Формула незламності

2026 року просування російської армії на фронті сповільнилося в 3,5 рази. Водночас інтенсивність російських ударів по вітчизняній інфраструктурі різко зросла, досягнувши безпрецедентного рівня.

Не маючи сил прорвати фронт, противник робить ставку на крах нашого тилу і намагається зробити великі міста України непридатними для життя.

У відповідь лунають традиційні гасла про українську незламність. Однак реальний стан справ дещо складніший.

За своєю природою всі люди різні. В Україні справді є пасіонарне ядро, яке не зломиш жодними ракетними атаками та блекаутами. Але в нас вистачає і приземлених обивателів, яких регулярно звинувачують у "нитті" та поразництві.

Очевидно, Кремль розраховує, що в міру погіршення ситуації обивательська незадоволеність помітно наростатиме. Якоїсь миті голос так званих "скигліїв" стане вирішальним, і вони вимагатимуть припинення воєнних дій на будь-яких умовах.

Наскільки ймовірним є подібний сценарій?

Ми звикли розглядати настрої людей як головне мірило стійкості. Проте історично найбільшу стійкість і незламність у воєнний час демонстрували недемократичні країни, де думку нестійких обивателів взагалі не брали до уваги.

Німеччина 1940-х, яка воювала до останнього, незважаючи на розбомблені міста. Північний В'єтнам 1960-х, який так і не вдалося перемогти, хоча його бомбардували не менш інтенсивно, ніж Німеччину в роки Другої світової. Іран у період виснажливої ​​війни з Іраком у 1980-х та в дні американо-ізраїльських ударів у 2026-му.

Втім, є приклад, ближчий і зрозуміліший нашому супротивникові: рідне місто російського диктатора Путіна. Той самий Ленінград, який 85 років тому переживав кошмарну блокаду, і де населення залишилося не лише без світла й тепла – а й практично без продовольства та без можливості вибратися з обложеного міста.

Згідно з офіційною радянською версією, всі ленінградці як один були готові зазнавати будь-яких поневірянь, проте не здаватися. Однак реальна картина, що її дослідили історики в пострадянську добу, була іншою.

Насправді в блокованому місті швидко наростали поразницькі настрої. Якщо наприкінці вересня 1941 року інформатори НКВС фіксували по 150–170 антирадянських проявів щодня, то в другій декаді жовтня – по 250, а в листопаді – вже по 300–350.

Відсоток "негативних" листів, які затримувала воєнна цензура, зріс з 1,5% влітку до 20% у січні – лютому, хоча далеко не всі незадоволені городяни висловлювали своє невдоволення в особистому листуванні.

Німецька розвідка взагалі вважала, що за здачу міста виступає більшість цивільного населення Ленінграда.

Ось типові висловлювання ленінградських обивателів, зафіксовані агентурою НКВС:

"Тільки в такій варварській країні, як наша, і тільки за такого уряду стало можливим становище, коли люди мруть з голоду і деякі доходять навіть до того, що їдять покійників. Ті, що сидять у Смольному, ситі та можуть кричати про перемоги".

(Викладач середньої школи М.)

"Ми терпимо голод тому, що тут засіло багато комуністів. Їм подітися нема куди, і вони не здаються. Треба організовано всім до одного вимагати – нехай чи здають місто, чи забезпечать нас як слід".

(Контролер заводу № 371 Х.)

"Наші керівники довели народ до того, що люди стали вбивати і їсти своїх дітей, а ми, дурні, сидимо та мовчимо. Народу треба підніматися, доки всі не померли з голоду. Час кінчати з цією війною".

(Домогосподарка К.)

"Місто доведеться здати німцям, бо голоду, який ми переносимо, до кінця не витримати. Справа дійде до того, що народ вимагатиме здачі міста".

(Інженер Жовтневої залізниці Г.)

"Я думаю, якби провели голосування в Ленінграді, хто за здачу міста німцям, я впевнений, що 98% голосуватимуть за здачу, тоді хоч голодувати не будемо".

(Токар одного з номерних заводів)

"Нас весь час годують обіцянками про покращення нашого становища, але покращення немає і десятки тисяч людей помирають з голоду. Ніж так жити – краще допустити перетворення нашої країни на колонію Німеччини".

(Головний інженер заводу "Буревісник" С.)

Роль анонімних телеграм-каналів у 1940-і виконували рукописні поразницькі листівки, які щодня поширювалися в Ленінграді. Наприклад, така:

"Громадяни! Незабаром буде п'ять місяців, як ми перебуваємо в залізному кільці блокади. Наші війська неспроможні прорвати кільце, а держава завзято чинить безглуздий опір німецьким військам. Ленінград став місцем смерті. Люди почали вмирати на вулицях. Наш уряд народ не жаліє. Всі ми помремо голодною смертю, якщо не візьмемося самі за своє звільнення. Виходьте всі на голодну демонстрацію на площу Урицького 22 січня 1942 р. о 10 год. ранку, звідки підемо просити наші війська припинити опір".

Але, звісно, ​​на жодну демонстрацію ніхто не вийшов, і голосувань про здачу Ленінграда ніхто не проводив. Державний силовий апарат повністю контролював ситуацію в напівживому місті, виявляв бунтівників і робив практично нереальним будь-який організований виступ проти влади.

На блокадні місяці 1941-го та першу блокадну зиму припало 80% усіх заарештованих місцевим управлінням НКВС за "контрреволюційні злочини" в роки війни.

Побоюючись репресій, переважна більшість нестійких ленінградців страждали мовчки. Через війну понад третину населення Ленінграда померло з голоду, але місто встояло і не було здано ворогові. А офіційна пропаганда створила гарний міф про незламних городян, які мужньо терпіли всі жахи блокади.

Чого вчить безжальний ленінградський експеримент? Будь-які, навіть найбільш нелюдські умови існування можна компенсувати жорстким силовим контролем над населенням.

Зовсім не обов'язково, щоб прості обивателі, які опинилися в екстремальній ситуації, поголовно та свідомо обирали незламність. Теоретично ніщо не заважає примусити їх до незламності.

Зрозуміло, що воюючу Україну 2020-х важко порівнювати з тоталітарним Радянським Союзом 1940-х. У нас немає ні свого Сталіна, ні свого Жданова, ні свого НКВС. Але й масового голоду з канібалізмом і трупоїдством у Києві, Харкові чи Дніпрі теж не спостерігається.

А життя без електрики, централізованого водопостачання та опалення – це зовсім інший рівень обивательських страждань і обивательського невдоволення. Навіть за найгіршого сценарію він вимагатиме лише відносного закручування гайок, яке цілком до снаги нинішній українській державі. А надто що за останні роки в нас уже намітився відхід від довоєнного лібералізму.

На початку повномасштабного вторгнення перед нашими ТЦК шикувалися величезні черги з мотивованих добровольців. До кінця 2023-го цей потужний потік практично вичерпався, проте поповнення вітчизняних збройних сил не зупинилося. В Україні просто зросла роль силових структур, які відповідають за недобровільну мобілізацію.

На початку повномасштабного вторгнення український тил стійко зносив усі воєнні тяготи. Але якщо у великих містах поступово наростатимуть поразницькі настрої, з цього зовсім не випливає, що наша країна піде здаватися ворогу.

Цілком імовірно, що в Україні просто зросте роль силових структур, які відповідають за припинення поразницької агітації.

Так, за такого розвитку подій Україна зміниться на гірше. У ній стане не тільки менше світла, тепла та води, а й менше свободи та демократії. Однак, страждаючи і змінюючись на гірше, вона не впаде до ніг Путіна, і мети кремлівського керівництва все одно не буде досягнуто.

Тому ставка РФ на гуманітарну катастрофу в українських містах – це не просто крайня жорстокість. По суті це ірраціональна жорстокість. Така ж ірраціональна й безглузда, як рішення про масштабне воєнне вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року.

Михайло Дубинянський