Василь Капкан ініціатор заснування української громади у Литві (1988 р.), Вільнюс, Литва, для УП

Катарсис нації

Кожен, хто, незалежно від мови, віросповідання, етнічної приналежності та інших соціально-культурних чинників, називає себе українцем, напевно, переживає нині щось подібне до тривоги і страху і потребує підтримки.

Кожен, хто, незалежно від мови, віросповідання, етнічної приналежності та інших соціально-культурних чинників, називає себе українцем, напевно, переживає нині щось подібне до тривоги і страху і потребує підтримки.

Дехто боїться за себе, дехто – за долю Вітчизни, свого духовного материка, хоча ці речі між собою глибоко і пов’язані. Воно й зрозуміло – живемо в непевний час. Та й у всі вирішальні моменти, що випадають на долю спільноти, переживання – незмінний супутник.

Недосягнення очевидних якісних змін у суспільстві для багатьох учасників демократичного зростання в Україні викликало зневіру – не стільки у правильності обраного шляху, скільки у вірності дій провідних, а вірніше, владних осіб.

Реклама:

Зневіра ж, як вчив Христос, не рятує людину, а навпаки. Оскільки зневіра до лідерів виникла вже на самому початку демократичних процесів, вона зростала і охоплювала все більші кола політично небайдужих людей, не кажучи про пасивних громадян.

Це насіння падало на податливий ґрунт – ґрунт звичайного браку досвіду суспільного життя в демократичній державі.

Тому програш у боротьбі за право на владу тих сил, що вважають себе незаперечним оплотом демократії, в Україні був закономірним. Отож, закономірним є і ті переживання, що охоплюють кожного із нас, належних до України фізично, географічно, культурно, духовно.

Переживання це вже тривалий час посилено ще й тим, що сам об’єкт устремління, наша Ойкумена, не є єдиною з мовної, релігійної, культурної точок зору, вже не кажучи про різні рівні самосвідомості її громадян.

Такий чинник не є добром для будь-якої держави, а, особливо, у час переходу.

Разом, все це сприяло ще більшій зневірі у своїх власних силах і виникненню бажання покластися на чиюсь "сильну" руку, (SIC! – і це коли у в українській ментальності, що́ закладено на рівні народної творчості, порятунок – завжди у твоїх власних руках!).

Щось подібне переживає кожна жива істота. Найтяжче їй вижити у кризі, коли всі сили кинуто на бій із "хворобою", і їх, здається, вже не вистачить. У цей момент людина потребує підтримки – і фізичної, і духовної. І коли така допомога приходить вчасно, ми видужуємо.

Звертаючи наші погляди до недавнього минулого, ми є свідомим свідками того, що така допомога Україні, паросткам її демократії була надана. І, слава Богу, Україна підвелася! В чому ж тоді причина, що не відбувся сподіваний розквіт? Чому якісно не змінилося життя?

Ми ще не пережили катарсису. Живому організму для звільнення від усіх наслідків і залишків хвороби потрібно пройти стадію очищення. Такого очищення потребуємо і ми всі.

Все, що нині так бурхливо відбувається навколо досягнення ідей та ідеалів демократії, – у політиці, бізнесі, в культурі – можна пов’язати з дією хворобливих залишків, що й далі супроводжують нелегкий процес нашого одужання, зростання.

Як і здоровому організму не потрібні продукти розкладу вірусів, так само і демократії не потрібні залишки колишньої системи, що всіма можливими і неможливими силами чіпляються за останні можливості врятуватися – вже на новому етапі, але у колишній, владній якості.

Будь-який етнос, аби вижити, повинен бути цільним, або, принаймні, йти до однієї для всіх мети. І ця мета є – адже трапилося чудо Незалежності! Україна на наших очах стала вільною державою. Хіба це не диво, не дарунок долі? Адже на нього так чекали наші діди й прадіди сотнями років!

Глибина нашого переживання за всю Україну, за кожного дозволить пройти це очищення, і стане глибиною того катарсису, що його хоч і важко, але потрібно пройти – він рятує.

Без усвідомлення розуму й серця України, що її ми називаємо Східною, де кожна п’ядь землі дихає історією боротьби за Вітчизну, і де, з іншого боку, живуть громадяни України зневірені у цінностях демократії, без сприйняття всім серцем і цього краю буде важко, а то й неможливо йти далі.

Тому прихід до влади політичних сил, що являють собою уособлення "іншої" України, є дуже здоровим явищем у консолідації, у зростанні нації. Водночас, ідеалом було б взаємне пізнання засад життя українців Сходу і Заходу, Півдня і Півночі – усієї України. Саме цим шляхом йшли нації до свого становлення.

Подібне лікують подібним. Тож "отрутою", що стане ліками для нас всіх, буде небезпека втратити найдорожче для людини – її духовний материк, вільну і незалежну, демократичну Україну.

Людина формується на основі позитиву, що ним є національна самосвідомість. Втрачаючи її, втрачає людина й пошану до себе самої, до свого краю. А значить, втрачає й життя.

На сторожі відступу від національних і демократичних цілей в Україні вже і нині, як бачимо, стоять ті, хто здатний і хто відповідальний – це організації, що сповідують засади громадянського суспільства і докладають зусилля для національного зростання.

Висота того погляду, до якого ми піднімемося, єдино дозволить нам осягнути суть і стан України і нашого  українства. І від нас, громадян, залежить багато – наскільки ми спроможні усвідомити, що не всі явища в нашому житті, з приходом свободи, є добром, настільки вагомими й будуть наші досягнення.

Еміграція. Вже чи не другий десяток років вона руйнує нашу державу у багатьох напрямках – найперше, духовно й економічно.

Конвеєрна, масова культура псевдо-цінностей Заходу. Вона здатна вимити віками плекані моральні цінності не тільки нашої нації, а й усієї Європи. Адже нами, нашими дітьми заволодіває чужа для нашого культурного підґрунтя і завойовницька по своїй суті культура.

Врешті, і це не є новиною, слід усвідомити, що відступ від ідеалів в Україні має незворотні наслідки для усіх українців у світі, а значить і для Вітчизни.

Україна – це значно більше, ніж одна чи інша політична особа, установи, інститути влади. Україна – це міцна субстанція в історії-часі, просторі, що колись вже сталася і буде. І цей дивовижний витвір, дарований нам від Бога, переданий у спадок праотцями, треба берегти, поки він ще належить нам.

Василь Капкан, ініціатор заснування української громади у Литві, Вільнюс, для УП

Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Точка зору редакції "Економічної правди" та "Української правди" може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.
Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування