А до чого тут Трамп. Історія президента Трухільйо, сучого сина США на прізвисько "Цап"

Проти ночі 30 травня 1961 року блакитний Chevrolet Bel Air мчав трасою зі столиці Домініканської республіки Сьюдад-Трухільйо в бік міста Сан-Крістобаль.

Окрім водія-охоронця в салоні автомобіля перебував 69-річний чоловік із типовою зовнішністю героя-коханця-лиходія з латиноамериканських серіалів. На його честь перейменовували вершини гір, міста та цілі провінції. Його фотографії можна було побачити в кабінетах кожного чиновника країни. Про його "божественну" сутність складали легенди – згідно з однією з них він не пітнів навіть у спеку.

Чоловік вирізнявся не лише невгамовною жагою до влади і грошей, а й унікальною велелюбністю, за що отримав прізвисько El Chivo ("Цап"). Ось і цього разу він прямував до однієї зі своїх численних коханок – 20-річної Мони Санчес. Під час подорожей країною він зазвичай їздив в іншій автівці з куленепробивним склом і в супроводі кортежу з охоронців. Але за дивним збігом обставин не цього разу.

Приблизно о 22-ій годині Chevrolet заблокували три автомобілі з озброєними чоловіками. Останні слова, які почув Цап, були: "Ось і кінець, чапіта!". Це було ще одне його зневажливе прізвисько: від іспанського las chapas – металева кришка на пивній пляшці. Він отримав його за пристрасть до нагород. Наслідуючи вождя, домініканські діти майстрували собі "ордени" з кришок.

Про методи управління країною та злочини домініканського диктатора в США знали від початку його політичної кар'єри. Але потреба мати союзника в боротьбі з комуністами переважала огиду. Принципу "своїм – усе, чужим – справедливість" дотримувалися в Білому домі задовго до приходу туди Дональда Трампа.

Продовжуємо серіал про колишніх "сучих синів" США, серед яких свого часу опинилися президенти Афганістану Ашраф Гані, Південного В'єтнаму – Нго Дінь Дьєм і Нгуєн Ван Тхієу, Південної Кореї – Лі Син Ман, правитель Ірану – Мохаммед Реза Пехлеві.

Цього разу розповідаємо історію Рафаеля Трухільйо – диктатора, який керував Домініканською республікою три десятиліття, аж допоки 27 куль, випущених заколотниками з американських карабінів М1, не поставили гучну крапку в житті генералісимуса і володаря офіційних титулів "Благодійник Вітчизни" і "Верховний вождь".

Коли влада лежить під ногами

П'ять років тому на Netflix вийшов документальний серіал "Як стати тираном". На прикладі Гітлера, Сталіна, Саддама Хусейна, Іді Аміна, Муаммара Каддафі і північнокорейської династії Кімів його творці аналізують анатомію політичного людожерства. Перлиною цієї колекції покидьків міг бути і Рафаель Леонідас Моліна Трухільйо.

У його виконанні відповідь на запитання "Як стати тираном?" могла би виглядати так.

Народитися третьою дитиною в родині, де було одинадцятеро дітей. У юності стати членом банди, яка займалася пограбуваннями, контрабандою та конокрадством. Вступити до Національної гвардії, яку на той час створювали на острові американці, і настільки сподобатися їм, що вже через рік отримати лейтенантські погони. За 10 років дослужитися до посади головнокомандувача Національної армії. Після чергового перевороту за допомогою терору та залякування незгодних перемогти на президентських виборах.

Чи мав на той момент Трухільйо політичний вплив у країні? Найкраще на це відповів тодішній посланник США в Домініканській Республіці Чарльз Кертіс, який заявив, що політична вага прибічників генерала на той момент дорівнювала "вазі потонулого перського кошеняти". Але яке це мало значення, якщо за спиною Трухільйо стояла армія та бандити – іноді це були одні й ті самі люди, а його конкуренти відмовилися брати участь у фарсі з виборами та закликали бойкотувати голосування.

У своїй депеші до Вашингтона Кертіс писав, що за Трухільйо проголосувало більше виборців, ніж було у списках, кампанія супроводжувалася вбивствами, грабежами, нападами та безчинствами, а визнання результатів голосування підірве престиж США в світі.

У Держдепі вважали інакше: на їхню думку Трухільйо був єдиний, хто міг контролювати хаос та захищати американські інтереси в країні. В усі часи у Вашингтоні боялися невизначеності сильніше, ніж покидьків у владі, за умови якщо ці покидьки готові були присягнути на вірність США – just business, нічого особистого.

16 серпня 1930 року новий президент у спеціально замовленому в Парижі мундирі, вишитому золотом, пройшов через спеціально споруджені тріумфальні арки в столиці країни Санто-Домінго.

Расист із чорношкірою бабусею

Знайти ворога там, де його нема, і героїчно перемогти – перша порада, яку можна дати тиранам-початківцям. Трухільйо впорався з цим завданням на "відмінно".

Свій острів у Карибському морі домініканці ділили з гаїтянами. Серед перших переважали мулати, другі були чорношкірими. Гаїтяни традиційно приїжджали на сезонні заробітки до сусідів. Багато хто залишався жити на прикордонних територіях – за даними перепису 1935-го, в Домініканській Республіці мешкали понад 50 тисяч гаїтян.

Як це часто буває, особливої любові між сусідами не було. Але саме Трухільйо в 1937 році вдалося роздмухати з цієї неприязні вогонь геноциду. І навіть те, що його бабуся по материнській лінії була наполовину гаїтянкою, не завадило йому санкціонувати різанину чорношкірого населення.

Пересічні домініканці охоче приєдналися до армії та поліції. Лише за 5 днів жовтня 1937-го було вбито за різними оцінками від 17 до 37 тисяч гаїтян. Цей геноцид увійшов в історію як "петрушкова бійня". У прикордонних районах зупиняли перехожих, показували їм пучок петрушки й вимагали сказати, що це. Вбивали не лише тих, хто відповідав французькою або креольською (мови Гаїті), а й тих, хто не міг без акценту вимовити гучне "р" в іспанському слові "perejil" – петрушка.

Через рік під тиском Вашингтона Трухільйо визнав вбивства і пообіцяв виплатити по 30 доларів за кожну жертву різанини.

Як би дивно це не звучало, але саме расизм Трухільйо допоміг врятуватися кільком сотням європейських євреїв.

На міжнародній конференції в Евіані в липні 1938 року, де обговорювали, хто готовий прийняти євреїв із Німеччини, Домініканська Республіка виявилася єдиною з 32 країн, яка погодилася надати притулок для 100 тисяч біженців.

Трухільйо пішов на це не з великої любові до євреїв, а в розрахунку на те, що вони допоможуть "освітлити" населення його країни та поліпшити генофонд.

В результаті видали зо 5 тисяч домініканських віз, але після початку Другої світової нацисти прикрили це "вікно" і до Домінікани прибуло лише орієнтовно 700 німецьких євреїв, більшість із яких згодом перебралися до США.

Трамп би заздрив

"Талановитий диктатор вміє проникати під шкіру своїх підданих і пронизувати пейзаж у кожному куточку своєї країни", – писав у книзі "Бути диктатором. Практичний посібник" норвезький тиранознавець Мікал Хем.

До кінця 1930-х Трухільйо став такою ж частиною місцевого ландшафту, як білосніжні пляжі та бірюзове море.

Столиця країни Санто-Домінго перетворилася на Сьюдад-Трухільйо ("місто Трухільйо"). Найвищу вершину перейменували на пік Трухільйо. На його честь по всій країні спорудили понад 1800 статуй.

У 1945 році американський журналіст Вільям Крем відвідав Домініканську Республіку і в своїх нотатках згадав гасла, які побачив: на всіх водяних насосах – "тільки Трухільйо дає нам питну воду"; на лікувальних закладах – "тільки Трухільйо нас лікує"; на одному з ринків столиці – "ця будівля протягом століть буде свідком величі Ери Трухільйо". Усі церкви країни прикрашав слоган "Бог на небі, Трухільйо на землі". Втім, самому диктатору не сподобалася ця послідовність, і він наказав змінити її на "Трухільйо на землі, Бог на небі".

Живе втілення бога не забувало монетизувати свою велич. На момент смерті диктатора в 1961-му його особистий статок – 800 мільйонів доларів – перевищував річний бюджет країни.

Улюблена ним схема збагачення: держава викуповує підприємства-банкрути, проводить санацію, після чого продає їх самому Трухільйо або членам його родини за мізерні гроші. Так до рук президента потрапили практично всі прибуткові бізнеси країни, включаючи сольові родовища, бійні, компанії з вирощування рису, готелі, банки, авіаційну компанію, пароплавство.

Звісно, його жадібність не поширювалася на американський бізнес на острові – сваритися з "великим братом" не входило в плани Трухільйо.

З оглядкою на США диктатор намагався зберегти "фасад" демократії. Після двох президентських термінів відмовився балотуватися втретє поспіль, підшукавши замість себе зиц-президента, подібно до того, як у 2008-му Путін залишив Медведєва на чотири роки гріти свій трон.

У своєму репортажі зі Сьюдад-Трухільйо американський журнал "New Yorker" іронізував:

"Немає жодної правди в чутках про те, що країну перейменують на честь її лідера, генералісимуса Рафаеля Леонідаса Трухільйо Моліни. Такі чутки, як зазначається, болісно вражають Трухільйо, людину, чиє почуття пристойності настільки гостре, що в 1938 році він відмовився від третього чотирирічного строку на посаді президента та з властивою йому смиренністю оголосив, що натомість керуватиме країною лише як простий військовий".

Після чотирирічної перерви Трухільйо повернувся в президентське крісло в 1942-му й правив ще 10 років. А потім ще раз повторив операцію прикриття "Наступник", зберігаючи при цьому не обмежену його маріонетками владу.

Усі три десятиліття триматися на плаву йому допомагали не лише прихильники у Вашингтоні, а й власна таємна поліція. В останні роки правління Трухільйо її очолював такий собі Джон Аббес Гарсія – садист, який мріяв одягнути своїх численних співробітників у форму СС. Його улюбленим методом страти було кидати дисидентів живими на поталу акулам у Карибському морі.

"Раптова смерть була би гуманним рішенням"

Інтуїція "політичної тварини" рідко зраджувала Трухільйо. Через три дні після нападу японців на Перл-Гарбор, слідом за США, він… оголосив війну Німеччині та Японії. Жоден домініканець, звісно, не брав участі в Другій світовій, але символічний жест у Вашингтоні оцінили. Настільки, що Домініканська республіка опинилася серед країн-засновниць ООН.

Після війни він безпомилково відчув наближення Холодної війни і ще до Фултонської промови Черчилля присягнув США у священній війні з комуністами, яких згодовував акулам разом із іншими інакодумцями на острові.

До того ж Трухільйо щороку витрачав мільйони для того, щоб утримувати своїх лобістів на Капітолійському пагорбі. Вони не втомлювалися пояснювати, що саме завдяки могутній постаті диктатора невпинно зростає добробут домініканців. "Хотів би я, щоб у кожній країні Південної та Центральної Америки був такий Трухільйо", – заявив журналу Time сенатор Аллен Еллендер.

Але згодом ситуація змінилася. Трухільйо став надто токсичним навіть для союзників, десятиліттями готових заплющувати свої очі й затуляти носа. До того ж повалення іншого "сучого сина" США Батисти змусило американців побоюватися повторення кубинського сценарію та втрати ще однієї країни в регіоні.

На початку 1960 року президент Ейзенхауер схвалив план "усунення Трухільйо з Домініканської Республіки, щойно буде знайдено гідну заміну його режиму, якій гарантують політичну, економічну та – у разі потреби – військову підтримку США".

А восени того ж року керівник резидентури ЦРУ в Сьюдад-Трухільйо Генрі Дірборн писав своєму керівництву:

"Якби я був домініканцем, чого, на щастя, Бог мене збавив, я б вітав ліквідацію Трухільйо як перший і необхідний крок для порятунку своєї країни, та вважав би це своїм християнським обов'язком. Якщо ви пам'ятаєте легенду про Дракулу, то знаєте, що потрібно було проколоти його серце колом, аби зупинити його злочини. Мені здається, раптова смерть була би більш гуманним рішенням, ніж те, яке колись запропонував папський нунцій, сказавши мені, що він молитиметься, аби Трухільйо захворів на довгу й болісну хворобу".

З приходом до Білого дому президента Кеннеді стало остаточно очевидно, що США уникатимуть відкритого втручання і роблять ставку на те, що домініканці самі вирішать проблему Трухільйо. Допомога його противникам зрештою обмежилася передачею їм трьох карабінів "М-1" 30-го калібру, надісланих дипломатичною поштою.

Саме з цієї зброї 30 травня 1961 року було вбито генералісимуса та "благодійника Батьківщини" дорогою до коханки на ранчо в Сан-Крістобаль. День його вбивства увійшов у місцевий фольклор як "Свято цапа", яке увічнив у назві своєї книги Нобелівський лауреат з літератури Маріо Варгас Льоса.

***

На відміну від Трампа, який пірнув у війну в Ірані, переконаний, що це призведе до повалення режиму аятол всередині країни, Кеннеді вчинив у 1961-му більш обережно. Його сумніви щодо того, що вбивство диктатора не призведе до розвалу створеної ним системи, підтвердилися.

"Замість того, щоб стати сигналом для революції, яка б прокотилася з пагорбів до столиці, за вбивством послідувала приголомшлива тиша серед його (Трухільйо – УП) 2 900 000 підданих", – по гарячих слідах констатував Time.

30 років диктатури не минули без наслідків для домініканців. Похорон Трухільйо перетворився на акт колективної істерії на кшталт того, що відбувалося під час прощання зі Сталіним.

"18 000 мешканців міста скупчилися біля труни у вестибюлі величного Національного палацу. Коли похоронна процесія рухалася з Сьюдад-Трухільйо до Сан-Крістобаля, а також під час церковної служби, жінки пронизливо кричали від горя. Коли процесія проїжджала повз, деякі з жінки кидалися на узбіччя дороги, верещали та билися головами об землю", – писало видання "New York Times" у репортажі з місця події 3-го червня 1961-го.

Після вбивства Трухільйо в країні почалося те, чого найбільше боялися американці: хаос і жорстока розправа над учасниками заколоту та всіма, кого в цьому підозрювали. Владу захопив син диктатора і головнокомандувач армії Рамфіс та його клан. Заарештованих жорстоко катували, наприклад, обмазували медом і прив'язували поруч із мурашником.

У наступні роки хаос посилився. Диктатуру одного тирана змінила смуга змов, військових переворотів і громадянської війни. Справа закінчилася евакуацією всіх американських громадян з острова та військовою інтервенцією наприкінці квітня 1965 року. Так у країні розпочався період "примусу до демократії", що зрештою завершився президентськими виборами.

З часової відстані вся ця історія вкотре руйнує тезу "Трамп знищує всю систему безпеки, що сформувалася після Другої світової війни".

Прихильність до диктаторів у виконанні Трампа – це не божевілля чи ексцес 45-го та 47-го президентів США, а системне налаштування зовнішньої політики країни-лідера вільного світу.

Realpolitik – така realpolitik.

Михайло Кригель, УП