Хто стане рушійною силою для українського суспільства?
"Діалоги про майбутнє" — це проєкт CEO Club Ukraine, що спрямований на кристалізацію і переосмислення ключових ідей, наративів і стратегій розвитку України у різних сферах. У розмовах з провідними інтелектуалами, політиками, громадськими діячами, підприємцями та експертами, формуються обриси візії нової України та шлях до її реалізації.
Інтерпретація минулого та погляд у майбутнє – ключова точка для формування нової країни, яку неможливо пройти без участі культури та усвідомлення цінностей і слабкостей, які вона окреслює.
Цій темі присвячена друга бесіда проєкту "Діалоги про майбутнє", у якій засновник та президент CEO Club Сергій Гайдайчук поспілкувався з Олесею Островською-Лютою, директоркою Національного культурно-мистецького та музейного комплексу "Мистецький Арсенал", щоб через призму культури побачити етап, на якому сьогодні знаходиться Україна.
Читайте перший матеріал проєкту. Розмова з Павлом Клімкіном "Українська візія. Якщо Ізраїль це проєкт ХХ століття, то Україна – ХХІ"
Велика проблема України полягає у тому, що довгий час не існувало зв’язку між теоретиками і практиками.
У попередні десятиріччя в українській державі спостерігалася досить слабка співпраця теоретиків та практиків. Це було пов’язано з тим, що перші не були здатні викристалізувати фундаментальну теорію, яка відображала б цінності та ідеї українського суспільства, а другі постійно дивилися у бік інших країн, орієнтуючись на чужі теорії, що не мали успіху, оскільки жодним чином не були пов’язані з українською реальністю.
Зараз ситуація краща хоча б у тому, що ми усвідомлюємо цю проблему, але ми все ще не маємо процесу, який би міг консолідувати ці сили. Один із можливих шляхів, здатних запустити такий процес, пов’язаний з тим, що зараз уряд країни мав би бути більш зацікавлений у стратегічному аналізі суспільства та держави, а не діяти інтуїтивно у той волюнтаристський спосіб, до якого він звик, що іноді прямо пов’язано з урахування інтересів окремих осіб.
Більшовики добре знали, як культура впливає на формування вільного та незалежного суспільства, тому систематично знищували її в Україні.
Культура є місцем творення глибоких знань, інсайтів та теорії, оскільки вона завжди функціонує на межі раціонального та іраціонального. Тому для того, щоб зрозуміти що болить у конкретного суспільства – достатньо лише подивитися на його культуру: це може бути як сучасне мистецтво, що відображає сьогодення, так і той культурний спадок, що утворився у конкретний часовий проміжок і відображає певну епоху.
[BANNER1]Українська культура – не виняток, і що важливо, саме у ній історично здійснювалася українська політика. Достатньо згадати Михайла Грушевського, Івана Франка або Лесю Українку, голос якої мав велику політичну силу. Або ж те, що майданчиком для багатьох політичних дискусій минулого століття, наприклад, була Спілка письменників України. Це прямо засвідчує те, що культура в Україні дійсно мала великі політичні традиції. Склалося так тому, що за своїм справжнім сенсом політика передбачає пошук кращого способу життя суспільства і більшу частину цього завдання в нашій історії на себе перейняла саме культура.
Це добре розуміли у Радянському Союзу, тому докладали багато зусиль для повного припинення розвитку нашої культури та інтелігенції, аби зруйнувати всі можливі шляхи самоідентифікації українців. Відбираючи у нас право на існування культури, більшовикам вдалося створити чи не найпотужнішу зброю, якою вони спочатку могли знищити українську свідомість всередині, а потім добивали її ззовні.
Лише з початком війни ми почали розуміти, що держава, у якій ми сьогодні живемо, насправді була збудована не нашим суспільством.
Система держави, у якій нині існує українське суспільство, була створена у сталінський період. Це держава, у якій основною цінністю та завданням був контроль, адже для більшовиків було критично важливо контролювати та придушувати будь-які можливі протести та незгоди суспільства. За такою формулою Україна існувала дуже довгий час і це стало однією із причин великої недовіри суспільства до держави, оскільки впродовж всіх цих років вона реагувала на його проблеми шляхом репресій.
З новим же етапом війни, який розпочався з повномасштабного вторгнення, ми почали про це говорити більш відкрито, все більше помічаючи той вплив, який залишив у функціонуванні нашої держави радянське минуле. Але попри це, держава все одно залишається інструментом стримування та контролю, а не прориву. Змінити це можливо лише через політичний процес, який можна запустити, якщо створити нові ідей, навколо яких можна об’єднатися. Саме у цьому полягає цінність теоретиків, про яких йшла мова раніше.
Читайте також колонку Влада Троїцького: Треба, щоб глядачі за кордоном відчули, як ця війна впливає на конкретних людей
Крім перемоги над росією, найбільш важливим завданням є повна десталінізація та трансформація української держави.
Зважаючи на пройдений історичний шлях та всі пережиті події впродовж цих років, Україна більше не може дозволити собі загрузнути у старих практиках та наративах. Цим ми не лише розчаруємо наших союзників, але й самих себе, оскільки зрозуміємо, що нам не вдалося змінити стан справ у країні навіть такою великою ціною, яку ми сьогодні платимо.
Тому найбільш важливою точкою прикладання зусиль для нас всіх є проходження процесу десталінізації, який наша країна ще досі не завершила у глибокому сенсі.
Саме у цій точці повинна зійтися самовідданість тих, хто готовий драйвити процес створення нової держави, яка б відповідала нашому суспільному благу.
Українці – це єдиний народ, який готовий шукати безпеку в умовах радикальної небезпеки.
Історично так склалося, що українське суспільство здатне проживати та знаходити стійкість у неймовірно складних і мінливих умовах. Так було у часи Радянського Союзу, Чорнобильської трагедії, у період здобуття Україною незалежності. Потім на цей досвід накладаються часи Майдану, втрати Кримського півострова та початок війни на сході України, яка обернулася повномасштабним вторгненням.
Вистояти у такий період та продовжувати виконувати свою Сізіфову працю – одна із затятих характеристик українського суспільства, яке готове боронити свою позицію довго, рішуче і навіть у якомусь сенсі агресивно. Це показало, що ми досить добре можемо дати собі раду з невизначеністю. З одного боку, це нас не паралізує, але з іншого – і не дає можливості розвиватися. Тому настільки великим прагненням вже сьогоднішнього суспільства є питання безпеки, про яку ми багато говоримо, щоб нарешті отримати можливість опинитися у більш сталих умовах, де ми зможемо сформувати нові ідеї, об’єднатися навколо них та рухатися далі.
Олеся Островська-Люта