"Назавжди покінчити з вашим українством". Російська окупація Львова 1914 року як готова інструкція для армії Путіна

Євген Руденко - 4 вересня, 05:30

"Рятуйтесь, росіяни йдуть!" – десь отак вигукуючи, на початку вересня 1914 року зі сторони Личакова в'їхав у Львів на велосипеді переляканий чоловік. Громадський діяч і службовець залізниці, поляк Богдан Кшиштофович, до мемуарів якого, зокрема, звертаються дослідники, зупинив панікера, поваливши його на землю. Приставив до голови аларміста дуло револьвера, наказав стулити пельку та передав чи то боягуза, чи то провокатора військовим.

Утім, реальність навколо була такою, що дії Богдана Кшиштофовича були радше кроком розпачу, ніж проявом впевненості в завтрашньому дні. Попри заспокійливі статті в часописах, чутки про наступ росіян тільки наростали. Львів'яни штурмували поїзди, а мешканці Личакова, тогочасного передмістя, масово переміщались у сам Львів, сподіваючись, що ворога зупинять на підступах. Проте австрійська армія, виснажена боями в Галичині, вирішила відійти, тому саме місто здали фактично без бою 3 вересня 1914-го.

За іронією долі Богдан Кшиштофович, який до останнього вірив, що росіяни Львів не візьмуть, зовсім скоро після зустрічі з велосипедистом поквапом покинув із родиною місто. Був вимушений знов дістати пістолет з чохла та прикласти дуло вже до скроні візника, який у загальному хаосі відмовлявся везти на вокзал величезну кількість пожитків.

Перша в історії російська окупація Львова, що тривала майже 10 місяців, зіпсувала життя місцевого населення новим явищем, відомим сьогодні як "русскій мір". Під особливий прес окупаційної адміністрації потрапили євреї та, звісно ж, українство.

Заручники, репресії, цензура, закриття ЗМІ, примусова русифікація, злидні, комендантська година – все це вже було. І так само, як сьогодні, відбувалося під лозунгами "звільнення" й "повернення споконвічно російських земель".

"Російська влада поставилась до Галичини, спеціально до українського її населення, як до краю, що ніби повстав до своєї метрополії, і тепер доводилося його втихомирювати й карати, – згадував в еміграції Дмитро Дорошенко, український міністр закордонних справ за гетьмана Павла Скоропадського. – Всі заходи й ціле поводження російської влади в Галичині можна прирівняти хіба до режиму графа М. Муравйова на Литві й Білорусії при втихомиренні там польського повстання 1863 року".

"Як тоді край було оповіщено "исконо русскимъ" і на цій підставі все, що було тільки польського, нищено без жалю, а білоруські й литовські мужики приводились в "русскій" вигляд, так і тепер і в Галичині, на підставі того, що це, мовляв, "исконий русскій край" і "законноє наслєдіє россійскаго царствующаго дома", все, що тільки виявляло собою місцеве своєрідне, самобутнє життя, оповіщено "мазепинствомъ" і нищено просто з дивовижним завзяттям і жорстокістю", – зазначав Дорошенко.

У роковини першої окупації Львова Росією УП розповідає, що їй передувало, як зустріли "визволителів" та як жили галичани під владою чужого царя. (Спойлер: за новітньої спроби знищити Україну росіяни діють за старою, але значно кривавішою схемою).

Обґрунтування окупації

З початком Першої світової у 1914 році під грифом "секретно" штаб Київського військового округу роздав офіцерам брошуру про особливості підавстрійської України. Головною метою посібника було пояснити, як поміж мешканців Галичини розрізнити "мазепинців" і "русскіх". Тобто "зрадників" і "своїх".

"У перших в хатах вісить портрет Шевченка та є "мазепинські" книги", – цитував таємне видання Дмитро Дорошенко. А під "русскіми" в тодішній столиці імперії Санкт-Петербурзі мали на думці москвофілів і всіх, хто міг бодай потенційно підпадати під це поняття.

Перед вторгненням 1914-го року в західні землі України під виглядом визволення слов'ян від "австрійського гніту" росіяни провели величезну роботу. Вона вклалася в значну частину попереднього XIX століття, коли сформувалось москвофільство на Закарпатті, Галичині й Буковині. Представники цього руху, що його активно підтримувала Росія, визнавали над собою зверхність не цісара, а православного царя.

Після взяття під свій нетривалий контроль галицьких земель у 1914 році Ніколай II у переможному маніфесті проголосив історичне "об'єднання російського народу". У зверненні він апелював до "першого збирача російських земель" Івана Калити, московського князя XIV cтоліття, справу якого зі взяттям Львова тепер ніби було нарешті завершено

На фото: Ніколай II під час візиту в окупований Львів

Напередодні Першої світової російська преса взялась активно підживлювати інтерес до "галицького питання". Газети правили про необхідність "звільнення" Галичини та "возз'єднання Русі". Як у випадку з Кримом і Донбасом у 2014 році, імперці влітку 1914-го спиралися вже на підготовлений для експансії ґрунт, сформулювавши "легітимні", відповідно до їхньої викривленої логіки, претензії на чужі території.

Одразу ж після того, як Австро-Угорщина оголосила війну Сербії, в Києві відкрився "Карпато-руський визвольний комітет" (КРОК), куди увійшли галицькі москвофіли. Серед лідерів був Ярослав Яворський. 1904 року він емігрував з Галичини у Київ, рятуючись від утисків австрійської влади. А потім, у 1914-му, за висловом Дмитра Дорошенка, "мав своїм завданням допомагати побідній російській армії руйнувати українське життя".

Яворський вчителював. Він викладав німецьку в київській гімназії, дослужився до доцента університету. Був заступником осередку "Галицько-російського благодійного товариства" в Києві. Маючи багатий досвід фактично підривної роботи в інтересах Санкт-Петербурга, тепер він готувався тріумфально повернутися на Галичину під російським триколором.

Саме КРОК і Яворський, за інформацією, що ширилась серед української інтелігенції Києва, були авторами тієї таємної брошури, що її отримало російське військо перед вторгненням у Галичину.

Читайте також: "Ми не могли виграти війну, але чи наважиться історія осудити нас?". Як уродженець Донбасу підірвав Пушкіна і став міністром УНР

ІПСО перед вторгненням

Тривожні чутки в доцифрову епоху поширювались із меншою швидкістю, але мали такий самий ефект, що й сьогодні – створювали хаос.

Спокійне життя у Львові, як і в решті Європи, закінчилось, щойно почалася Перша світова. Ті, хто залишався в тилу, розмірковував над інформацією про те, що краще забрати гроші з Галицької ощадної каси, бо уряд Австрії запозичить їх для війни. Чиновникам доводилось на сторінках ЗМІ запевняти вкладників, що все це наклеп ворогів.

Що далі на захід просувались росіяни, то більше панікували мешканці Галичини. Звідкись з'явилась новина, що уся водогінна система Львова отруєна російськими шпигунами – і знову владі та пресі довелося спростовувати фейки.

За кілька днів до входу росіян у Львів біля станції Підзамче зіткнулися потяги, що призвело до порушення логістики. Виникли затори на залізниці в таких напрямках, як Радехів, Тернопіль, Бережани. За кілька днів потяги, на яких евакуйовували різноманітне майно на захід, зупинилися через затори й урешті потрапили до росіян

Той, хто попри наростаючу паніку, наважився залишитися у Львові, стояв у чергах в магазини, щоб запастися продуктами. А ті, хто вирішив втекти від ймовірної окупації, приєднувався до натовпу на залізниці. У тисняві загинуло щонайменше восьмеро людей.

"Львів немов перед татарським нападом переполоханий. Склепи позамикані. Чоловік боїться другого. Знакомі виминаються (обходять один одного стороною – УП). Кожний надслухує звістки нової – а одна з них тривожніша від другої", – так атмосферу в місті описував педагог, громадський діяч Володимир Шухевич, дід майбутнього командира УПА Романа Шухевича.

Паніка, яка ширилась серед львів'ян, була напрочуд корисною для росіян. Окуповану Галичину покидала більша частина представників української інтелігенції, тому новій владі довелось витрачати менше зусиль і ресурсів на утихомирення "мазепинців".

"Серед мешканців побутували чутки, що росіяни будуть мститися сім'ям, члени яких причетні до стрілецького чи скаутського руху ("пластунів" – УП), – переповідає спомини очевидців дослідниця Оксана Іванник. – Тому люди намагалися знищити будь-які докази: літературу, відзнаки, одяг".

"Налякане чутками про козаків (російських солдатів – УП) населення вирішило оборонятися від них на досить оригінальний спосіб, – пише Іванник. – У вікнах і в брамах будинків їхні мешканці виставили ікони, причому зробили так не лише християни, але й євреї. Вочевидь львівські мешканці приписували російському війську неабияку релігійність".

Читайте також: Медведчуки 19 століття. Як етнічні українці сформували геноцидні ідеї для Путіна

Репресії та інформблокада

Перші невеликі підрозділи російської армії зайшли до Львова 3 вересня 1914 року ближче до 12:00. Здається, росіяни до останнього не вірили, що не зустрінуть серйозного опору. Розвідники з'явилися біля Ратуші з вимогою віддати ключі від міста. Львів капітулював. Вже за кілька годин його вулиці заповнили чужинці.

Спершу нова окупаційна влада наказала всім, хто має зброю, добровільно здати її до ранку 4 вересня. Щоби містяни були більш зговірливими, взяли у заручники зо 20 представників місцевого бізнесу, духівництва, інтелігенції, серед яких був і професор Володимир Шухевич.

"Супроти побідоносного російського війська треба поводитися чемно і прилічно", – попереджали "визволителі". 4 вересня на львівській Ратуші вивісили триколор. Годинники по всьому краю перевели з середньоєвропейського часу на петроградський. У Львові запровадили комендантську годину. Виїжджати з міста можна було лише за спецдозволом.

Один із очевидців так зображав появу росіян у Львові: "Коні, воли або корови ходили по тротуарах, залишаючи по собі сліди, неприємний запах яких перемішувався з огидним запахом солдатських черевиків, змащених дьогтем, забруднювали повітря, що загрожувало епідемічними хворобами, у зв'язку з теплими осінніми днями. Кожний перехід нових частин російського війська робив на львів'ян дуже пригнічене враження"

Очікуючи повернення у справжню, "православну віру" греко-католиків, розраховуючи на те, що вдасться "привести до тями" уніатів, росіяни вороже поставилися до всіх, хто заважав імперським задумам.

Нова окупаційна влада вислала углиб Росії предстоятеля Греко-католицької церкви Андрея Шептицького як людину, яка не хотіла грати за новими правилами та мала величезний вплив на галичан.

Поведінка Шептицького розлютила нову адміністрацію Львова одразу ж. Під час першого богослужіння в окупації митрополит подякував Богу за те, що тепер російський народ, який знав тільки "офіційне православ'я", нарешті дізнається, що таке "правдива православна церков". Він мав на увазі греко-католицьку церкву, що переживала добу свого розквіту.

Для пропаганди власних ідей росіяни влаштували у Львові інформаційну блокаду. Багато часописів виїхали ще перед окупацією, а ті, що залишились, проходили цензуру. Телеграфний і телефонний зв'язок обмежили для всіх, крім влади та військових. Лише через півтора місяця газетам відкрили платну підписку на новини Петроградської телеграфної агенції. Містяни, які прагнули дізнатися альтернативні новини, полювали на поодинокі примірники європейських ЗМІ, що із запізненням потрапляли в різний спосіб у Львів, та передавали їх із рук в руки.

У 1914–1915 роках на заході України відкрилося чимало нових газет, які працювали на індоктринацію "русского міра". Москвофіли тріумфували.

"Своє головне завдання редакції цих видань вбачали у пропаганді в Галичині російської великодержавної ідеї, – пише дослідниця Ольга Палюх. – Зокрема газета "Новый Край" зазначала: "Мы приложимъ все силы, чтобы нашъ органъ служилъ истиннымъ задачамъ великой Россіи – на земле ея несчастной младшей сестры, и чтобы имя Россіи стало каждому изъ галичанъ – такъ же дорого и близко, какъ близко и дорого каждому изъ насъ русскихъ"".

З книги "Дмитро Дорошенко. Мої спомини про недавнє минуле (1914–1920)":

"Що одною з головних причин війни для Росії було бажання захопити Галичину і знищити там осередок українського національного руху, показали нам слова тодішнього міністра закордонних справ у Росії Сазонова. Коли до нього явилась делегація від громади петербурзьких українців, яко до найбільш ліберального та "європейського" з міністрів, та прохала заступитись за український рух, так несправедливо і неразумно, мовляв, нищений російською владою в Росії та Галичині, то цей ліберальний міністер відповів: "Що ви хочете? Тепер то й випав найбільш зручний момент для того, щоб раз назавжди покінчити з вашим українством!". Відповідь ця не вимагала ніяких коментарів.

Читайте також: Слова "пацанов". Володимир Єрмоленко пояснює військові послання росіян українцям

Русифікація

Якщо в українців, що залишились у Львові, і були сподівання на таке-сяке співіснування з новою окупаційною владою, то вони швидко розвіялись. Росіяни вели більш-менш поблажливу економічну, культурно-релігійну політику щодо поляків, але не "мазепинців". На зустрічі з українською делегацією новий очільник міста Шереметєв дав зрозуміти, що звичного для Галичини ладу тепер не буде, зокрема й у мовному питанні.

Представники інтелігенції, серед яких був Володимир Шухевич, пояснили: у краї традиційно діють фінансові та культурні українські товариства, політика не є їхньою метою. На прохання делегатів видавати циркуляри та звернення до населення також українською мовою Шереметєв сказав: "Ну вы же читали мою прокламацию на русском языке и все поняли". "Так, – відповів Шухевич. – Бо читаємо книги на великоросійській. Але ж люди в селах її не знають".

Наприкінці вересня 1914 року російські солдати влаштували у Львові погром, вбивши кількадесят людей. Окупаційна влада провела "слідство" й заявила, що погром стався нібито через те, що невідомі напали й поранили кількох військових. Цей висновок став приводом для конфіскації кількох приватних будинків у місті, нових грабунків, чергового взяття заручників та висилки до Росії окремих представників єврейства

"Звільнення від австрійського ярма", яким прикривалась Росія, захоплюючи Галичину, означало все те, що відбувається на сучасних окупованих територіях України під гаслом боротьби з "неонацистським київським режимом".

Львів у період від осені 1914-го до літа 1915 років – це виключно свої та лояльні російській столиці люди в місцевій владі, перехід на російську мову в офіційному вжитку. Це утиски всіх, хто не приймає правила імперії в себе вдома.

З приходом нової влади у Львів з його самоуправлінням австро-угорського типу наростала криза управління під російськими триколорами. Прапорами, що їх спеціальним наказом змушували вивішувати на фасадах будинків на Новий рік і великі свята.

Зростання цін на продукти й товари, дефіцит, спекуляція, відсутність палива, холодні квартири – всі атрибути війни лягали на плечі окупаційної влади. Як відзначають історики, з "позитиву", що його вдалося досягнути росіянам за 10 місяців володіння Львовом, були хіба що створення Благодійного комітету, який видавав продукти найбіднішим, та відкриття громадських їдалень.

Читайте також: "Москва – не свій брат". Як українці Полтави і Харкова ставали націоналістами

Наслідки

Яким би не було життя під австрійською короною, але прихід росіян у Галичину в 1914–1915 роках показав найгірші зразки безправності.

Те, з чим давно були знайомі українці підросійської України, що відстоювали свою самостійність, стало повсякденням і для мешканців заходу. Ба більше, до галичан виставляли серйозніші претензії – як до "русскіх" людей, свідомість яких сформувалась поза межами "русского міра".

Попри те, що панування Росії у Львові під час Першої світової, вклалося в менш ніж річний період, негативні наслідки були суттєвими й довгостроковими. Еміграція та переселення в різні боки – як на захід, так і вглиб Росії. Насильницьке "навертання галичан на православ'я". Посилення розколу серед українців по лінії Захід – Схід. Вивіз російською армією культурних цінностей з бібліотек і музеїв.

Про все це безчиння розповідав, зокрема, й Дмитро Дорошенко у споминах, що їх написав у 1920-х після поразки Української революції. Тоді тональність його мемуарів комусь могла здаватися занадто драматичною, політизованою. Але попри свою емоційність такий погляд на першу російську окупацію Львова був цілком адекватним. Як показав час, все найгірше було попереду: більшовістські репресії в УРСР, Голодомори й повернення вже радянської Москви на західні землі під вічним приводом "звільнення".

Навряд чи такі, як Дорошенко, могли уявити, наскільки далеко зайдуть у запереченні української ідентичності всі майбутні режими Росії разом із її населенням – від більшовицько-комуністичного до путінського. Проте сутність росіян у стосунках з Україною та іншими сусідами він окреслив безпомилково 100 років тому:

"Дійсність показувала, що міністер Сазонов дуже вірно схарактеризував курс політики російського уряду щодо українства. Справді, громадське українське життя у нас в Росії завмерло. Всі газети й журнали один за другим були закриті. Українська молодь, як з інтелігенції, так і з народу, пішла вмирати за Росію на полях Галичини й Східної Прусії. Ті, що залишились, мусили мовчати.

Для російського правительства і для тих кіл російського громадянства, що думали будувати майбутнє своєї держави на повній одноманітності й нівеляції усіх її народностей, зоставалась ще тільки Галичина, "П'ємонт" українства, кубло мазепинства. І ось, щоб "з коренем вирвати цю заразу", "роздавити раз назавжди осине гніздо", й були звернуті всі заходи й зусилля".

Євген Руденко – УП