Забутий день календаря

Міжнародний день африканського письменника. День опери в Угорщині. День спортивної преси в Аргентині. День святого Вілліброрда в Люксембурзі. Міжнародний день інуїтів.

Всі ці аполітичні свята відзначаються 7 листопада: того самого дня, який у колишньому Радянському Союзі вважався "червоним днем ​​календаря" і був оточений особливим пієтетом. На щастя, примусові демонстрації з комуністичними гаслами та портретами Ілліча залишились у далекому минулому. І зараз про річницю більшовицького перевороту 1917-го згадують дедалі рідше.

Немає нічого дивного в тому, що 7-ме листопада забуто в незалежній Україні, яка цілеспрямовано пориває зі своїм радянським минулим.

Набагато цікавіше, що більшовицьке свято постаралися забути й у ворожій Росії, яка претендує на спадкоємність із СРСР.

Ще за раннього Путіна революційну річницю вирішили витіснити так званим "Днем народної єдності" 4 листопада і зовсім вже анекдотичним "Днем проведення воєнного параду на Червоній площі 7 листопада 1941 року".

На відміну від канонізованого імперця Сталіна, вождь пролетаріату товариш Ленін не котирується в РФ – останнім часом йому навіть інкримінують створення України та українців.

Про полум'яного революціонера товариша Троцького годі й говорити. Пам'ять про лівих екстремістів, які колись влаштували державний переворот у Петрограді, так само незручна для нашого супротивника, як і для нас.

За іронією долі, в ХХІ-му столітті більшовицька традиція знайшла живий відгук не на охопленому війною пострадянському просторі, а в ситій і мирній Європі – у чому ми змогли переконатися восени 2026-го.

У країнах ЄС ліворадикали почуваються, наче риби у воді: скандують антикапіталістичні гасла, малюють на стінах серпи з молотами, влаштовують масові вуличні заворушення та громлять елітні бутіки в Парижі та інших буржуазних містах.

У Києві чи Москві нічого подібного не спостерігається. Ні в нашій власній країні, ні у ворожій державі лівий радикалізм практично не представлений у громадському просторі. Але це не означає, що для нього немає об'єктивних передумов. Зовсім навпаки.

Упродовж 35-ти пострадянських років соціальне розшарування та соціальна несправедливість залишалися гостроактуальними проблемами.

Контраст між знедоленими низами та благополучними верхами викликав масове обурення.

Приватизація вважалася розбазарюванням народного надбання. Олігархи ставали головними антигероями нашого часу. Чужа розкіш сприймалася як результат пограбування та обману. Власна бідність – як наслідок несправедливого розподілу національних багатств.

Мільйони людей були переконані, що їх обкрадають, забираючи в них те, що їм належить по праву.

Ну а демонстративний пострадянський розрив із більшовизмом виразився в тому, що класову ворожнечу та класову боротьбу перестали називати колишніми іменами.

Наші незадоволені сучасники навчилися перетворювати свої думки та почуття на іншу вербальну форму. Зокрема, непоганим замінником "Капіталу" та "Комуністичного маніфесту" в XXI-му столітті виявився антикорупційний порядок денний.

Боротьба з корупцією на теренах колишнього СРСР фактично увібрала в себе старомодний класовий протест, зовні облагородивши його. Публічно обрушуватись на багатіїв – не комільфо. А ось обрушуватися на корумпованих багатіїв – модно та прогресивно.

Викриття капіталістів, які зажерлися і наживаються коштом трудового народу, викликає неприємні історичні асоціації. А викриття корупціонерів, які зажерлися і наживаються коштом суспільства, виглядає цілком сучасно, і небажаних паралелей не виникає.

Але якщо просунутий інтелектуал має на увазі під "боротьбою з корупцією" прозорі правила гри, то для простого обивателя "боротьба з корупцією" найчастіше означає розкуркулювання товстосумів з їхніми розкішними маєтками, дорогими машинами та пачками доларів.

За протестом проти недобросовісності дуже часто ховається протест проти нерівності. І часом відрізнити одне від одного неможливо: в пострадянському світі межа між незаконним збагаченням та збагаченням як таким завжди залишалася надто тонкою.

Невипадково і в Україні, і в РФ традиційно влада розглядає антикорупційних активістів як типові підривні елементи, таких собі ерзац-революціонерів.

У нас викривачів корупції регулярно звинувачують у розгойдуванні човна – і терплять їх головно тому, що ними опікується колективний Захід.

В авторитарній Росії, не скутій жодними обмеженнями, вчиняють простіше. Головний збурювач спокою Олексій Навальний, засновник Фонду боротьби з корупцією, вирушив до колонії, де й відійшов у вічність.

Що змінилося за роки повномасштабної російсько-української війни?

З одного боку, розрив між знедоленими низами та благополучними верхами різко збільшився: після 24.02.2022 хтось втратив дуже багато чи навіть усе, а хтось, навпаки, зумів збагатитися на чужому горі.

З іншого боку, сотні тисяч незадоволених людей отримали доступ до зброї і навчилися нею користуватися: як у добу Першої світової.

Нещодавно про це нагадав заарештований олігарх Коломойський, який налякав наших співвітчизників гіпотетичною демобілізацією:

"У 17-му році що було? Люди взяли рушниці та пішли додому. Самі. Бо їм що сказав Ленін? "Мир – народам, земля – селянам, фабрики – робітникам!". Усі взяли рушницю і пішли додому. А потім уже з цією рушницею займалися чим хотіли".

Щоправда, від таких ризиків не застрахований і наш супротивник. Як і на початку минулого століття, Росія залишається країною потворних соціальних контрастів, потенційно здатних вилитися в черговий безглуздий і нещадний бунт.

У Кремлі розуміють, що за несприятливого розвитку подій ситуація цілком може вийти з-під контролю. Саме з цієї причини буцімто всесильний путінський режим побоюється проводити в РФ справжню мобілізацію й усіляко намагається її уникнути.

У розпал війни на виснаження кожна зі сторін зацікавлена ​​в тому, щоб внутрішні класові суперечності поступилися місцем національній солідарності: "Ми не поділяємося на багатих і бідних – у нас спільний ворог, спільні інтереси та спільна мета!".

Але водночас кожен сподівається, що національна солідарність противника розвалиться під тиском класових розбіжностей: "Поки бідні страждають і вмирають за чужі інтереси, багаті наживаються на війні, яка потрібна лише їм!".

Хрестоматійний сценарій 1917 року є ідеальним рецептом нейтралізації ворога. В реалізацію такого сценарію в Україні росіяни вкладаються вже не перший рік.

У Москві наполегливо чекають, що втомлені українці ось-ось відмовляться воювати за "корумпований олігархічний режим Зеленського", і наша оборона завалиться.

Але й у Києві все ще не втрачають надії, що поєднання високих воєнних втрат, західних санкцій і далекобійних ударів ЗСУ зрештою зробить свою справу. Суперечності, що накопичувалися в РФ десятиліттями, вирвуться назовні й поховають нинішню російську державу.

В сучасній Європі класова ненависть подібна до полум'я, яке відкрито виплескується на вулиці Парижа, Франкфурта або Барселони.

А в Україні та Росії завуальована класова ворожнеча перетворилася на дві бомби сповільненої дії. І цілком можливо, що результат російсько-українського протистояння буде зумовлений тим, яка з цих двох бомб вибухне першою.

Михайло Дубинянський