Сепаратизм у Харкові: погляд зсередини
Ранок 8 квітня. Ситуація щодо сепаратизму в Харкові стабілізувалась: мітингувальники з "колорадськими" стрічками самотньо блукають площею, в ОДА замість молодиків із битами й триколорами – бійці "Ягуара" з автоматами й упевненістю в поставах. Здається, що все закінчилось, і гасло "чемодан-вокзал-Росія" втілилось в життя.
Але ось "Ягуар" залишає приміщення – і за якусь годину в моїй стрічці на ФБ з'являється інформація: "Увага, будьте обережні, чоловіки з георгіївським стрічками починають збиратися за ОДА"...
Чомусь так сталось, що Харків так жодного разу й не дав відсіч сепаратистам? Можна подумати, що харківці сплять і бачать себе під дбайливим крилом російського шуліки, тобто орла.
Насправді, це не так. Харків із самих початків на вістрі революції. Тільки-но в Києві в листопаді почали збиратись перші євромайданівці, Пилипець і невелика групка осіб згуртувались на площі Свободи й висловили намір стояти до переможного кінця.
Протягом усього перебігу активної фази революції в Харкові збирались мітинги. Так, кількатисячні, так, для мільйонного міста це навіть соромно. Але мітинги відбувались щодень, у будь-яку погоду, по будням о 18-00, на вихідних на 12-00, незважаючи на провокації й загрози арештів, проводячи неухильно мирну й мистецьку форму протесту, запрошуючи чимало знакових постатей сучасної української культури – Забужко, Скрипка, брати Капранови, "Гайдамаки".
Місто скинуло із себе совкову пелену провінційного базарно-недорозвиненого містечка й продемонструвало всій Україні: Харків – це Європа!
Натомість, коли розпочались сутички, харківський Євромайдан не зміг дати відсіч.
Весь березень і початок квітня майданівців били й принижували всі кому заманеться. Звичайно, не без участі міліції, радше – її бездіяльності.
Що ж робилось для того, щоб убезпечити чи принаймні дати відсіч у разі виникнення сутичок? Продовжували відбуватись мистецькі акції, різноманітні читання, а коли насувалась загроза сутичок, організатори скасовували мітинги. Проте люди самовільно збирались – і їх знову били, принижували.
Не варто згадувати про той цирк, який влаштовувала харківська міліція: відео, де людина у формі ховає ніж, що випав із кишені тітушки, бачив, мабуть, кожний. Тому вина цих "правоохоронних органів" у розгулі сепаратизму, без сумніву, є.
Можливо, Майдан занадто швидко відбувався, і Харків, будучи містом із великою долею зазомбованого населення, поспішно скидаючи із себе провінційну шкіру, не зміг активно переформатуватися на активну фазу.
Як результат – жахливе побиття студентів в ОДА 1 березня, подальший розгул сепаратистів. А за місяць, так остаточно й не сформована самооборона, без чітких лідерів, організованості – 7 квітня відчайдушно тікала парком від пацанви з палицями, яких було вдвічі менше.
Я не хочу нікого звинувачувати. Ради справедливості зазначу, що того дня теж тікав, отримавши символічну кулю із травмата в плече. Хочу лише порадити – треба переформатовуватися.
Нині Харків, як і весь Схід – блокпост, який охороняє всю Україну, а до виборів ще дуже далеко. Провокації будуть, у цьому можна не сумніватись.
Проте як підсумок, хотілось би сказати: розгулу сепаратизму в місті не було б, якби його вийшла захищати хоча б половина населення. Байдужість, страх, пофігізм – ось головні причини безчинств у Харкові.
Соромно було спостерігати, коли під час нападів тітушок на Майдан навколо збиралось вдвічі більше зівак, котрі, як і міліція, кам'яніли в нерухомих позах і дивились на сутички з виряченими від страху очима…
Навіть при недоліках керівництва, відсутності чіткого фізичного спротиву, тридцять-сорок тисяч мітингувальників – для мільйонного міста це цілком реальна цифра – змусили б тікати до самого Магадана навіть найзатятіших сепаратистів.
Що ж, для Харкова Майдан тільки розпочався.
Арсеній Троян, спеціально для УП