Продавці надії

"Думаю, це останній рік війни, і я вірю, що ми виграємо. Саме виграємо, а не "поставимо все на паузу". Суть моїх думок у тому, що наш ворог нарешті вдався до використання психологічно найбажанішої для них зброї. Це зброю росіяни хотіли використати так чи інакше з початку двотисячних… Ця зброя – мороз… Так от, коли ми витримаємо цей мороз – ми виграємо".

Так виглядав один із багатьох підбадьорливих і мотивуючих постів, що з'явилися у вітчизняних соцмережах у січні 2026-го. У ті драматичні дні нам дуже хотілося вірити, ніби тодішня пекельна зима з рекордними морозами та терористичними обстрілами – це кульмінація війни. Останній і рішучий бій, за яким неодмінно піде розв'язка. І якщо Україна вистоїть, ця розв'язка точно стане переможною.

А тепер уявімо, що тоді ж, у середині січня, хтось повідомляє українцям правду та описує реальний перебіг подальших подій:

"Дорогі співвітчизники, витримавши жахливі морози та ворожі обстріли цієї зими, ви не досягнете перемоги. Кремль не відступить, і війна не закінчиться. Попереду на вас чекають нові випробування та негаразди. Незабаром Трамп вплутається у провальну військову авантюру на Близькому Сході. Енергоносії різко зростуть у ціні, поповнюючи бюджет держави-агресора. Запаси ракет-перехоплювачів для систем Patriot будуть швидко витрачені, і Україна не зможе відбивати ворожі балістичні атаки. Поряд з балістикою Росія задіє ще один козир – реактивні дрони, які атакуватимуть склади, АЗС та інші цілі в Києві посеред білого дня. І за вісім місяців ви опинитеся перед перспективою чергової пекельної зими: ще важчої, ніж та, яку ви переживаєте зараз".

Навряд чи нашим співгромадянам припала б до душі така правда. І тим більше вона не могла позитивно вплинути на наш моральний дух. Мабуть, когось із українців ця правда просто підкосила б психологічно, зігравши на руку супротивникові.

Не дивно, що в розпал війни люди прагнуть не правди, яка надто часто буває відразливою та безжальною. Люди хочуть надії. І суто інстинктивно тягнуться до того, хто готовий цю надію продавати.

Продаж надії у суворих воєнних умовах – справа досить нехитра. Населенню завжди можна запропонувати щось обнадійливе: навіть у ситуаціях набагато складніших, ніж нинішня українська. І тому існує низка стандартних пропагандистських прийомів; набір меседжів, які охоче розкуповуються публікою в усі часи та у всіх країнах, що воюють. Наведемо лише деякі з них.

Меседж перший: "Ми перемагаємо, бо страждаємо та стійко переносимо ці страждання".

Виграш у війні сприймається як справедлива винагорода за негаразди, що долаються. Вважається, що чим більше труднощів і чим більше вимушеної стійкості, тим ближча перемога.

На жаль, насправді це не так. Жодної кореляції між подоланням труднощів і перемогою у війні не існує.

У 1860-х жителі Півдня, конфедерати, продемонстрували дива стійкості в умовах блокади: замінювали каву і чай обсмаженим насінням бамії та листям ожини; шили саморобними "голками Конфедерації" із шипів глоду; виварювали землю з підлог старих коптилень, щоб видобути залишки дефіцитної солі. Але в результаті вони все одно програли мешканцям Півночі, які протягом війни пили нормальну каву і користувалися звичайними голками.

У 1916–1917 роках німці стійко пережили жахливу "бруквяну зиму", навчившись готувати з кормової культури супи, котлети, ковбасу, хліб і мармелад. Але зрештою перемогу у війні здобули англійці, яким так і не довелося зіткнутися з масовим голодом та оцінити кулінарні якості брукви.

Меседж другий: "Ми перемагаємо, тому що ворожий терор стає сильнішим".

У даному разі війна проти цивільного населення інтерпретується як ознака ворожого розпачу; як своєрідна агонія супротивника перед його остаточним крахом.

Чи це так? Іноді так – як під час німецьких ракетних ударів по Лондону в 1944–1945 роках. Проте в інших випадках – ні.

1864-го генерал Шерман цілеспрямовано знищував цивільну інфраструктуру Джорджії не тому, що Сполучені Штати були на межі військового краху і програвали Конфедерації.

1945-го союзники розбомбили Дрезден і вбили тисячі цивільних зовсім не від безвиході.

А перші атомні бомби були скинуті на Хіросіму та Нагасакі не через те, що Америка переживала агонію.

Словом, самі собою удари по цивільному населенню з великою кількістю жертв ніяк не сигналізують про військову слабкість противника або його розпач.

Меседж третій: "Ми перемагаємо, бо маємо нову диво-зброю".

Населення демонструє ефектну технологічну новинку, випробувану на полі бою. Оголошується, що саме вона дозволить знищити ворога і стане чудо-ключем до перемоги.

А що насправді? У ході великої війни всі її учасники освоюють нову та передову на той момент техніку. Проте технологічна першість однієї зі сторін у тій чи іншій області жодним чином не гарантує перемоги.

В 1860-х конфедерати програли війну, вперше в історії потопивши ворожий корабель за допомогою підводного човна Hunley.

В 1910-х кайзерівська Німеччина програла війну, вперше в історії застосувавши отруйні гази, вогнемети та дирижаблі-цепеліни для стратегічних бомбардувань ворожого тилу.

А про гітлерівську Німеччину, яку в 1940-х не врятували від поразки перші в світі крилаті та балістичні ракети V-1 і V-2, ніяково навіть згадати.

Меседж четвертий: "Ми перемагаємо, бо б'ємо ворога".

Тут усе максимально просто. Будь-який тактичний успіх, будь-яке локальне досягнення подається як стратегічний перелом у ході війни, який нібито вирішить її результат і визначить перемогу.

У реальності яскраві, ефектні та результативні удари по супротивнику на певному етапі війни ні про що не говорять.

Тривале військове протистояння не буває грою в одні ворота: якісь звершення неминуче будуть не лише в переможців, а й у тих, хто програв.

Причому іноді військовий успіх відокремлюють від військової поразки навіть не роки, а лише лічені місяці.

Навесні 1918-го, під час так званої "Битви кайзера", німецька армія досягла найбільшого прориву на Західному фронті за кілька років війни; просунулася вперед на 60–65 кілометрів, вийшла до Марни та Ам'єна. Проте восени того ж таки 1918-го Німеччина капітулювала.

А німецькі успіхи в ході наступу в Арденнах у грудні 1944-го не запобігли повному розгрому Третього рейху вже за кілька місяців…

Але, якими б наївними та незграбними не були ці та інші пропагандистські хитрощі, вони дарують надію сотням тисяч людей. А надія – навіть необґрунтована – мотивує нас, дає сили для боротьби з постійним стресом і дозволяє не зламатися.

Незалежно від реальної військової ситуації, надію завжди активно розкуповуватимуть. І, відповідно, продаватимуть.

Причому більшість продавців надії не є професійними пропагандистами. Це ентузіасти, які виробляють надію для власного споживання і заразом пускають її надлишок на продаж. Вони діють не за наказом згори, а за велінням серця. І, можливо, справді допомагають співвітчизникам, які купують їхній товар.

Головне, щоб потенційний покупець не згадав, що зовсім недавно ті ж продавці вже пропонували йому примарну надію в іншій упаковці.

Михайло Дубинянський