Колективний український Кромвель

21 листопада Україна згадувала річницю Майдану, річницю двох революцій – Помаранчевої революції та Революції Гідності. І якщо з думкою про Помаранчеву революцію, яку справедливо називають революцією мільйонерів проти мільярдерів, можна погодитись, то Революція Гідності – зовсім інший феномен.

І саме на ньому я хотів би зупинитись і пояснити, в чому критична різниця між ними в контексті наслідків для країни.

Від подій Майдану 2013-2014 минуло вже 6 років, втім, я вважаю, що цей Майдан породив абсолютно нове покоління – не за віком, а за світосприйняттям.

Це покоління Майдану 2014 року я б охарактеризував як "колективний український Кромвель" – клас людей, який через Майдан не побоявся посягнути на найсвятіше, що завжди було в цій державі – інститут президента України.

І головна його відмінність від Помаранчевої революції тут якраз у тому, що це покоління не лише зазіхнуло на уособлення держави, але й, врешті, таки (алегорично) обезголовило державну машину так само, як в 17 столітті британці буквально відтяли голову Карлу І.

Тоді Кромвель де-факто встановив республіку, призначивши себе її протектором, та фактично одноосібно призначив нову палату громад, яка протрималась лише 5 місяців, поки не була ним же і розпущена.

Втім, незважаючи на перемогу революції Кромвеля, його справа жила недовго – монархію реставрували.

Спостерігаючи за цим новим нашим "постмайданним поколінням" аж до 2019 року, я був вражений, наскільки воно було так само нетерпиме до усього, що було до 2013 року, як і Кромвель свого часу був нетерпимим до монархії.

Що так і не вдалось збагнути цьому новому поколінню, до якого, безумовно, належу і я сам, то це ті ризики, які несе з собою така безапеляційна нетерпимість.

Як і у випадку з Англією 17 століття, безумовна ворожість до минулого ладу загрожує народженням нової диктатури, яка здатна нашкодити навіть більше, ніж монархи чи "регіонали" – це диктат безавторитетності і вуличної експертизи.

Фактично, це система цінностей, яка ставить під сумнів самі цінності, навички, вміння, тим самим заохочуючи до самопроголошення власної експертності і породжуючи тотальний скепсис і, не в останню чергу, цькування тодішніх пасіонаріїв, які не побоялись йти у систему, за їхні найменші огріхи.

На мою думку, саме так званий диктат безавторитетності, який тривав з 2014 до 2019 року, і призвів до повальної дискредитації професійних досягнень, отриманої освіти, особистих здобутків будь-кого, хто або був у владі до цього, або наважився піти у владу в цей час.

І саме ці настрої у масах стали пальним для політики популістичного спрямування, поставивши крапку у житті "цивільної політики" – політики за правилами і принципами.

Та коли політика припиняє бути цивільною, вона перестає бути політикою як такою. Вона перетворюється на шоу.

[BANNER1]У мене з колишніми колегами, політичними консультантами, був жарт, що політика – це шоу-бізнес для некрасивих людей.

Зараз я усвідомлюю, наскільки близьким до реальності був цей жарт.

Сьогодні ж ці самі люди так і не вивчили уроки історії. Вони продовжують абсолютно деструктивну політику критиканства, так і не зрозумівши, що інкубатором політичних результатів 2019 року, яких я є безпосередній представник, було їхнє власне самозакохане токсично-ненависницьке середовище.

Тільки зараз вони змінили об'єкт своєї безумовної ненависті і нетерпимості – замість оголосити війну минулому вони оголосили її сьогоденню. Війну реальності.

Та реальність така, що нічого не буває задарма – якщо в період 2014-2019 це покоління вимагало "нових і чесних замість старих і розумних", то сьогодні його вимоги змінилися полярно – "старих і розумних замість нових і чесних". Маятник знов завис в екстремумі і незабаром неминуче вертатиметься досередини.

І в цьому плані Майдан 2013-2014 став справді неповторною подією, адже дав Україні унікальну можливість за дуже короткий історичний час прожити між 2 екстремумів – ціннісних, ідеологічних, функціональних.

І лише зараз, порівнявши обидві системи координат, в яких може існувати українське суспільство, у нас дійсно є шанс на усвідомлений і неупереджений вибір того, якою ми справді хочемо бачити нашу країну, її державну архітектуру, її підхід до економіки, освіти, медицини, оборони, зовнішньої політики.

І цей вибір лежить якраз у простому і банальному консенсусі. Консенсусі лівих і правих, діалозі лібералів і консерваторів, діалозі лібертаріанців і етатистів.

Адже саме цей консенсус 6 років тому і був досягнутий на Майдані. Питання лише в тому, чи здатні ми коли-небудь зробити з нього правильні висновки.

Дмитро Наталуха, спеціально для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.