Згадуючи танки в Будапешті

Поки Європа намагається впоратися з масовими молодіжними протестами, є гарна нагода згадати про революційні події минулого.

Цієї осені виповнюється 70 років Угорському повстанню – одній із найяскравіших і найдраматичніших сторінок в історії Холодної війни.

З 23 жовтня по 11 листопада 1956 року жителі Будапешта встигли побачити чимало. Спершу – мирну студентську демонстрацію, стрілянину агентів держбезпеки по мітингувальниках та переростання ненасильницького антисталіністського протесту у вуличні бої.

Потім – появу нового уряду Імре Надя, виведення радянських військ зі столиці, фактичний крах комуністичного режиму та заяву про вихід Угорщини з Організації Варшавського договору.

І нарешті – безжальну каральну операцію "Вихор", коли недовговічна угорська свобода загинула під гусеницями чужих танків.

Здавалося б, країна з таким історичним бекграундом мала стати найрішучішою та найпослідовнішою союзницею Києва після 24.02.2022.

Хіба пам'ять про російські танки, що прасували вулиці Будапешта, не змушує підтримати українців, які нищать ці танки в XXI столітті?

Але, як ми знаємо, все виявилося достоту навпаки.

Угорщина лише нещодавно позбулася відверто прокремлівського прем'єра Віктора Орбана, досі залишається найбільшим покупцем російських енергоносіїв у ЄС і відмовляється брати участь у спільному фінансуванні українських військових потреб.

Утім, це далеко не єдиний випадок, коли історичний бекграунд часів Холодної війни грає з нами злий жарт. Пам'ять про введення радянських військ до Чехословаччини не перешкоджає піднесенню таких політиків, як Роберт Фіцо та Томіо Окамура.

Пам'ять про розділену Німеччину та Берлінську стіну не стримує швидкого зростання популярності AfD з її проросійською риторикою. А пам'ять про Гаррі Трумена і Рональда Рейгана не заважає чинному президенту США Дональду Трампу та його оточенню мріяти про вигідні угоди з Москвою.

Все це здається парадоксальним – проте лише на перший погляд. Оскільки за бажання будь-яку віху Холодної війни можна розглядати, користуючись різними системами морально-етичних координат.

Є логіка протистояння – коли цінується опір західного демократичного світу кремлівській Імперії зла. Війна з комунізмом у різних точках планети: від В'єтнаму до Афганістану.

А є логіка співіснування – коли цінується готовність західного світу знайти modus vivendi з тією самою людоїдською комуністичною імперією. Заради недопущення глобального ядерного конфлікту та взаємного знищення.

Є логіка боротьби – коли цінуються спроби пригноблених націй домогтися визволення з кремлівського ярма. Навіть якщо в практичному плані ці спроби виявлялися неуспішними.

А є логіка виживання – коли цінується адаптація пригноблених націй до несприятливих умов, які вони не могли змінити. Зокрема, до тривалого перебування в кремлівській орбіті.

На прикладі Угорського повстання сімдесятирічної давнини ця різниця підходів простежується дуже добре.

У парадигмі протистояння тодішній американський президент Дуайт Ейзенхауер виглядає безпринципним і малодушним негідником – таким собі Трампом 1950-х.

Публічно розмірковуючи про "відкидання комунізму" та "звільнення поневолених народів", він навідріз відмовився допомогти повсталій Угорщині. Наслухавшись радіопередач "Вільної Європи", угорці чекали на появу американського десанту з дня на день, а тим часом Білий дім надсилав Кремлю сигнали про американське невтручання.

У розпал вуличних боїв в угорській столиці ЦРУ двічі пропонувало скинути з літаків зброю та продовольство для повстанців, але Ейзенхауер обидва рази відкинув цю ідею. А вже за три роки після придушення повстання він особисто приймав Микиту Хрущова в заміській резиденції Кемп-Девід і тиснув руку кату Будапешта.

Однак у парадигмі співіснування той самий Ейзенхауер стає мудрим та відповідальним державним діячем. Людина, яка резонно побоювалася, що будь-яке втручання Вашингтона в угорські події порушить тендітний баланс сил, призведе до прямого зіткнення НАТО і СРСР і спровокує Третю світову війну.

З погляду американського лідера, було безглуздо ризикувати ядерним апокаліпсисом заради примарного шансу врятувати повсталих угорців. Як висловився сам Ейзенхауер, "знищити Угорщину, якби вона стала ареною запеклого воєнного конфлікту, — це аж ніяк не означало б допомогти їй".

У парадигмі боротьби повстання 1956 року виглядає предметом національної гордості та безперечним досягненням волелюбного угорського народу. Кому ще з радянських сателітів у середині ХХ століття вдавалося хоча б ненадовго повалити комуністичну диктатуру, взяти штурмом столичний міськом партії та розгорнути справжнє полювання на співробітників держбезпеки, яких виявляли за специфічним жовтим взуттям?

Мужністю та рішучістю бунтівних угорців не можна не захоплюватися. Натомість багаторічний генсек Янош Кадар, який одержав владу в результаті радянської інтервенції, постає угорським іудою, якому немає і не може бути вибачення.

Однак у парадигмі виживання антикомуністичне повстання 1956-го видається не так героїчною, як трагічною сторінкою угорської історії. Стає очевидно, що при колосальній нерівності сил воно було приречене на невдачу.

Надії повстанців на допомогу колективного Заходу спочатку були ілюзорними і необґрунтованими. А товариш Янош Кадар за таких обставин починає здаватися не таким уже йнегативним персонажем. Зрештою, за час перебування при владі він помітно полегшив життя своїх співвітчизників: лібералізував угорську економіку, пом'якшив цензуру та умови виїзду угорців за кордон. Угорщина 1960-х – 1970-х вважалася "найвеселішим бараком соцтабору". Ймовірно, досягти більшого, перебуваючи в московській сфері впливу, було просто неможливо.

Після 24 лютого 2022 року в Україні безроздільно домінує логіка протистояння та боротьби. Будь-які події сьогодення та минулого розглядаються саме в такому ключі – і для країни, що воює, це абсолютно природно.

Але на п'ятому році великої війни нам дуже важко змиритися з тим, що безліч людей за кордоном вважають за краще оперувати категоріями співіснування та виживання.

Подібний спосіб думок буває поширений навіть у тих країнах, які в XX столітті безпосередньо постраждали від агресивної кремлівської експансії. І згадка про російські танки, що потопили в крові Угорське повстання 1956-го, підштовхує когось не до протистояння з Москвою, а до спроб із нею домовитися.

Михайло Дубинянський