Незалежність за 3500 доларів. Як Олександр Терещенко втратив руки і винайшов нові правила життя
У кожного з нас свої правила. Найчастіше – навіть не артикульовані. Просто життя десь протягло нас крізь колючі чагарники, десь дозволило відпочити на сонячних пляжах, залишивши засмагу та шрами – і тепер цей досвід підказує нам відповіді, коли ми опиняємося на роздоріжжі.
Але ти на Землі – від цього немає ліків, казав Семюел Беккет, а отже, будь-якої миті життя може викреслити ці правила, тож доведеться шукати нові.
12 років тому для Олександра Терещенка цією миттю був вибух ворожої гранати, яку він хотів відкинути – та не встиг. Він втратив обидві руки, око і звичні правила життя. Довелося шукати нові.
Ми спілкувалися з Терещенком за день до того, як він вирушив на конференцію до Лондона. Він розповідав, що найважчою фізичною вправою останніх днів було підстригти траву бензиновою газонокосаркою. Власний звід правил, як призвичаїтися до життя, він вже набув.
Доволі цінні знання в країні, яка щодня поповнюється новими пораненими.
Терещенко й не тримає їх про собі – навпаки, охоче ділиться набутим досвідом. На YouTube можна знайти цикл практичних порад з ним та іншими ветеранами, які втратили кінцівки: як керувати автівкою куксами, як приготувати сніданок, як самостійно помитися в душі… Словом – не втратити повсякденну самостійність.
Про те, як повернути власну незалежність і віднайти нові правила життя, ми й говоримо з Олександром Терещенком – захисником Донецького аеропорту, ексзаступником міністра у справах ветеранів, волонтером і просто людиною, яка попри тяжкі травми зберегла бажання жити повноцінним життям.
Винаходь
– Буває, що мене вибішують прості справи. Наприклад, щось підняти. Гачок у мене біонічний, керується зусиллям м'яза і не з будь-якого положення спрацьовує. Буває, що він в такому положенні, що ти не можеш ним керувати. Щось підняти – це елементарна справа на пів секунди, але не для тебе. Ти починаєш згинатися, ставати на коліна, – описує Терещенко.
Інше вкрай складне завдання – підстригти собі нігті на ногах. На руках такої проблеми немає, видає Олександр першу порцію чорного гумору. Відомі йому пристосування для людей з інвалідністю розраховані на тих, хто може стригти однією рукою. Найпростіше – попросити про допомогу дружину. Але Терещенко не шукає легкого шляху, йому потрібен – незалежний.
Їжа вислизає з-під ножа – вбив у кухонну дошку цвяхи. Важко втримати ложку протезом – приварив до неї кільце, що надягається на куксу. Потрібно відповісти журналісту УП в месенджері – є пристосування зі стилусом, що дозволяє друкувати не повільніше, ніж 13-тирічка з розвинутим великим пальцем.
Олександр може підстригти газон, пофарбувати паркан, закрутити шуруп. Це у дворуких лінощі – двигун прогресу, в людини з протезами цей двигун – бажання жити гідно.
Шляхи Господні несповідимі – іноді Він допомагає одразу в церкві. Саме там одного дня Олександр зустрів сертифікованого винахідника вісімдесяти (або коло того) років. І відтоді час від часу ветеран просить його вигадати чергове пристосування, що спростило б йому побут.
Тоді старий ховає одну руку за спину, на долоні другої залишає два пальці – імітуючи хват біопротезу, і перетворюється на Архімеда, чиї роздуми неодмінно мають завершитися черговим "Еврика!".
Пробуй
Минулого року Терещенко проводив на Закарпатті ретрит для ветеранів із подвійною ампутацією, і в нього виникла ідея: щоб учасники самі готували собі сніданки, а наостанок зварили бограч на вогнищі.
Чи не зажадав він від них неможливого? Щоб перевірити це, Олександр пішов на кухню чистити картоплю. Взяв овочечистку і здивовано виявив, що в нього виходить. Не менше дивувалися й ветерани на самому ретриті: "Блін, це так просто!".
Банальна, здавалося б, думка: багато речей здаються неможливими лише тому, що ми побоялися спробувати.
– Був один ветеран, в якого почалося запалення вух. Він купив краплі і каже: "Зараз попрошу, щоб хтось закрапав". Питаю: "А ти не пробував сам?" – "Зараз спробую". А потім він навіть записав відео і кинув у групу, як сам собі крапає вухо. Було неймовірно круто.
Сам Терещенко почав закрапувати собі око аж на четвертий рік після поранення – до цього думав, що це неможливо.
А якось дружина поїхала на тиждень, залишивши його вдома самого, тож він ризикнув пройтися по бороді електробритвою. Відтоді голиться сам.
Витрачайся на необхідне
Отримавши виплату після поранення, Олександр Терещенко зробив покупку, що в очах знайомих виставила його божевільним. За $3500 придбав розумний унітаз із функцією біде та пультом керування.
Насправді за ці гроші він купував собі незалежність.
– За поранення ми отримуємо грошову виплату, і зазвичай вдома завжди є, на що її витратити. Хтось купує машину, хтось – новий диван, комусь дружина каже: штори треба поміняти… А я вважаю, що в першу чергу треба витратити їх на доступність житла для самого пораненого. У першу чергу – туалет і ванна.
Хоча, звісно, в подорожах Терещенку доводиться пристосовуватися до того, що є. А те, що є, ніколи не розраховано на людей, які втратили обидві руки.
Наприклад, поселяють ветерана в просторий номер для людей з інвалідністю. Заходиш у душову: кабінка широка – можна в'їхати на кріслі, є відкидне сидіння, на яке зручно пересісти. От тільки душова лійка лежить просто на змішувачі. І полички для шампуню немає. Справжнє бінго для людини з протезом, який не можна мочити.
Звісно, як досвідчений мандрівник Олександр давно возить із собою кріплення для лійки та гачки на присосках. Але для нього це ще один доказ: більшості не спадає на думку, що людина без обох рук може подорожувати.
Або інший випадок: запрошують Терещенка на форум для людей з інвалідністю. А на дверях готельного номера круглі ручки – вхопити й провернути таку кульку протезом чи куксою вкрай складно.
– Нас ніде не чекають з відкритими обіймами, – ще один жарт, який з нас двох може собі дозволити тільки він.
Не соромся просити про допомогу
Жалість – ось що іноді бачить Олександр Терещенко, коли заходить в автобус. Його це вже не дратує. Часом навіть смішить: коли він розуміє, що фізично може собі дозволити більше, ніж співчутливий пасажир. Наприклад, стрибнути з парашутом. Або пройти 280 кілометрів шляхом святого Якова.
У паломництво вздовж океану Терещенко вирушив кілька років тому, щоб довести собі свою самостійність.
Третього дня в нього зламався протез, і Олександр вирішив: якщо він через це зійде зі шляху, то навряд чи колись на нього повернеться. Можливо, це було необхідною умовою для одкровення. Адже наприкінці тритижневої мандрівки паломник, який понад усе прагнув пройти це випробування самотужки, відкрив для себе вкрай важливе знання – допомога важлива не лише для того, хто про неї просить.
– Коли перестав працювати протез, я став звертатися до людей навколо за дрібничками. І я побачив, наскільки їм було важливо мені допомогти. Я зрозумів: не треба бути таким пихатим, мовляв, я все сам. Це для мене стало поворотним у розумінні сторонньої допомоги – що це важливо для людей, які її надають.
Раніше просити про неї для мене було як розписатися у власній неспроможності. А тепер я ставлюся до цього набагато легше.
Не будуй стосунків "опікун – підопічний"
На кухні в Терещенків стоїть склянка із соломинками. Олександру зручно: взяв одну губами, опустив у горнятко з кавою і п'єш собі. Часом дружина ставить цю склянку так, що чоловікові важко до неї дотягнутися. І тоді він ловить себе на думці: значить, вона вже вважає його людиною без обмежень.
Звісно, шлях до цього проклав він сам. Ще в шпиталі після поранення Терещенко побачив хлопця з ампутованою правицею, якого мати годувала з ложечки. "В тебе ж ліва є!" – подумав тоді Олександр. І вирішив: він має побудувати своє життя так, щоб максимально позбутися опіки.
Коли ти повертаєшся додому з подвійною ампутацією, доводиться шукати баланс між турботою і незалежністю. Щоб дружина залишалась партнеркою, а не перетворювалася на опікунку. Склянка із соломинками – один з маркерів того, наскільки це вдалося.
– З дружиною від самого початку мають бути такі, більш рівноправні стосунки. Я ніколи не казав, що в нас ідилія – було, що ми розбігалися, майже рік жили окремо. Інвалідність не може бути основою подружнього життя. Якщо ми живемо разом, то не тому, що сам не впораюся. А тому, що ми кохаємо одне одного, що нас пов'язують якісь інші речі.
***
Історія перемоги над собою та життєвими обставинами зазвичай будується на фундаменті з одного слова – мотивація.
Загадка – де її взяти, напевно, заслуговує на своє почесне місце в переліку засадничих питань людського буття, поряд із пошуком сенсу життя та суперечками про свободу волі.
Коли ти відновлюєшся після поранення, каже Терещенко, люди навколо намагаються підбадьорити словами, що потрібно жити заради дітей, заради родини. Спочатку це, може, і працює. Але перший же конфлікт із близькими вибиває землю з-під ніг. Тому так важливо знайти мотивацію в чомусь іще: ветеранському спорті, мистецтві, роботі чи бізнесі. Щоб життя було чимось більше за "поїв, покурив, сходив на мітинг у формі".
– Я не намагаюся представити свій досвід як універсальний, – каже наостанок Олександр Терещенко. – Всі мої проєкти для ветеранів, ретрити – просто бажання показати, що це можливо. Я роблю так, щоб людина замислилася, а потім, може, знайшла власний спосіб. Проте все одно дала собі раду – чи в туалеті, чи на кухні, чи десь ще, – і знайшла свій шлях.
Рустем Халілов, УП