвісти і тих, хто пішов у СЗЧ.

Під час другої наступальної операції Сили оборони повернули контроль над понад десятьма селами, що тягнуться по краях трьох областей – Запорізької, Дніпропетровської та Донецької. Практично вся територія Дніпропетровщини була зачищена від противника. Операція триває далі.

На карті DeepState добре помітно, як унаслідок цієї операції перед Дніпропетровщиною вималювалася величезна "захищена зона". Якщо Силам оборони вдасться її втримати, це на якийсь час убереже Дніпропетровську область від сухопутної війни.

Але, на жаль, не вбереже від КАБів. Саме тут росіяни застосовують їх особливо інтенсивно. Тож у населених пунктах за 30–50 кілометрів від фронту – що, здавалося б, є майже тилом – уже неможливо жити.

На користь Сил оборони в цьому наступі грала його раптовість і навченість піхоти. Проти – брехня щодо фактичної глибини проникнення росіян, складний рельєф і перевага противника в кількості БПЛА

У двох попередніх розділах ми переважно наводили думки тих військових, які ініціювали обидві наступальні операції та відповідали за їхню реалізацію на найвищому рівні. Тут же ми окреслимо, як їх бачили командири нижчих рівнів і солдати, що безпосередньо, своїми ногами, автоматами та дронами втілювали цей задум у життя.

Перші 2–3 тижні в обох наступальних операціях були "максимально успішні". На початкових етапах росіяни, по-перше, ще не розуміли, що Сили оборони почали великий наступ, по-друге, боялися про це доповідати своєму керівництву.

"Вони бачили, що бігають військовослужбовці з ДШВ-шними "мохнатками" (маскувальне покриття на голову – УП) і два дні сперечалися, чиї це "мохнатки", – сміючись, розповідає УП один із ротних-десантників.

"Тільки коли ми до Мирного підійшли (10 кілометрів углиб позицій росіян – УП), вони зрозуміли, що є якась двіжуха. А так то сиділи без зв'язку та їжі", – додає його побратим.

"Перші дні операції не були складними. Ми швидко знайшли позиції, могли навіть під'їхати до них на машинах – вивантажити обладнання та працювати", – ділиться з УП командир взводу БПЛА батальйону безпілотних систем "Боривітер" 95-ої бригади Максим Маслівець.

Утім, ключова причина, чому росіяни не розуміли, що відбувається, полягала в успішній тактиці, яку застосувала українська армія – інфільтрація.

Сили оборони буквально віддзеркалили методи роботи противника. Замість здійснювати лобові штурми, вони швидко та непомітно просочувалися через позиції росіян маленькими групами. Цьому сприяла хороша навченість українських десантників і штурмовиків.

"Ми мали максимально непомітно просунутися вглиб, обійти посадки з противником, виставити лінію, відсікти їх, а потім тих, хто залишився по нашу сторону лінії, взяти в полон", – пояснює згаданий вище ротний-десантник.

Застосування такої тактики передбачає, що велика частина роботи припадає на класичних розвідників. Саме вони потім ідуть зачищати ті самі посадки з противником, який залишився відрізаним від "своїх" в українському тилу і все ще становить небезпеку.

Часом цього противника можна "розібрати" скидами з бомберів (які досі залишаються перевагою саме українського війська), часом – треба вибивати вручну.

Вибивати вручну – це одна з найважчих і найнебезпечніших задач у нинішній війні в принципі. У ДШВ її зазвичай виконує елітна бригадна розвідка.

"Усі перебігали через посадки – і це правильно, бо так і мало бути, але нам це все потім треба було зачищати. Це все було на розвідниках. Через це ми втратили багато людей. Найбільші втрати ми понесли у цих стрілецьких боях і через БПЛА. Як тільки нас виявляв противник, туди летіло все. На одну з наших груп за пів години прилетіло 12 "Молній"", – розповідає УП командир одного з розвідувальних підрозділів.

Один із героїв цього тексту попросив УП відмітити в контексті Олександрівської операції свого побратима – 27-річного молодшого сержанта Володимира Шишоголіка. У групі розвідників 80-ої бригади ДШВ він зачищав ті самі посадки, "через які всі перебігали". Загинув зі зброєю в руках.

Російські БПЛА, як у першій, так і в другій операції, "включалися" в роботу за кілька тижнів після початку операції. Зокрема, на Олександрівський напрямок був оперативно перекинутий "Рубікон" – один із найефективніших підрозділів противника.

"За три тижні противник зрозумів, що щось тут не чисто – і обидві російські армії, які стояли навпроти нас, підтягнули свої резерви", – пояснює УП командир роти ударних БПЛА батальйону безпілотних систем "Боривітер" 95-ої бригади Андрій Сергієнко.

Якість роботи екіпажів БПЛА була за українською армією, але кількість запущених дронів – усе ж за російською, розповідають УП військові.

Після початку другої української наступальної операції росіяни взялися активно мінувати дороги та саджати свої дрони-ждуни на перехрестя, де автомобілі зазвичай скидають швидкість.

Українським підрозділам для протидії довелося сформувати окремі екіпажі, які регулярно пролітали над дорогами, моніторили їх на предмет "ждунів" і відпрацьовували по них скидами.

"Усередині весни "Рубікон" фактично перерізав нам усі логістичні шляхи. На мою автівку, яка загрузла, прилетіло від 30 до 50 бортів. Окремо скажу, що складнощів додало те, що весна була дощовита – це розмило польові дороги, якими ми їздили. Усе грузло, ні "Хаммер", ні пікап, ні навіть "Урал" часом не могли проїхати. І як кільки це помічав ворог, туди летіло все.

Що нам допомогло: за кілька тижнів після початку другого етапу операції нам підвезли кращі борти (дрони – УП) – вони могли вже літати не на 10–15 кілометрів, а на 25–30. Це дозволило нам глибше діставати противника і працювати з більш безпечного місця", – розповідає УП згаданий вище комвзводу з 95-ої бригади Максим Маслівець.

Якщо ж говорити про складнощі цього наступу, то тут наші співрозмовники виділяють три ключові аспекти.

1. Брехня своїх щодо фактичної глибини проникнення росіян. На жаль, на початку другої наступальної операції українські військові постали перед тим, що реальна лінія бойового зіткнення не збігалася з тією, яка була нанесена на карту.

Російські військові інфільтрувалися на 2–10 кілометрів глибше, ніж це було заявлено. Тож Сили оборони перед початком основної наступальної операції мали дозачистити свій тил або ж, що ще гірше, дізнатися про перебування росіян у своєму тилу вже після просування. Це та сама хаотична інфільтрація противника, про яку ми згадували у вступі до цього тексту вустами сержанта-десантника.

"Як тільки ми зайшли, нам кажуть: "Та все тут добре, ідіть вперед, на Маліївку". Ми беремо аналіз, дивимося, де останній раз пеленгувався противник, а це було у Великомихайлівському лісі (пара кілометрів у тил Сил оборони – УП), за переправою, противник річку перейшов і сидів там!" – розповідає УП один із учасників операції.

УП відомо про подібну ситуацію щонайменше на трьох ділянках:

• у населеному пункті Андріївка-Клевцове (колишня назва Іскра) Донецької області, через який проходила 80-та бригада. В Іскрі сиділо до взводу противника;
• у Коломійцях та Олексіївці Дніпропетровської області, через які йшла 95-та. Ба більше, в Олексіївці сиділи російські пілоти;
• у лісі на схід від Великомихайлівки Дніпропетровської області, через який рухався полк "Скеля".

2. На деяких ділянках наступу були вирізані або заміновані практично всі посадки, що змушувало українських військових довго й ризиковано переміщуватися по відкритій місцевості.

Один зі співрозмовників УП окресилив зону наступу свого підрозділу як таку, що "там ніхто не збирався наступати". Вона підходила виключно для глухої оборони.

"Я карандаш згризав – так нервував, поки мої йшли по відкритці (на відкритій місцевості – УП). Усі посадки або заміновані, або вирізані під кілзону. Там ніхто не збирався наступати, я не знаю, нашо вони (українські підрозділи, які стояли на цій ділянці раніше – УП) це зробили. Це пі*дєц, як нам усе ускладнило. Заїць (командир 20-го корпусу – УП), який прийшов уже під час наступу, такого б не допустив, він дуже здравий мужик", – розповідає УП один із командирів-учасників операції.

До речі, за даними трьох співрозмовників УП у Силах оборони, командира 20-го корпусу Святослава Заїця, вихідця з ДШВ, розглядають як кандидата на посаду командувача Сухопутних військ. Його місце в 20 корпусі може посісти нинішній командир 141-ої бригади, екскомбриг 59-ої бригади – молодий підполковник Богдан Шевчук.

3. Просування ускладнювала довга – на понад 10–20 кілометрів – логістика та річки, які розрізають Олександрівський напрямок одразу в кількох місцях (зокрема ріка Вовча).

Частина військових, з якими говорила УП, переконані, що командування не врахувало "логістичні можливості" бригад – одним бракувало НРК, в інших була настільки висока активність противника, що завезти щось на позицію було практично неможливо.

"У нас, наприклад, ні квадроцикли, ні бронемашини, які завозили майно, не могли під'їхати на потрібну відстань. Ходили на своїх двох, коли були – на НРК. Була важка логістика", – розповідає УП сержант-десантник.

"Моя піхота ходила по 20 кілометрів, і це тільки до лінії зіткнення. А далі ще треба штурмувати, працювати", – додає інший комбат.

Окрему роль військові відводять у цій операції логістиці та транспортуванню через річку. Для переходу водойм наводили тимчасові переправи – де це було можливо, та користувалися човнами. На одному з переданих УП відео добре видно, як двоє десантників під звуки вибухів разом зі спорядженням перепливають річку на надувному човні й рухаються далі, на зачистку посадок.

Також були ті, хто переходив річку вплав – тоді їм дроном скидали сухий одяг.

"Переправи, понтони знищували за пів години після того, як їх наводили – це було недоцільно. Я не хотів відправляти туди свій особовий склад. Тому наші перепливали. Було мокро, але ми одразу скидали їм одяг. Ми старалися берегти наших", – розповідає УП один із командирів.

***

Операція на Олександрівському напрямку триває. Однак ключові "ривки", імовірно, вже зроблені. Російський наступ на Оріхів – поки що – зірваний, Дніпропетровщина практично вільна від росіян, а на десантників і штурмовиків, за даними УП, уже очікують нові задачі та напрямки.

Ольга Кириленко, УП