Патріоти в складних життєвих обставинах. Як виживають звільнені цивільні полонені

З 2014 року тисячі цивільних українців пройшли в'язниці на окупованих територіях лише через те, що далі продовжували відстоювати інтереси своєї Батьківщини.

Дехто сидів у тюрмі за шпигунство або диверсії, виконуючи завдання українських спецслужб. Однак часто окупаційна влада звинувачує українських громадян у тому, чого вони не робили. А арештовують просто за слова, якщо громадяни продовжують відкрито виступати проти окупаційного режиму.

В українському законодавстві їх називають людьми, позбавленими особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України. Якщо простіше, то це цивільні полонені.

У більшості з них тут, на великій землі, немає нічого – життя після звільнення починається заново. Держава визначає їх як громадян, що опинились у складних життєвих обставинах і потребують невідкладної допомоги.

Колишні полонені часто живуть у скрутних житлових умовах, не отримують потрібного лікування та допомоги з соціальною адаптацією.

Держава не поспішає допомогти. УП направляла запити в Міністерство відновлення, Міністерство охорони здоров'я та Міністерство соціальної політики, щоб дізнатись, чи вирішуються ці питання. Від двох перших відомств ми не отримали відповіді, а третє відмовилось від коментарів.

"Українська правда" розповідає про те, в якому становищі опинились цивільні полонені після звільнення, які у них є проблеми, хто допомагає їх вирішувати та як можна змінити ситуацію на краще.

Перші проблеми після повернення на свободу

Після обміну шлях цивільних полонених починається з обласних шпиталів, наприклад, у Києві, Чернігові чи Сумах, де вони перебувають протягом 21 дня. Однак там проводять лише діагностику, а не повноцінну реабілітацію чи лікування.

Окрема масштабна проблема – стоматологія. Майже всі полонені втрачають зуби внаслідок катувань чи умов утримання. Держава не надає відкритих програм безкоштовного протезування чи лікування зубів для цивільних, покладаючи цей фінансовий тягар на благодійників або самих потерпілих. Кошти на це громадські організації залучають здебільшого через міжнародних донорів або звертаються до приватних клінік.

У матеріальному плані колишній бранець залишається без нічого. Максимум, що він отримує, це рюкзак із базовими речами: труси, шкарпетки, зубні паста та щітка і смартфон.

Ситуація є ще більш прикрою, коли людина звільнилася з російської в'язниці самостійно. Її шлях починається з того, що без документів, через треті країни вона змушена діставатися України.

Першим кроком колишнього бранця на Батьківщині стає перетин кордону, після чого починається шлях офіційного підтвердження того, що випало пережити в неволі.

"Оскільки в такої людини зазвичай немає документальних доказів та свідків, їй доводиться "руками доказувати", що вона пройшла полон. Доки це не підтверджено, отримати офіційний статус і доступ до будь-яких державних послуг неможливо", – розповідає засновниця громадської організації "Civis Fortis" Людмила Янкіна.

Незалежно від шляху повернення, перші кроки на свободі супроводжуються повною дезорієнтацією.

За словами Янкіної, держава декларує наявність соціальних працівників, але на практиці – інституту кейс-менеджерів "єдиного вікна" або провідника, який би супроводжував людину крізь усі бюрократичні процедури, не існує. Тим часом Мінсоцполітики стверджує, що такі фахівці є, проте самі звільнені полонені не здогадуються про їхнє існування і не отримують пропозицій щодо супроводу.

"Звільнені не знають, що таке застосунок "Дія", ЦНАПи чи хто такий сімейний лікар. Їм невідомий маршрут їхнього подальшого руху і те, як влаштований світ навколо", – акцентує правозахисниця.

Житлове питання

Більшість цивільних полонених – це громадяни з окупованих територій, чиє житло зруйноване або залишилося в місцях, які не контролює український уряд. Після звільнення їм немає куди повертатися.

"Визволеним з неволі доводиться шукати житло на кілька місяців чи тижнів або влаштовуватись у друзів. Навіть якщо наша громадська організація орендує для них житло на кілька місяців, згодом людині все одно доводиться оплачувати оренду самостійно", – ділиться своїм досвідом Янкіна.

Оренда житла – це дорого. Державних виплат – 100 тисяч гривень одноразової допомоги та по 100 тисяч за кожен рік полону – не вистачає надовго. Через це колишнім полоненим необхідно швидко шукати роботу, що робити непросто через поганий стан здоров'я, підірваного в полоні.

Ідею про те, щоб видавати ваучери на житло для цивільних полонених, минулого року просувала заступниця голови Офісу президента Ірина Верещук. Вона поки що не реалізована. Сама Верещук на питання УП, коли житлові ваучери будуть доступні для цивільних полонених, поки не відповіла.

Єдина можливість для звільнених отримати житлові ваучери зараз – подати заявку як внутрішньо переміщені особи. Проте цивільні бранці не мають жодних пріоритетів і змушені претендувати на допомогу на загальних підставах, нарівні з іншими ВПО. І це попри те, що після пережитої неволі їхній фізичний і психологічний стан є незрівнянно скрутнішим і потребує особливої уваги.

Наразі держава ніяк системно не забезпечує звільнених житлом. Дуже точково, для одиниць, можуть видаватися кімнати в гуртожитках, причому це одна кімната на декількох людей. Іноді держава просто перенаправляє запит на громадські організації, обіцяючи людям житло, а потім організації змушені його шукати.

Рік тому був випадок, коли одна громадська організація орендувала для звільнених кімнату на 12 осіб – із тарганами, мишами та обірваним лінолеумом. Янкіна розповідає, що їй довелося екстрено вивозити трьох чоловіків із таких принизливих житлових умов, оскільки колишні бранці скаржилися, що в російській тюрмі умови були кращими.

"Такі умови травмують людську гідність після пережитого", – розповідає Янкіна.

Дуже часто звільненим було б краще переїхати з Києва в інші регіони, але самі громади не готові приймати таких людей ні з погляду надання житла, ні з погляду забезпечення роботою чи фахівцями.

Полонені без визнання

Про тих, хто звільнився поза процедурою обміну, розповідає голова Об'єднання родичів політв'язнів Кремля Ігор Котелянець. Чи була людина в полоні, визначає комісія з питань встановлення факту позбавлення особистої свободи при Мінвідновленні. Проте, за результатами 2025 року, 81% цивільних, які зверталися до цієї комісії, отримали відмови.

"Тобто комісія, яка за законом мала б надавати доступ до допомоги, фактично працює на відмови. Причин багато, але ключова – це те, що держава вимагає докази.

Традиційно доказами вважаються документи, фотографії, скани якихось довідок або відеозаписи. Коли звільнені цивільні телефонують на гарячу лінію і запитують причину відмови, їм кажуть надати фото- чи відеодокази перебування в полоні, що є нонсенсом.

Окупанти не видають жодних "довідок про полон", а самі цивільні не знімають своє затримання на телефон у момент викрадення", – підкреслює громадський діяч.

Котелянець наводить статистику, яку збирає очолювана ним ГО. Там майже 80% всіх звільнених цивільних – це ті, хто вийшли з в'язниць самостійно, без жодних офіційних обмінів.

"За обмінами звільняється переважна меншість, і це взагалі неефективний спосіб звільнення саме для цивільних", – наголошує він.

В комісію входять представники різних державних установ та два від правозахисних організацій.

"У складі комісії ключову роль відіграє уповноважена особа з СБУ. Саме вона фактично відхиляє заяви багатьох цивільних, оскільки вважає, що соціальну допомогу треба надавати лише тим, щодо кого є підтвердження від СБУ про співпрацю.

Інші члени (чиновники різних відомств) просто бояться цього сбушніка, адже Служба безпеки має величезний вплив на кар'єри держслужбовців. Тому голосування відбувається так, як скаже спецслужбіст", – додає очільник об'єднання родичів політичних в'язнів.

Членкиня комісії, правозахисниця Тетяна Катриченко, розповідає УП, що закон про соціальний та правовий захист цивільних полонених, яким вона керується, ухвалювався ще до початку повномасштабного вторгнення. Законодавство було розраховане на зовсім інші обставини та масштаби, тому його критерії не охоплюють масові затримання цивільних після 24 лютого 2022 року, наприклад, на Київщині, Херсонщині, Запоріжжі чи під час фільтрації.

"Закон вимагає чітко встановити факт, що цивільну особу затримали саме за її проукраїнську діяльність або позицію.

Якщо людину просто випадково схопили на вулиці, забрали під час зачистки села або кинули "на підвал" без висування політичних звинувачень, довести цей мотив затримання юридично майже неможливо", – підкреслює правозахисниця.

Катриченко додає, що комісія спирається на матеріали правоохоронних органів та СБУ. Якщо СБУ не має оперативних даних, які підтверджують проукраїнські дії конкретної особи, відсутні зафіксовані комунікації, свідчення чи перехоплення, її члени не можуть дати підтвердження та, діючи за буквою закону, змушені виносити відмову.

Проблемою є час членів комісії та кількість заявників.

"Ми фізично не здатні детально вдаватися в кожен випадок. За одне засідання, яке триває з ранку до вечора, розглядається від 500 до 700 заяв. Це перетворює процес на конвеєр, де рішення часто ухвалюються суто формально, що також збільшує відсоток відмов", – підсумовує Катриченко.

Агентство вирішить питання

Щоб розв'язати проблеми, викладені вище, Ігор Котелянець разом із коаліцією інших правозахисних організацій пропонує створити Національне агентство з питань цивільних осіб, позбавлених особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України. Вони бачать його як центральний орган виконавчої влади.

"Правозахисники готові не просто роздавати вказівки, а безпосередньо брати участь у його практичному запуску та налагодженні роботи", – наголошує громадський діяч.

За ідеєю правозахисників, агентство має створити та адмініструвати офіційний єдиний реєстр цивільних осіб, позбавлених особистої свободи.

Наразі держава не володіє точними цифрами та не веде окремого роздільного обліку на відміну від військовополонених, якими займається Міноборони. Орган має зустрічати родичів цивільних з першого моменту, коли ті зіштовхнулись з насильницьким зникненням або затриманням людини в окупації, надавати їм зрозумілий маршрут дій і супровід.

"Під юрисдикцію агентства мають передати профільну комісію за законом № 2010 про соцзахист цивільних полонених. Агентство має наповнити її професійними експертами, а не випадковими держслужбовцями, забезпечити належний збір доказів та спроможність розглядати найскладніші справи – цивільних, які утримувалися incommunicado (без зв'язку зі світом – УП) і вийшли на волю самостійно", – розповідає Котелянець.

Правозахисники вважають, що агентство також має опікуватися повним циклом повернення колишнього цивільного бранця до нормального життя: впровадженням програм медичної та психологічної реабілітації, відновлення та реінтеграції після звільнення (незалежно від того, відбулося воно за обміном чи самостійно), а також моніторингом якості цих послуг.

Оскільки державний бюджет України неспроможний покрити всі витрати на підтримку та житло для постраждалих, агентство, на думку ініціаторів, має залучати міжнародне донорське фінансування для профільних програм.

Котелянець підкреслює, що цивільне агентство не вестиме політичні переговори про звільнення чи обміни заручниками. Це закрита сфера відповідальності виключно спеціальних служб.

***

Сьогоднішня державна політика щодо цивільних полонених – це інституційна сліпота, яка призводить до повторної травматизації тих, хто пережив російські в'язниці.

Замість того, щоб зустріти своїх громадян із чітким алгоритмом підтримки, держава заганяє їх у нові для них бюрократичні проблеми.

Людина, яка повернулася з полону, не повинна самотужки розбиратися, як працює держава, чи шукати гроші на базові потреби.

Багато звільнених людей просто розчаровані. Ті хто роками сиділи в окупаційних підвалах, виходять на волю, бояться про це говорити, а держава їх не чекає.

Немає ні житла, ні реабілітації. Цивільні полонені, які віддали частину своєї долі та життя за Україну, виїжджають до третіх країн – у Німеччину, Бельгію тощо. Вони кажуть: "Ми тут маємо підтримку цих держав без необхідності щось комусь доводити про наш полон. А в Україні ми втратили все, нам немає де жити, і нам ніхто не допомагає".

Україна докладає величезних зусиль на міжнародних майданчиках, щоб привернути увагу до викрадених Росією людей. Але врятувавши людей з неволі, держава в той самий час втрачає своїх громадян через власну байдужість.

Володимир Фомічов, УП