Коли ми виграємо війну?
Переглядаючи дискусії у Facebook, прочитав коментар однієї патріотичної депутатки, яку я дуже поважаю, щодо голосування за пільги при вступі до українських вишів для дітей з ОРДЛО. Найбільше мене зацікавив один абзац.
"Коли ми говоримо про реінтеграцію і, зокрема, про вступників з окупованих територій, то маємо думати як боротись за їхні мізки. Повертати молодь сюди, на підконтрольну територію України, з ментальної Росії в ментальну Україну. Фізична війна на фронті – це тільки один аспект цієї багатошарової війни. І виграємо ми тільки тоді, коли виграємо бій за наших громадян і станемо привабливішими за РФ", – пояснює депутатка.
Наголошую, в даному разі не має значення прізвище чи фракція народного депутата, та і не про пільги для дітей з ОРДЛО при вступі в українські виші мова. Ні! Тут мене зацікавило одне-єдине питання: Яким чином "виграємо ми тільки тоді, коли виграємо бій за наших громадян і станемо привабливішими за РФ"?
Ну станемо ми привабливіші за Російську Федерацію і що? Що далі? Донеччани і кримчани піднімуть повстання проти військ РФ за приєднання до України? Вони організують референдум і під дулами московської зброї проголосують за возз’єднання з Україною і ліквідацію своїх фейкових республік, а терористи та окупанти злякаються і втечуть? Чи як ви собі це уявляєте?
Проблема у тому, що озвучуючи подібні твердження, політики, навіть будучи патріотами та державниками, опосередковано визнають російські тези, ніби у нас тут громадянський конфлікт, ніби від звичайних мешканців окупованих територій щось залежало.
Важливо пам’ятати, що без Кремля, без російської армії та російських спецслужб війни б не було. Без російсько-фашистської пропаганди нам би не довелось ламати списи в суперечках із нашими ж громадянами, які часто є навіть нашими друзями, сусідами, родичами. Без російської п’ятої колони серед нашого політикуму не стояло б питання про зовнішньополітичний курс України, а розвиток української економіки б не блокувався.
Так, війна має багато вимірів. Так, боротися за голови наших співгромадян необхідно і на вільних, і на окупованих територіях.
Але ні, ми не виграємо війну, ставши "привабливішими за Росію" для громадян, які живуть на окупованих територіях.
Що б ми не робили, проукраїнськи налаштованих людей на окупованих територіях стає і ставатиме все менше і менше, цей процес неможливо зупинити, не звільнивши ці території. Уповільнити можна, зупинити – ні. І взяті під контроль наших збройних сил території, звільнені від російських окупантів, – це ще не буде перемога, це будуть нові проблеми на довгі роки. Ці проблеми – неминучі.
Ні, війну ми виграємо лише тоді, коли ліквідуємо РФ у сучасному її вигляді. Інакше ніяк. Без знищення ворога, тобто дезінтеграції Російської Федерації, взяття під контроль окупованих територій це лише часткове і тимчасове відновлення "статус-кво".
Бо Росія не становитиме для нас і для світу загрозу лише тоді, коли вона втратить надії на світове панування, втратить контроль над поневоленими народами, втратить ядерну зброю, і коли росіяни позбудуться імперських комплексів.
І тільки після того постане питання про роботу з українцями, які жили під окупацією. Без постійної інформаційної агресії, маніпуляцій та пропаганди з Кремля повернути їх ментально стане не так вже й важко.
Дмитро Сінченко, для УП
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.