Ця книга – це "острівці нашої мови", які не утворять повноцінної суші, але на них можна жити.

Остап Сливинський в есеї до проєкту сказав: "Ми ж маємо зараз таку акустику, якої не було ніколи в нашій історії. Так, широкосмуговий інтернет, а не хрипкі телефонні слухавки 90-х, як у них; так, відеозв'язок, а не телеграф і паперові листи. Все це – теж на нашому боці. "Вас чують, говоріть", – написала мені навесні Нерміна, боснійська поетка, яка пережила облогу Сараєва".

Ми на BookForum змогли зазвучати на весь світ – кількість переглядів події склала понад 3 мільйони. Але ці тексти написані для нас самих – це як спроба підсумувати та зафіксувати той етап, на якому ми перебуваємо.

Цей проєкт – про фіксацію того, як ми, попри все, змогли заговорити, як тепер наша історія, наші люди, наші мертві допомагають доносити правду.

Цей проєкт містить досвіди військових, історії про боротьбу за справедливість, за життя та мрії про повернення додому. Наші свідчення про перший рік повномасштабної війни новою мовою. Все те, що ми будемо нести до кінця.

Цілком передбачаю, що ця антологія з часом втратить свою актуальність як книжка, оскільки з'являтимуться глибші тексти, інші проєкти. Але вона точно буде прочитана, а повторне звернення до неї повертатиме пам'ять про нас після року великої війни.