Не спився, не обізлився, нікому не заздрив. Коні, гроші й автівки Анатолія Криволапа

Що зазвичай залишається від життя людині ближче до 80-ти? Сортувати почесні грамоти. Ностальгувати за часами, коли дерева були великими, а вода мокрішою. Колекціонувати образи на світ. Сварити молодь. Блукати спогадами за підтримки старигана Альцгеймера.

Альтернатива теж існує – щодня працювати, пити улюблене вино, розсікати на власному спорткарі, донатити сотні тисяч доларів на ЗСУ.

Другий варіант – про Анатолія Криволапа. Живого і бадьорого класика. Одного із найвідоміших та найдорожчих сучасних українських художників, чия картина "Кінь. Вечір" 2013-го року пішла на аукціоні за рекордні 186 тисяч доларів. Дослідника кольорів і творця нового українського пейзажу. Митця, якому завжди вистачало впертості триматися поза мейнстримом – і за часів диктату соцреалізму, і в добу актуального мистецтва.

Напередодні 80-річчя Криволапа ми з'їздили в село Засупоївка неподалік Яготина, яке від початку 2000-х стало його місцем сили, і в Липівку під Києвом, де неочікувано для всіх він взявся розписувати храм.

Залягти на дно в Засупоївці

Засупоївка – місце, де очікуєш зустріти червоного коня зі знаменитої серії картин Криволапа. Втім, село зустрічає автобусною зупинкою, розписаною лебедями. Усім своїм виглядом вони натякають, що тутешні мешканці на ти з високим мистецтвом.

Біля сільського продмагу не менш мальовнича, ніж лебеді група чоловіків медитує з півлітрушкою та морозивом. Вони випромінюють спокій і доброзичливу відстороненість від усього мирського. На прохання підказати дорогу до Криволапа чуємо:

– Без понятія.

Дорозвідка в магазині виявляється продуктивнішою:

– Підкажем. Прямо, направо, трошечки наліво і знов направо, а тоді ще раз направо. Побачите домік біленький. До нього гості часто приїжджають, щоразу пояснюємо, як доїхати. Він тут почті як місцевий, хоча сам яготинський, надихається, понімаєтє, тут. Виходить на другий етаж будинку, і йому видно другу сторону Яготина, – явно імпровізує продавчиня.

"В цій дупі я відбувся як поет", – з великою ніжністю казав про рідне село на Закарпатті лауреат Шевченківської премії поет Петро Мідянка. Інший лауреат цієї ж премії Анатолій Криволап відбувся як художник в облаштованій під майстерню бойлерній у спальному районі Києва – на Нивках. Але саме Засупоївку вважає місцем свого третього і на сьогодні останнього народження. Тут він знайшов чистоту і щільність кольорів нового українського пейзажу, який мистецтвознавці називають медитативним.

– З 1990-го по 2000-ий я робив абстрактні роботи. А потім настав момент, коли відчув, що рука працює, а всередині порожнеча. У важкі часи мені завжди треба було заритися в нору, побути одному, все перетравити і прийти до чогось нового. Почав питати в хлопців, хто має дачу, щоб я міг там пожити хоча б місяць. Ні в кого не було. Тому приїхав сюди, знайшов хату, перебудував трохи під себе.

Художник зустрічає нас у гостьовому будинку і проводить мінітур по розвішаних на стінах роботах. Львівський графік Роман Романишин, Тістол, Савадов, ранні роботи самого Криволапа.

Потім запрошує на берег озера. Саме тут якнайкраще розумієш, що він мав на увазі, коли казав: "Тиша – це дотик вічності до буденності".

Читати також: Режим тиші в Засупоївці. Історія Тіберія Сільваші та ритуалів, що рятують, коли над тобою повзе туша танка

– Я тут написав перші пейзажі просто так, аби тримати себе в формі. А потім, як завжди в мене. Зрозумів, що з цього може бути щось більше. Тут воно все якось склалося: місце з такою енергію, що малювати буде будь-хто, мій досвід в абстракції, плюс те, що я вивчав не тільки колір, а й те, який настрій за тим кольором. Мені здається, що я дав нове дихання пейзажу. Бо на той час уже і живопис був аутсайдером, а пейзажі взагалі – тільки Андріївський узвіз.

Іронічно, що на новому колі життя Криволап повернувся туди, звідки колись втік, і побачив іншими очима те, чого колись прагнув якнайшвидше позбутися.

Втеча від сірості

Насправді ця історія – про повернення після довгої подорожі. Але яке повернення без втечі. Хтось тікає від себе, хтось – від злиднів, хтось – від болю. Для Криволапа це була втеча від безбарв'я.

– Я жив у бандитському районі Яготина, – згадує він. – Люди навколо були похмурі, всі жалілися, морок якийсь. Це така чисто сільська, по-моєму, властивість: не можна радіти, бо не повезе – не показуй радість. І сміятися не можна – бо гріх.

Уявіть: осінь, дощі, ранні сутінки, продавлені земляні дороги. Можливо, тому найбільше бісить сірий. Ненавиджу його з дитинства.

Рятувала здатність бачити кольори навколо – коні, що розчинялися в надвечір'ї, степ, небо.

– І, звичайно, озеро. Я на воді виріс. А коли мені було років 9, ми сиділи біля школи, картоплю перебирали з першою вчителькою. Вона запитала: "Ким ти хочеш стати?". І я несподівано для себе сказав: "Художником буду". Аж сам злякався. Не міг дочекатися, щоб швидше закінчити 8 клас і їхати в Київ вчитися.

В 14 років Анатолій вирушив завойовувати столицю – вступати до Республіканської художньої школи. Приїхав запізно, коли іспити вже закінчилися, але додому не повернувся. Закінчив вечірню школу в Києві, відвідував заняття в художній студії й училищі прикладного мистецтва.

– Щоб ви розуміли тодішні мої амбіції: до того, як піти в художнє училище, я сидів і розмірковував про подальший шлях. Так, думаю: технікум електроніки – політехнічний інститут – головний інженер – директор – міністр. Все прописано наперед. Нудьга. Тоді подумав про мистецтво. І зрозумів, що це тундра – нічого не можна передбачити. Але саме це цікаво. І тоді скочив в останній вагон. Тричі кидав інститут, але повертало в стійло знову. Якщо цей вирок зроблено, то ніяк вже не відкотишся.

Після армії перш ніж вступити до художнього інституту Криволап працював оформлювачем в магазині "Дитячий світ", а потім в ЦУМі на Хрещатику. Один урок запам'ятав назавжди.

– Мені доручили зробити вітрину з біжутерією. Я скомпонував її. А Шереметьєв, який працював у ЦУМі, дружив з Параджановим. І от вони приходять удвох. Параджанов подивився на мою роботу і говорить (перепрошую, мовою оригіналу): "Послушай, это не так надо. Вот тут ты возьми все делай белым – невеста, все белым, а тут сделай все черным – старая пи*да".

Це був, напевно, 1966-ий. І потім коли я переступав через якісь канони, згадував ці слова, хоча тоді Параджанова не послухав. Але почув і, бачте, пам'ятаю дотепер.

В радикальності є найбільший індивідуальний прояв.

У пошуках червоного

Роки навчання в Київському художньому інституті дали Криволапу академічну школу. А от приборкувати характер доводилося самотужки. Часом радикальними методами.

– Я йшов у метро, обирав якусь скандальну особу і наступав їй на ногу. На мене обрушувався шквал лайки, а я мав посміхнутися і вибачитися. Правда, казали, що я тоді білий ставав.

Лише десь на 3-му курсі відчув, що вже можу перекинути цей викид дикої енергії, яка мені від природи дісталася, від батька, на живопис. І це мені колосально допомогло.

Після інституту Криволапа запрошували взяти участь у республіканських виставках – прямий шлях до замовлень, грошей, визнання. Але він відчув, що цей шлях веде в нікуди, якщо твоя амбіція в тому, щоб стати художником, а не ремісником від мистецтва.

– Спочатку ти маєш стати професіоналом, зрозуміти, як працювати з композицією, з кольором, світлом, простором. А потім, як у казці: йди туди, не знаю куди, принеси те, не знаю що. І виявилося, що з усіх випускників художнього інституту це "не знаю що" приносили одиниці. Професіонал продовжує лінію, яка була до нього. Художник приходить і приносить із собою щось нове.

Пошук затягнувся майже на півтора десятиліття усамітнення в майстерні, експериментів по 14–16 годин на добу. Згодом він розповідав, що до 1990 року проживав період життя, який нагадував чорно-білий фільм. Немов Сізіф, тягав каміння на гору.

– Врубель написав свого "Демона" в 40 років. І от мені теж 40, а в мене одні експерименти. Такий облом. Я був з самого початку дуже впевнений у собі, надзвичайно гоноровий, тільки на вигляд спокійний, а всередині ж вулкан – по роботах видно. Звичайно, тоді був абсолютний відчай.

Уявіть, бойлерна, підвал з віконцем. 12 метрів майстерня на Нивках, вулиця Естонська. Але я був настільки в роботі, що нічого навколо не помічав. Повна зосередженість і концентрація. Тому я вийшов з тієї сірятини здоровою людиною. Не спився, не обізлився, нікому не заздрив.

Перезібрати себе Криволапу допомогла невипадкова випадковість.

– Одного разу художник Волобуєв, чоловік сестри Яблонської, запросив до себе і показав маленькі етюдики. Серед інших там був горбочок з блакитним хрестом. Питаю: "Що це?". Він каже: "Це художник-аматор чи то з Мелітополя, чи то з Маріуполя. Він в заповіті написав, щоб йому на хрест на могилі прибили палітру".

Я був шокований. І тоді якось переоцінив і себе, і мистецтво взагалі. Подумав: "Що ти про себе таке навигадував?! Дякуй Богу, що ти взагалі попав у мистецтво, що тебе туди пустили. Живи чесно і працюй". І заспокоївся. А через рік попустило – я відчув, що сталася переміна. І з тих пір вже був, як на крилах.

В 1990-му в кінострічці мого життя ніби хтось увімкнув кольори. Спочатку вистрелив червоно-фіолетовий. Мені казали: "Як ти не божеволієш з цим червоним?". А все навпаки – червоний колір мене заспокоює.

Ратинове пальто, мішок грошей і червоний кінь Volvo

За канонами історії успіху в житті художника має бути обов'язковий сюжет про злидні на шляху до слави і грошей. Криволап теж має такий – про одне-єдине пальто.

"Жив на мінімумі. Ходив в одних синіх туфлях і влітку, і взимку. Так тривало з 1976-го по 1990-й рік. Відмовився заробляти на живописі, поки не став професійним художником-колористом", – згадував він в одному інтерв'ю.

Все змінилося 1990-го, коли "Градобанк" купив одразу 15 робіт Криволапа за 100 тисяч рублів. Нечуваний скарб до початку гіперінфляції 90-х – ціна нового автомобіля ВАЗ-2109 становила приблизно 9000 рублів; щоправда, через дефіцит його можна було купити лише на чорному ринку за втричі більшу суму.

"Я заробив тоді мішок грошей, і ми разом із Олександром Животковим, який отримав такий само мішок, поїхали до мене додому на метро, випили по склянці горілки, а наступного дня я пішов на ринок і купив куртку на овечому хутрі. До цього я ходив 20 років у ратиновому пальті та мерз в ньому до сказу", – розповідає Криволап.

Утім, портал у світ інших можливостей відкрився для художника, коли в 1990-х компанія Grundig запропонувала йому співпрацю. За першу ж придбану роботу німці заплатили 12 тисяч марок. Що аж ніяк не вплинуло на його сприйняття в Україні. Аж до середини 2000-х роботи Криволапа купляли переважно за кордоном. Типова історія. Що він відчував при цьому?

– Нічого не відчував. Я мав кошти. З Німеччини повернувся на червоній Volvo. На початку 1990-х вона була однією з перших іномарок у місті – всі в Києві проводжали її поглядом. Всі це знали, я нічого не приховував. Навіть говорив Саші і Тіберію (художники Олександр Животков і Тіберій Сільваші – УП): "Підтягуйте ціни теж".

Лише за чотири роки – з 2010-го до 2015-го – на українських та міжнародних аукціонах колекціонери придбали 18 картин Криволапа на суму орієнтовно 770 тисяч доларів. Чи змінили його гроші? Хіба що додали впевненості – як маркери правильності обраного шляху. Про те, що лише з 2022-го він витратив на потреби української армії майже пів мільйона доларів, Криволап говорить між іншим – як про щось природне, не акцентуючи на цьому увагу.

– На початку передавав через різні фонди, тепер працюю тільки напряму з військовими. Якщо потрібна допомога, завжди дам гроші.

До речі, з тієї самої червоної Volvo захопленням Криволапа на все життя залишилися автівки. Кожна зі своїм характером.

– Люблю красиву форму і швидкість. В мене були BMW, Mercedes, Porsche Cayenne, Jeep Wrangler. А за характером найближчий до мого – Porsche Panamera. Спільного між нами – вибуховий темперамент, який я здебільшого ховаю від інших. Хто зі мною раз сідав їздити, більше не хоче це повторити. Як казали на курсах водіїв, треба знати закон "трьох Д" – дай дорогу дураку. Це про мене, – усміхається Криволап.

Спалахи на озері

Якщо ти художник, життя на природі дає тобі принаймні одну додаткову перевагу: тут набагато зручніше спалювати свої картини, ніж у мегаполісі.

Озеро в Засупоївці стало свідком того, як Криволап палив на його березі тисячі написаних на картоні своїх робіт. Дим ішов доби зо дві. Якщо думаєте, що так проявлялася екзальтація митця або, Боже збав, психічний розлад, то ви помиляєтесь. Це було раціональне бажання звільнити свій простір від зайвого.

– Ці експериментальні роботи часів пошуку стали для мене обтяжливими. Тому ніяких негативних емоцій не відчув. Навпаки – коли вони згоріли, я наче вирвався з клітки. Нічого емоційного не було. Я ж прагматик.

Пейзаж-триптих з озером в Засупоївці, в якому відбиваються спалахи нічного бою – єдина робота Криволапа за майже п'ять років, де залишила слід війна. І одна з небагатьох, де присутній ненависний йому з дитинства чорний. Здається, він свідомо відмовляється висловлюватися про війну образами війни.

– Я це вже пройшов у Радянському Союзі. Це ілюстративне мистецтво. Воно потрібне, якщо доходить до людей, надихає на щось. Але я не думаю, що ілюстратив сьогодні може когось надихнути. Треба бути суперталантом, щоб з цього зробити щось видатне. Комусь одному це вдається. А всі інші підлаштовуються в чергу.

Читати також: "Якщо не стане України – нахєра мені це все". Павло Маков про Харків, сади війни, політиків-одноденок і Росію-людожера

Криволап не має ілюзій щодо того, як склалася би його доля на випадок окупації Засупоївки росіянами. Але тікати звідси в свій інший будинок-майстерню в Карпатах відмовився.

– Якби росіяни зайшли, мене б вже не було в живих, бо всі знали, чим я займаюся. Але поїхати звідси мені не дозволила амбіція. Відчув: якщо поїду – а це була б втеча, – я вже ніколи не буду таким, яким був до цього. Тому приготувався до гіршого. Маю автомат з глушником. Коли вони недалеко стояли, думав про те, що своє життя просто так не віддам.

Росіяни не дотягнулися до Засупоївки, але ледь не знищили головну роботу Криволапа останнього десятиліття в селі Липівка під Києвом.

Замовлення, від якого не відмовляються

У будь-якому віці ознака того, що ти живий – здатність пірнати туди, де ще не був, і робити те, що не робив.

Коли в 2010-х до Криволапа, якому на той час вже було під 70, звернувся меценат Богдан Батрух з пропозицією розписати церкву в Липівці, той щиро здивувався. Абстрактний живопис у його досвіді на той момент вже був, натюрморти, пейзажі, навіть роботи в жанрі "ню", а от з іконописом якось не склалося.

– Я кажу: "Ти що, з дуба впав? Я ж не по цій справі". А він знову і знову. Але одна мудра жінка подивилася мені в очі і сказала: "Толя, це не те замовлення, від якого відмовляються".

Мене як блискавкою пробило. Думаю, мені Бог все дав, навіть те, про що я не мріяв – треба відпрацьовувати. Зрештою я згодився за умови, що роблю безкоштовно, але ніхто не втручається в мою роботу.

Церква в Липівці веде свою історію з 1703-го року. Півтора століття по тому її перебудували. Під час Другої світової після прямого влучання артилерійського снаряда храм згорів.

"Церкву зводимо в селі, де вона, скоріш за все, нікому не потрібна. Про нас там кажуть, що оскільки ми будуємо церкву, то, значить, у чомусь дуже нагрішили. Але надіюся, з часом усе зміниться. І люди в тому селі думатимуть інакше", – пояснював Батрух в 2014-му. Навряд він міг уявити, що в березні 2022-го, в церкві місцеві ховатимуться від обстрілів росіян.

Навколо точилися бої. Стіни новозбудованого храму були посічені розривними снарядами. Постраждали і розписи Криволапа. Після обстрілів залишилася пробоїна в грудях архангела Уриїла, отримали привіт від "русского міра" Серафим і Пантократор.

Дірки в стінах запилювали піною, щоб зберегти внутрішнє оздоблення. Але голуби дуже швидко заполонили простір церкви і зробили тут гніздо. Реальність, яка дасть фору найвигадливішому артхаусу.

Сьогодні про ті події нагадують посічені обстрілами паркани будинків уздовж дороги і могила українських бійців на церковному подвір'ї. Вони загинули тут, кілька днів лежали, перш ніж місцеві їх поховали.

Коли потрапляєш до храму, тебе ледь не збиває з ніг хвиля, що йде від розписів. Енергія кольору захоплює простір. У цьому весь Криволап, який вміє "запалити" так, як до нього ніхто не наважувався.

– Коли бачу, як бабці в чорних хустках на дівчат шиплять у церкві, мене звідти викидає, наче вибухом. Мене гнітить, коли я заходжу і бачу все чорне або коричнево-чорне. В тій чорній ямі що, там Бог? Кого вони ховають – Бога чи себе?

Як на мене, якщо ти приходиш у церкву, то це має бути святом, тебе повинна підносити радість, зустріч з Богом. Це не повинно чавити.

Як ставляться до його роботи місцеві мешканці? Питаємо в Олени, яка називає себе "прорабом" і на будівництві церкви майже від початку – з 2000-х:

– По-різному. Хтось у ступорі, хтось розуміє, що це краса, хоча й незвична. Хтось любить тут посидіти, у когось істерика. Хтось казав: "Одразу видно, що Богородиця – справжня українка". А під час однієї екскурсії, якісь жіночки подивилися на зображення пекла і раю і здивовано кажуть: "То вони ж голі".

Хай там як, а сьогодні "на Криволапа" в Липівку приїжджають з усієї України.

– Я не іконописець, і я далекий від містики, але щось таке було, щось особливе, чесно. Наче водило рукою. Спротиву я не мав, зробив все на свій розсуд. Думаю, мені то трошки вдалося, – підсумовує він цей період свого життя.

Ще 10 мазків до портрета Криволапа (прямою мовою)

Коли сонце заходить, я трошки стаю не в собі. В юності навіть забував ввечері ходити на побачення.

Реалізм я зненавидів з першого разу, коли років у 15 пішов до музею в Києві. А там Репін, хатка – як жива. Все, для мене з реалізмом було покінчено. Я зрозумів, що фотографічність в живописі не для мене.

Все життя я остерігався видатних людей. Одним із найкращих художників-колористів був Глущенко. Я знав, де його майстерня, міг підійти. Але не підійшов. Думав, що краще втрачу час на пошук свого, чогось глибинного, ніж під чиїмось впливом залишусь на поверхні. Тому я не викладаю і не маю учнів – це небезпечно для них.

Починаєш щось робити – наче нормально. Робиш-робиш – колосально. Придивився – жахливо. Нарешті все вийшло – але щось тебе шкребе. Що? Не розумієш. Відкладаєш картину – на тиждень, місяць, рік – невідомо. Потім пишеш щось зовсім інше. І раптом бац – пробиває: за 5 хвилин все на місці. Найдовшу свою картину я писав 13 чи 14 років при тому, що полотно 2 на 3 метри зазвичай роблю за півтори – дві години.

Не купують твої роботи – став їх у майстерні. Чого істерити? Хай чекають свого часу. Хочеш їсти? Твій вибір: або пиши те, що дає гроші, або йди і десь працюй паралельно. Я підпрацьовував, навчаючись. Коли сказали, що можна наглядну агітацію в селах робити, я поїхав – велосипедом 20 кілометрів. Заробив 500 карбованців. Купив мотоцикл "Ява".

Цей сифілісний придурок Ленін понапридумував, що мистецтво належить народу. Мистецтво завжди було елітне – його створювала і підтримувала еліта.

Життя художника визначає його талант. Він буде мучити, допоки ти не віддаш те, що тобі дано. Якщо ця формула з якихось причин порушується, хтось починає пити або вживати наркотики. Я утримався від цього, а деякі хлопці, які в 1990-х злетіли на хвилі перебудови і робили дуже цікаві речі, пішли іншим шляхом. Але тепер їх уже немає. Вони тихо позникали.

Майстерня в мене завжди чиста, навіть підлога біла, щоб бачити лише мазок, який роблю на полотні.

З кольором як із жінкою – весь час потрібно шукати спільну мову. Але якщо з жінкою можна домовитися – був зайнятий, не встиг, відпочивав, – то з кольором не домовишся. Він стає як ображений кінь – чинить опір, не піддається. Якщо довго не пишеш, то щоразу все треба починати спочатку. З кольором нічого не буває остаточно.

"В тебе емаль замість крові", – казали мені, коли брали кров на аналіз. Не думав, що дотягну до 80, бо з 30 років працюю з емалями. Але все робив свідомо, тому ні про що не шкодую.

***

– Ніколи не відчував вік. Люди старіють або по тупості, або через пиху. Бачив старих і 30-річних, і 20-річних. Якщо всередині не іскрить, то все, ти вже приїхав, – посміхається художник.

Зустріти людину, здатну не відчувати вік і помічати кольори там, де інші бачать порожнечу або чорну діру, неабиякий джекпот. Утім, Криволап упевнений: щоб повернути життю барви, не обов'язково бути художником.

– Комусь допомагати, закохуватися, звертатися до мистецтва, знаходити таке, що вас тримає живим – будь-що, – ділиться він рецептом, як зберегти спрагу до життя у 80.

Художник пригощає канапками з ікрою. Звісно, червоною. Хоча до фірмового криволапівського червоного їй як до неба рачки.

Михайло Кригель, УП