Катарсис нації

Кожен, хто, незалежно від мови, віросповідання, етнічної приналежності та інших соціально-культурних чинників, називає себе українцем, напевно, переживає нині щось подібне до тривоги і страху і потребує підтримки.

Дехто боїться за себе, дехто – за долю Вітчизни, свого духовного материка, хоча ці речі між собою глибоко і пов’язані. Воно й зрозуміло – живемо в непевний час. Та й у всі вирішальні моменти, що випадають на долю спільноти, переживання – незмінний супутник.

Недосягнення очевидних якісних змін у суспільстві для багатьох учасників демократичного зростання в Україні викликало зневіру – не стільки у правильності обраного шляху, скільки у вірності дій провідних, а вірніше, владних осіб.

Зневіра ж, як вчив Христос, не рятує людину, а навпаки. Оскільки зневіра до лідерів виникла вже на самому початку демократичних процесів, вона зростала і охоплювала все більші кола політично небайдужих людей, не кажучи про пасивних громадян.

Це насіння падало на податливий ґрунт – ґрунт звичайного браку досвіду суспільного життя в демократичній державі.

Тому програш у боротьбі за право на владу тих сил, що вважають себе незаперечним оплотом демократії, в Україні був закономірним. Отож, закономірним є і ті переживання, що охоплюють кожного із нас, належних до України фізично, географічно, культурно, духовно.

Переживання це вже тривалий час посилено ще й тим, що сам об’єкт устремління, наша Ойкумена, не є єдиною з мовної, релігійної, культурної точок зору, вже не кажучи про різні рівні самосвідомості її громадян.

Такий чинник не є добром для будь-якої держави, а, особливо, у час переходу.

Разом, все це сприяло ще більшій зневірі у своїх власних силах і виникненню бажання покластися на чиюсь "сильну" руку, (SIC! – і це коли у в українській ментальності, що́ закладено на рівні народної творчості, порятунок – завжди у твоїх власних руках!).

Щось подібне переживає кожна жива істота. Найтяжче їй вижити у кризі, коли всі сили кинуто на бій із "хворобою", і їх, здається, вже не вистачить. У цей момент людина потребує підтримки – і фізичної, і духовної. І коли така допомога приходить вчасно, ми видужуємо.

Звертаючи наші погляди до недавнього минулого, ми є свідомим свідками того, що така допомога Україні, паросткам її демократії була надана. І, слава Богу, Україна підвелася! В чому ж тоді причина, що не відбувся сподіваний розквіт? Чому якісно не змінилося життя?

Ми ще не пережили катарсису. Живому організму для звільнення від усіх наслідків і залишків хвороби потрібно пройти стадію очищення. Такого очищення потребуємо і ми всі.

Все, що нині так бурхливо відбувається навколо досягнення ідей та ідеалів демократії, – у політиці, бізнесі, в культурі – можна пов’язати з дією хворобливих залишків, що й далі супроводжують нелегкий процес нашого одужання, зростання.

Як і здоровому організму не потрібні продукти розкладу вірусів, так само і демократії не потрібні залишки колишньої системи, що всіма можливими і неможливими силами чіпляються за останні можливості врятуватися – вже на новому етапі, але у колишній, владній якості.

Будь-який етнос, аби вижити, повинен бути цільним, або, принаймні, йти до однієї для всіх мети. І ця мета є – адже трапилося чудо Незалежності! Україна на наших очах стала вільною державою. Хіба це не диво, не дарунок долі? Адже на нього так чекали наші діди й прадіди сотнями років!

Глибина нашого переживання за всю Україну, за кожного дозволить пройти це очищення, і стане глибиною того катарсису, що його хоч і важко, але потрібно пройти – він рятує.

Без усвідомлення розуму й серця України, що її ми називаємо Східною, де кожна п’ядь землі дихає історією боротьби за Вітчизну, і де, з іншого боку, живуть громадяни України зневірені у цінностях демократії, без сприйняття всім серцем і цього краю буде важко, а то й неможливо йти далі.

Тому прихід до влади політичних сил, що являють собою уособлення "іншої" України, є дуже здоровим явищем у консолідації, у зростанні нації. Водночас, ідеалом було б взаємне пізнання засад життя українців Сходу і Заходу, Півдня і Півночі – усієї України. Саме цим шляхом йшли нації до свого становлення.

Подібне лікують подібним. Тож "отрутою", що стане ліками для нас всіх, буде небезпека втратити найдорожче для людини – її духовний материк, вільну і незалежну, демократичну Україну.

Людина формується на основі позитиву, що ним є національна самосвідомість. Втрачаючи її, втрачає людина й пошану до себе самої, до свого краю. А значить, втрачає й життя.

На сторожі відступу від національних і демократичних цілей в Україні вже і нині, як бачимо, стоять ті, хто здатний і хто відповідальний – це організації, що сповідують засади громадянського суспільства і докладають зусилля для національного зростання.

Висота того погляду, до якого ми піднімемося, єдино дозволить нам осягнути суть і стан України і нашого  українства. І від нас, громадян, залежить багато – наскільки ми спроможні усвідомити, що не всі явища в нашому житті, з приходом свободи, є добром, настільки вагомими й будуть наші досягнення.

Еміграція. Вже чи не другий десяток років вона руйнує нашу державу у багатьох напрямках – найперше, духовно й економічно.

Конвеєрна, масова культура псевдо-цінностей Заходу. Вона здатна вимити віками плекані моральні цінності не тільки нашої нації, а й усієї Європи. Адже нами, нашими дітьми заволодіває чужа для нашого культурного підґрунтя і завойовницька по своїй суті культура.

Врешті, і це не є новиною, слід усвідомити, що відступ від ідеалів в Україні має незворотні наслідки для усіх українців у світі, а значить і для Вітчизни.

Україна – це значно більше, ніж одна чи інша політична особа, установи, інститути влади. Україна – це міцна субстанція в історії-часі, просторі, що колись вже сталася і буде. І цей дивовижний витвір, дарований нам від Бога, переданий у спадок праотцями, треба берегти, поки він ще належить нам.

Василь Капкан, ініціатор заснування української громади у Литві, Вільнюс, для УП