Повернення в бункер

Уявіть країну, яка проголосила незалежність після століть перебування під чужоземним ярмом. До неї одразу ж висувають територіальні претензії. Окремі її частини контролюють війська одразу двох сусідніх держав.

Незабаром розпочинається загальноєвропейська війна, і молода країна стає прохідним двором для озброєних інтервентів та окупантів.

У ході бойових дій на її території встигають побувати 7 різних іноземних армій, а впливові геополітичні гравці таємно домовляються про ліквідацію її незалежності.

Лише через 2 роки після закінчення війни вдається домогтися відновлення суверенітету. Але минає 19 років, і багатостраждальну країну знову окупують та анексують.

Ще за 4 роки одного окупанта змінює інший, і лише потім слідує остаточне звільнення від іноземних загарбників.

А потім до влади приходить сильний лідер із воєнним досвідом, загартований у боях з окупантами. Він вирішує, що його Батьківщина має навчитися захищати себе, спираючись на власні сили.

Глава держави висуває гасло: "Кожен мешканець країни – солдат, а народ – армія".

Військова підготовка розпочинається зі школи. Загальний військовий обов'язок поширюється і на чоловіків, і на жінок. Усі громадяни від 18 до 56 років регулярно беруть участь у військових зборах і вправляються зі зброєю.

Повсюдно будуються захисні споруди – загалом понад 170 000 одиниць, – у яких може поміститися майже все населення.

Особлива увага приділяється захисту столиці: оборонні точки розташовуються навколо неї 50-ма концентричними колами.

Як вам здається: чи була така державна політика виправданою, раціональною та далекоглядною?

Якщо ваша відповідь "так", то вас можна привітати. Ви щойно реабілітували одного з найодіозніших європейських диктаторів ХХ століття – албанського комуністичного вождя Енвера Ходжу.

Того самого Ходжу, який забудував злиденну Албанію потворними бетонними бункерами, в окремі роки витрачаючи на цю витівку до 20% національного ВВП.

У 1990-х, після падіння комунізму, за покійним Ходжею міцно утвердилася репутація параноїка. Жорстокого тирана й безумця, який розорив свою країну непомірними та безглуздими військовими витратами.

І ще відносно нещодавно жодних аргументів на його захист просто не існувало. Але, на жаль, такі аргументи почали з'являтися в 2020-х – після повномасштабного російського вторгнення в Україну.

Руйнівна агресія РФ змусила багатьох наших сучасників побачити в тотальній мілітаризації суспільства не зло, а порятунок.

Що більше горя приносить в Україну безжальний ворог, то легше прийти до думки, що витрати на оборону не бувають надмірними. Що примусове перетворення кожного громадянина на солдата – це найкраща гарантія збереження незалежності. А бетонних бункерів на випадок віроломного нападу не може бути надто багато.

Щоправда, незліченні оборонні споруди, збудовані при Ходжі, так і не були використані за прямим призначенням.

Однак ніщо не заважало албанському диктаторові вірити, що вороги не нападають на його Батьківщину саме тому, що вона добре захищена і готова дати відсіч будь-якому загарбникові.

При цьому товариш Ходжа міг апелювати до драматичних подій минулого. 

Незалежність Албанії від Османської імперії було проголошено у листопаді 1912-го. Новоствореній державі відразу ж довелося мати справу з грецькими та сербськими військами.

Під час Першої світової війни на албанській землі побували армії Австро-Угорщини, Італії, Франції, Греції, Сербії, Болгарії та Чорногорії.

Секретний Лондонський договір, укладений 1915-го, взагалі передбачав ліквідацію Албанії як незалежної країни.

Насилу відновивши свій суверенітет у 1920 році, Албанія була захоплена та анексована фашистською Італією в 1939-му.

А 1943-го італійців змінили німці, які згодом відступили з країни під натиском комуністичних партизанів Ходжі.

Загалом умовному албанському інституту національної пам'яті не важко було б довести, що маленька горда нація історично оточена ворогами і потребує тотальної мілітаризації та бункеризації.

А ще варто згадати, що на початку 1960-х Енвер Ходжа розірвав стосунки з Кремлем та звільнився від московського впливу.

Масово будувати бункери він розпочав після введення радянських військ до Чехословаччини, яке албанці рішуче засудили як акт імперіалістичної агресії.

Албанський вождь дійшов висновку, що Москва готова атакувати будь-яку соціалістичну країну, і постарався вжити відповідних заходів. З урахуванням цих обставин він може здатися комусь із наших співвітчизників справжнім героєм…

Ймовірно, це один із найсумніших наслідків нинішньої російсько-української війни.

Історичні практики, ніби остаточно та безповоротно дискредитовані за підсумками ХХ століття, постали в новому світлі після 24 лютого 2022 року.

З'ясувалося, що постійне очікування збройного вторгнення та активна підготовка до нього – це зовсім не параноя, а розумна завбачливість.

Тоталітарне гасло "Кожен житель країни – солдат, а народ – армія" стало виглядати не божевільним, але цілком раціональним.

Виявилося, що національний дохід надійніше інвестувати не в сите і комфортне життя власних громадян, а в купи зброї та боєприпасів. А потворні бетонні укриття зводити доцільніше, ніж сучасні житлові комплекси та ТРЦ, беззахисні перед ворожими дронами та ракетами.

За нинішніх реалій Албанія Енвера Ходжі – вже не гротескне історичне лякало. Це країна, чий досвід можуть вивчати прихильники тотальної української мілітаризації: від Марії Берлінської до Дмитра Корчинського. Хоча ще 20 років тому подібне не примарилося б нам і в страшному сні.

Сторонньому спостерігачеві може здатися, що восени 2026-го путінська Росія знищує лише українські підприємства, склади, автозаправки або торгово-розважальні центри. Але насправді вона знищує надію, здобуту людством після закінчення Холодної війни.

Знищує цивілізаційний шлях, обраний сотнями мільйонів людей наприкінці 1980-х – на початку 1990-х.

Підстаркуватий пожилець кремлівського бункера підштовхує інших до повернення в бункер. Просто зараз – Україну. А в перспективі – і країни Європи.

Що інтенсивнішим і рознузданішим є російський терор, то менш життєздатною виглядає модель розвитку, яку популяризували на рубежі ХХ і ХХІ століть. І тим паче практичною починає здаватися архаїчна модель країни-фортеці, країни-казарми, країни-бункера.

Гранично мілітаризованої країни, де громадяни різного віку та статі стають потенційними солдатами. І де економічним добробутом без вагань жертвують заради національної безпеки.

А якщо хтось думає, що люди не захочуть жити в такій країні, то варто усвідомити одну просту річ: у критичній ситуації згода населення просто не знадобиться.

Тому що в бункері не буває демократії та ліберальних цінностей. Незалежно від того, де саме розташований цей бункер – у Москві, у Тирані чи в Києві.

Михайло Дубинянський