"Уві сні боюсь, що мені треба розмовляти російською". Як звичайні речі стають смертельною загрозою в окупації

Російські окупаційні сили змушують українців боятися найпростіших речей: мови, книжок, державних символів і власних переконань. В окупації можуть катувати за татуювання з українським прапором, штрафувати за українську музику і позбавити волі за "дискредитацію збройних сил РФ". Люди, загнані в глухий кут допитами, обшуками і переслідуваннями, часто не мають вибору. Ніщо не має вказувати на їхню українську ідентичність чи зв'язок із довоєнним життям в Україні.

Речі, які раніше були частиною повсякдення, тепер стають вироком і роблять їхніх власників помітною мішенню для російських військових. Тому в окупації підручники з історії України закопують у землю, прапори ховають у банки для консервації, а книжки спалюють у котлі.

Пропонуємо до вашої уваги історії трьох українських вчительок з окупованих територій, в яких росіяни забрали дім, але не ідентичність. Вони розповідають про втрачені речі та спроби віднайти себе.

Світлана. Закопати

Світлана підняла з землі синьо-жовтий прапор. На ньому залишилися відтиски коліс ворожої техніки та плями від мастила.

"Вони по ньому їздили", – зітхає жінка. Це був прапор біля її школи, в якій вона провела все життя: спершу навчалася, потім влаштувалася на першу і єдину роботу, згодом стала директоркою. Прапор, який вона доручала підіймати на найвищий у селі флагшток найкращим учням її школи.

Світлана заховала його під куртку. Ще не відчувала, що має в руках щось, що може викликати гнів і спровокувати ворога на насилля. Тривали перші тижні окупації її села на Луганщині. Вона все ще думала, що це вона хазяйка на своїй землі.

"Я його забрала як щось дуже рідне і священне, – каже. – Як щось, що повинна уберегти".

Світланина школа, в якій було повно російських військових і стояв важкий запах брудних тіл, перетворювалася на щось незнайоме. Між каштанами і клумбами на подвір'ї окопували російську військову техніку. Світлана забігла додому й засунула прапор у нижню шухляду комоду, прикривши згори речами. Чому заховала? Не знає. Синову військову форму так само прибрати не здогадалась.

В перші тижні окупації російські військові заходили до хат у селі Світлани часто, але радше з питаннями, ніж з обшуками. Шухляди ще не вивертали. Через місяць люди у формі і з автоматами зайшли в кожен будинок на Світланиній вулиці.

Ще на подвір'ї на неї посипалися удари й крики: "Ты борзая директриса! Ты вынесла флаг со школы!". Полетіли речі з комоду: з верхньої шухляди, з середньої. Невістка кричала, від страху її раз у раз нудило. Знайшли військову форму. Чоловіка забрали до школи, змусили телефонувати сину, били, викинули край дороги.

По тому невістка благала прапор закопати. Повторювала, що наступного разу їх всіх через нього уб'ють.

Світлана вибрала для прапора місце не на городі, а між хатою й погребом. Ніби як найбільш надійне. Земля в селі була чорна, як смола, м'яка і податлива. Городина росла як шалена. Але замість насіння, яке Світлана сіяла в цю землю десятиліттями, тепер вона вклала туди слоїк із синьо-жовтим прапором.

"Сподіваюся, він там є", – сьогодні в її голосі чується сумнів. Після того, як вона покинула дім і виїхала, хата постраждала від обстрілів. Приліт був і в школу. Село розташоване в сірій зоні, в зоні бойових дій.

"Нема села", – сказали зрештою Світлані люди з української держустанови.

"А мені хочеться повернутися, – ностальгує вона, – відкопати той прапор. Ось я їздила на День вчителя на екскурсію. Колеги були з прапорами. А я думаю, чому ж досі собі не купила, щоб мандрувати з ним Україною? Може, тому що насправді він в мене є?".

Наталя. Приховати

"Будували батьки, – каже Наталія, вчителька історії України з Херсонської області. – Я була маленька. Будинок у мене ріс на очах, як грибочок. Я знаю кожен камінчик і кожну трубу, які від нього залишились".

Наталя вчителювала недалеко від дому: сусіднє місто, пів години дороги. На роботу вбиралася в сукні, підбори, вкладала довге волосся легкими завитками, дбала про вигляд. "Все ж учитель – обличчя школи", – пояснює вона.

В перший день війни зачинила двері орендованої квартири і повернулась в село. Найважчі часи хотіла перебути разом із мамою і сестрою.

Почалась російська окупація.

"До осені 2022-го року наше невеличке село було віддалік основних бойових дій. Люди припинили пересуватися на авто, бо авто забирали. В селі було тихо і відносно спокійно, окрім систематичних рейдів російських військових. Я розуміла, що людина, яка читає історію України, також могла бути їм цікавою. Тому мала зробити так, щоб нічого в моїй поведінці, зовнішності, словах не привернуло їхню увагу".

Тож волосся було зібране. На голові стара хустка. Штани не підкреслюють фігуру, а надійно її ховають. "Байдуже, яка шкіра, чи з'явилась сива волосинка, чи нова зморшка. В окупації твоя мета – залишитися живою, – каже Наталя. – Я докладала зусиль, щоби мати вигляд посередньої малограмотної людини. Ти сіра, майже зрівняна із землею, зацькована в городі, квітах і кулінарії. Я перестала говорити українською. В соцмережах ні поширень, ні вподобайок, нічого. Тебе нема".

Дослідження по знайомому військовому, який загинув під час війни на Донбасі ще в 2014-му (папку з матеріалами, віршами, портретами) закопала на городі біля ожини. Взяла багато плівки, пакетів, скотчу. Розуміла, що все лежатиме в сирій землі. Сподівалась, що недовго.

Підручники з історії України, за якими працювала з учнями, ховала щоразу далі. Спочатку були в шафі. Коли почались перевірки, ховала біля будинку, щоб можна було виймати для роботи. Потім носила в сарай. Потім – у підвал.

Щось закопувала подалі від будинку, бо страх постійно наростав. Чи дивувала її ця нова реальність? "Аніскільки, – каже. – Це життя в окупації. Я багато про це читала, а тепер проживала сама".

Вона вийшла з робочих чатів і після кожного уроку видаляла платформу, через яку попри ризик для життя, вперто продовжувала навчати учнів історії України. Тепер – таємно і онлайн.

"Я працювала на другому поверсі. Про те, що вела уроки, знала тільки моя родина. Стіл стояв біля вікна, вікно відчинене, бо електрики нема. Сонце – єдине джерело світла. Ведеш урок, чуєш "бух". Рахуєш: 1, 2, 3, 4.... Думала, ніколи не позбудусь цієї звички. Знаєте, який у мене був страх? Щоб учні не побачили мене закривавленою".

Коли росіяни підірвали каховську ГЕС, село Наталі просто на очах почало йти під воду. Вода прибувала, і Наталя кинулась рятувати зі сховків документи і книжки. Була певна, що другий поверх не затопить. Сама втекла з родичами до іншого села. Повернувшись, винесла врятоване у двір. "Не знаю, чим думала, – пригадує. – Кругом кацапи, а я сушу на вулиці книжки".

Наталя виїхала з окупації зі старенькою мамою, сестрою, трьома котами й трьома собаками. Для книжок не було ні сил, ні місця.

Продовжила працювати онлайн у своїй школі з міста на півдні України. Підручники з історії купила нові. Обирала ті саме, які залишила вдома. Більше не мусить ховати їх під землею, чи заносити в підвал. Не кладе їх навіть на книжкову полицю. "Для вчителя вони як ложки на кухні, – вперше за розмову сміється. – Мають завжди бути під рукою".

Олександра. Спалити

"Чи була у мене вдома книжкова полиця? Моя "полиця" нараховувала більше тисячі книжок!" – згадує Олександра, яка жила з чоловіком і 14-річною донькою на Луганщині, працювала вчителькою української мови і літератури в сільській школі, і, як і всі в селі, мала поле і багато роботи "на землі".

Її домашня бібліотека була ретельно систематизована, книжки вишикувані рівними рядками. Вона любила пізні вечори, коли в домі ставало тихо і можна було спокійно почитати: "Я могла сісти на дві хвилинки, закінчити о п'ятій ранку і зрозуміти, що сьогодні вже не посплю".

В лютому 2022-го росіяни захопили її село і вже через кілька місяців зробили школу російською: вимели все, що нагадувало Україну, порозвішували російські прапори і портрети Путіна. Олександра спакувала в коробку речі, які назбирались за роки роботи, і понесла додому. Співпрацювати з окупантами відмовилась.

У сусідній громаді затримали молодого вчителя. Олександра чула, що його звинуватили в нацизмі, що нібито знайшли в нього заборонені речі й книжки. Які книжки? Звичайну патріотичну літературу. Олександра підійшла до книжкової шафи. Переставила кілька десятків українських примірників, які раптом стали для неї небезпечними, за щільні ряди російської класики. Хвилювалась, чи нічого не пропустила.

Мала рацію. Під час першого обшуку шестеро озброєних військових розпорошились по кімнатах. Двоє одразу пішли до шафи. Гортали російську літературу. В іншій кімнаті 14-річна донька Олександри пояснювала, чому на карті в її підручнику Крим є частиною України. Військові шукали прапори. Називали Олександру нацисткою. Казали, не може бути, щоб вона нічого не прикопала.

Та ніч була тепла. Донька спала у своєму ліжку. Олександра виклала кілька десятків книжок перед котлом. Каже, всередині шкребло. Розплакалась. Думала, може, все-таки заховати? Але як? "До того ж я не знала, де і як вони будуть шукати, – пригадує. – Що як питатимуть, що це ми тут копали? Був сумнів, був страх. І я не хотіла, щоб дитина переживала, що у нас щось заховано".

Все було зроблено з 12 ночі до 4 ранку. Щоб ніхто не бачив, що йде дим. Щоб до ранку котел встиг охолонути. Маскувальну сітку, яку не встигли передати українським військовим, порізали на шматки і вклали у вогонь. Дитячі синьо-жовті прапорці, які врятувала зі школи. Дарований за роки волонтерства військовими одяг і берці. Книжки. Вони входили до котла цілими. Він працював буденно й справно. Жодного запаху. Залишився попіл.

Олександра ніколи не запитала у чоловіка, де він його розвіяв.

"Під час наступного обшуку у нас перерили і витягли все. Добре, що книжки спалила. Але полегшення не прийшло. Бо приводи для подальших обшуків були які завгодно. То казали, що мій чоловік гранатометник, і шукали гранатомет. То казали, що він танкіст. Хотіли знайти танк? Я не знала, що вони придумають наступного разу.

Казали, що я зрадниця батьківщини і мені світить 12 років ув'язнення. Я щодня прокидалася і тільки після 5-ої вечора припиняла виглядати у вікно. Не такими страшними були обстріли, як очікування, що вони знову прийдуть".

Російські військові переслідували Олександру впродовж трьох місяців. Приходили з обшуками і допитами раз, а то й двічі на тиждень. За цей час вона втратила 13 кілограмів.

Після виїзду на захід України кілька разів бачила однаковий сон: як приходить в дім, від якого лишились самі стіни, і шукає книжки. "Уві сні боюсь, що мені треба розмовляти російською, не дай Бог щось українське, розумію, що там окупація. Думаю, чи книжки там, бо це ж і сніг, і дощ. Але вони ж у мене в шафці… Прокидаюся і не пам'ятаю, чи знайшла".

Олександра обіцяла собі більше ніколи не збирати книжок. Тих, що спалила – і так не знайти. Одна з найцінніших для неї, про оборону Донецького аеропорту, більше не продається. Інші були рідкісним самвидавом. Один з авторів, військовий, загинув. З іншим Олександра змогла зв'язатись у фейсбуці. Він воює.

Попри обіцянку собі, коли донька просить піти в книгарню, щось вибрати, Олександра ніколи не відмовляє, завжди купує. У її новому і вимушеному тимчасовому домі лишилося дещо незмінне з минулого – читання.

***

Те, що сталося з Олександрою, Наталею і Світланою – не поодинокі випадки.

Звіт Freedom House "Свобода у світі – 2026" оцінив окуповані території України як найменш вільні у світі. З оцінкою – 1 бал зі 100 українці, які живуть на територіях, окупованих Росією, мають менше політичних та громадянських прав, ніж мешканці Сирії, Північної Кореї, Білорусі чи Туркменістану.

Для порівняння, територію України, яка перебуває під контролем Києва, Freedom House оцінив як частково вільну, присудивши їй 51 бал зі 100.

Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні з лютого 2022-го до січня 2024 року фіксувала на окупованих територіях політику нав'язування російської ідентичності та придушення проявів української. Російські збройні сили затримували та застосовували насильство до осіб, які відкрито виражали свою українську ідентичність.

Від учителів вимагали дотримуватись російської навчальної програми, використовувати російську мову та викладати історію так, щоб виправдати вторгнення РФ в Україну. У звіті повідомляють про вилучення із закладів освіти літератури, яка вважалася "екстремістською" або такою, що "відображає ідеологію українського націоналізму", включно з коміксами, посібниками, літературою про Голодомор.

У доповіді щодо ситуації з правами людини цієї ж організації в Україні за період з червня по грудень 2025-го року вказано, що люди в окупації почали переходити на російську, коли поруч були присутні російські військові. Жителька окупованої Херсонської області розповіла, що демонстрація українських прапорів або символів була заборонена. Інша жінка повідомила, що російський військовий зайшов до її квартири та допитував її щодо перегляду українського телеканалу.

Звичайні речі й буденні дії стали доказами злочину, через що людина, яка прагне зберегти своє життя в окупації, вимушена стати грабарем власного минулого та ідентичності.

Надія Швадчак

Текст був вперше опублікований у виданні Atlatszo.hu (Угорщина) у співпраці з The Reckoning Project, глобальною командою журналістів і юристів, яка займається документуванням, висвітленням і збором доказів для розслідування воєнних злочинів.