Чотири роки урбіциду

10 жовтня 2022 року Росія завдала першого масованого удару по українській енергосистемі. Того дня агресор задіяв понад сто ракет та ударних безпілотників. Під обстрілом опинилися Київ, Львів, Дніпро, Харків, Одеса, Запоріжжя та інші міста. Так було започатковано систематичний урбіцид – цілеспрямоване знищення нашого міського середовища.

Звичайно, міста України страждали від ворожого терору з перших днів повномасштабного вторгнення, а деякі ще з часів гібридної війни.

Однак до осені 2022-го урбіцид був скоріше стихійним і асоціювався з воєнними діями в прифронтовій зоні. Той же Маріуполь був фактично стертий з лиця землі – але це сталося під час його захоплення російською армією.

А 10.10.2022 намітилася принципово нова стратегія: ворог намагається зробити непридатними для нормального життя ті міські центри, які захопити не може. І насамперед – українську столицю.

За ці чотири роки ситуація неодноразово змінювалася. Були часи, коли мешканці тилових міст цілодобово сиділи без світла, води та опалення. Були тривалі періоди відносного затишшя. А зараз планомірне знищення міського середовища наблизилося до кульмінації, і під ударами ворога опинилося все: від АЗС і ТРЦ до мостів через Дніпро.

Чи виправдана думка, ніби в минулому російський урбіцид в Україні залишався обмеженим і стримувався якимись негласними домовленостями? Цілком виключити цього не можна, але треба розуміти, що подібні домовленості завжди будуються на технічних можливостях воюючих сторін.

Якщо у противника недостатньо коштів, щоб паралізувати життя ваших міст, а ваша ППО працює з великою ефективністю, то він справді може піти на якусь угоду.

Але якщо у ворога з'являється можливість розстрілювати вашу столицю, як у тирі, то чекати від нього згоди на обмежене неформальне перемир'я – щонайменше наївно.

Чи виправдана думка недругів Володимира Зеленського, ніби він сам підштовхнув агресора до необмеженого урбіциду, розлютивши Кремль далекобійними ударами по РФ? Насправді на війні працює не так логіка "помсти" та "відповідей", як логіка запозичення ідей. Будь-яке ноу-хау, яке ви використовуєте проти ворога, може бути перейняте ним і застосовано проти вас.

Коли ви починаєте успішно бити по ворожих маркетплейсах, потрібно бути готовими до того, що противник може швидко запозичити та масштабувати вашу методику. Але знов-таки лише в тому випадку, якщо він має відповідні технічні можливості.

Так чи інакше сьогодні РФ займається необмеженим урбіцидом, оскільки може собі це дозволити. До цього "може" росіяни йшли роками, удосконалюючи та нарощуючи власний терористичний арсенал. І, на жаль, потенціал супротивника суттєво недооцінювали в Україні.

Поки ворог методично реалізовував довгострокову стратегію урбіциду, ми мали популярну думку, ніби великі тилові міста взагалі не відчувають війну і живуть мирним життям. Подібний наратив озвучувався дуже різними людьми, в різній формі та в різний час: незалежно від випробувань, що їх пережив наш тил на ту мить.

Ось відомий вислів американської конгресвумен українського походження Вікторії Спартц: "Люди сидять у ресторанах у Києві, наче війни у вас вже нема, тому що війна пішла на схід".

Ці слова датовані літом 2022-го, коли систематичні удари супротивника по Києву та іншим тилових містах ще не почалися, хоча спрогнозувати їх було не складно вже тоді.

Ось спостереження журналіста та військовослужбовця Павла Казаріна: "Знаєте, що перше впадає в око, коли виїжджаєш до Європи після двадцяти місяців життя в країні, що воює? Нічого. Між вулицями Києва та Варшави, Львова та Праги немає жодної візуальної різниці".

Ці слова стосуються осені 2023-го, коли Київ та інші наші міста вже встигли познайомитися з блекаутами, але завдяки якісному посиленню ППО отримали тимчасовий перепочинок.

А ось заява нардепа Федора Вениславського, члена комітету Верховної Ради з нацбезпеки, який розмірковував про посилення мобілізації у великих міських центрах: "В місті Києві, Одесі і в Харкові, і в інших містах великих України життя протікає мирним чином, і жодного відчуття, що війна повномасштабна, у багатьох молодих людей, які є потенційно військовозобов'язаними, немає".

Ці слова пролунали навесні 2026-го – невдовзі після пекельної зими, яку багато мешканців Києва, Одеси та Харкова провели не лише без світла, а й без тепла.

Щоправда, саме навесні наші містяни знову отримали відносний перепочинок: зимова кампанія урбіциду вже завершилася, а до нової кампанії агресор ще готувався. Цієї нетривалої паузи виявилося достатньо, щоб завести звичну шарманку про тилові міста, які нібито живуть нормальним мирним життям.

Будемо говорити чесно: всі ці роки наратив про відірваність великих міст від війни поширювався не тому, що був правдивий і справедливий, а радше тому, що був зручний.

Цей наратив дозволяв звертатися до мільйонів українців, прийнявши позу судді чи навіть прокурора. Він дозволяв постійно присоромлювати цивільних обивателів, чимось їм дорікати, чогось від них вимагати. Саме такому стилю комунікації віддають перевагу люди авторитарного складу, яких вистачає і серед публічних інтелектуалів, і серед політичного істеблішменту.

Тим часом будь-якому спостерігачеві, який ясно мислить, було зрозуміло, що відносно комфортний побут Києва та інших тилових міст – явище максимально ілюзорне й ефемерне.

Почавши систематичний урбіцид ще восени 2022-го, Кремль не збирався відмовлятися від обраної стратегії. Протягом чотирьох років противник думав про те, як зробити життя мільйонів наших містян нестерпним. Таким чином перетворення української столиці та інших міських центрів на справжнє поле бою було лише питанням часу та техніки. І до літа 2026 така техніка у ворога з'явилася.

При цьому дамоклів меч урбіциду висів над українськими містами постійно й безперервно. Оскільки нормальне життя – це не просто відсутність масованих обстрілів і блекаутів сьогодні. Це впевненість у тому, що їх не буде завтра, післязавтра, через місяць чи за пів року. Впевненість, яку ворог забрав у нас казна-коли.

Тому наратив про тилові міста, які нібито не відчували війну, не відповідав дійсності ніколи: ні 2022-го, ні 2023-го, ні 2024-го, ні 2025-го, не кажучи вже про 2026-ий.

У ті тижні та місяці, коли кияни, харків'яни чи одесити не чули розривів ракет і не сиділи без електрики, вони страждали від болісної невизначеності.

Що ж, схоже, тепер катування невизначеністю добігає кінця. Агресор готовий задіяти весь накопичений і вдосконалений набір засобів, щоб довести свою людоїдську стратегію до логічної розв'язки. І найближчим часом у нас є шанси дізнатися, якою є межа ворожих можливостей.

За великого бажання в цьому навіть можна розгледіти певний позитив: зрештою, постійне очікування страти буває гіршим за саму страту. Але для мільйонів жертв нинішнього урбіциду це заслабка втіха.

Михайло Дубинянський