Істота, яка привертає до себе увагу
Під час фестивалю "Книжкова країна" пролунав резонансний вислів. У відповідь на поведінку хлопчика з аутизмом, письменниця, вимовила: "Істота, що привертає до себе увагу".
Сказано це було прилюдно, у місці, повному дітей, вчителів, батьків, колег. Замість того, щоб запитати чи уточнити, доросла авторитетна людина озвучила визначення, яке має лише один ефект — знецінення. Але ця історія — не лише про одну дитину. Вона про всіх нас.
Коли жертви міняють місцями
Згодом у публічному просторі з’явився новий наратив. Його озвучили колеги, письменники, друзі авторки. Вони говорили про "хейт", "атаку", "цькування", про те, що "усі помиляються", і про те, що цькувати талановиту людину — гірше, ніж помилитися прилюдно. Ніби талант автоматично стає індульгенцією.
Це — газлайтинг, і дуже класичний. І спроба повернути дискусію так, щоби жертвою вважали вже не дитину, яку принизили, а дорослого, якого публічно закликали до відповідальності.
Так звана "цехова солідарність" — тривожний симптом. Вона ставить успіх вище гідності. Позиція "вона ж хороша людина" — не аргумент у ситуації, де йдеться про приниження. Це не лише небезпечно. Це виховує нову норму: ображати можна, якщо ти "відомий" і "щирий".
Цей риторичний переводить увагу від системної проблеми до особистої репутації. І замість того, щоб говорити про гідність дитини, ми обговорюємо — чи не надто сувора була реакція на письменницю.
Мовчання як свідома стратегія
Особливо прикрою стала відсутність офіційної реакції з боку організаторів фестивалю і видавництва. Жодної публічної заяви, жодного посту, жодної фрази на зразок: "Ми вивчаємо ситуацію". Це не розгубленість — це вибір. Вибір не говорити, щоб не загострювати, не втратити обличчя і не входити в конфлікт.
У таких випадках це публічне знецінення проблеми і підтвердження: ситуація не є важливою. Вона не варта обговорення і не має значення в контексті іміджу події.
Такий тип мовчання — не нейтральність. Це стратегія, що лунає гучніше за будь-які вибачення. Бо показує, що для інституційної культури гідність дитини менш важлива за власний імідж.
Що могла б зробити авторка — і що вона вже зробила
Останній крок письменниці — запрошення до зустрічі між усіма сторонами конфлікту. Це важливий сигнал: розмова можлива. Звучить як можливість слухати.
Цей жест важливо визнати. Але це — лише початок. Бо справжнє пробачення починається не з допису, а з усвідомлення. І закінчується не словами, а зміною. Якщо письменниця хоче справді понести відповідальність, стати голосом інклюзії, підтримати родину дитини в їхній видимості, пробачення — можливе. Але не як компроміс. А як крок, що змінює не лише одну ситуацію, а підхід загалом.
Чи ми як суспільство готові до інклюзії?
Ця історія — не про одну дитину. І навіть не про одного автора. Це історія про системну невидимість дітей з аутизмом у публічному просторі. Бо щойно така дитина починає поводитися інакше — ми не знаємо, що робити. Ми озираємося на інших. Ми роздратовано мовчимо. Ми хочемо, щоб вона поводилася так, "як усі". І щойно цього не стається — зринає роздратування, відсторонення, або — як цього разу — приниження.
Ми не створили середовище, де така дитина почуватиметься рівною. Ми не навчили спікерів працювати з особливими аудиторіями. Ми не маємо стандартів, які б пояснювали — як діяти в такій ситуації. Ми боїмося інакшості — й перетворюємо це на агресію або тишу.
Але саме ця ситуація — може змінити суспільство. Якщо ми винесемо з неї урок. Якщо не забудемо її через два тижні, назвавши "неприємним, локальним інцидентом". Бо насправді — це дзеркало. І питання в тому, чи готові ми дивитися в нього без відводу очей.
Памʼятка для всіх, хто працює з дітьми — і не тільки
- Не принижуйте дитину публічно. Навіть якщо вона порушує правила. Діти — не публічні фігури. Їх не можна "виводити на місце".
- Не переходьте на оцінки. "Істота", "неадекватний", "зверніть увагу на себе" — це травматичні формулювання.
- Реагуйте не агресією, а запитом. Запитайте у вчителя, супровідника, дорослого поруч: як допомогти? що робити? хто поруч із дитиною?
- Вибачайтесь на місці. Особисто. Щиро. Не чекайте, поки вас змусять. Це і є людяність.
- Організатори подій мають бути навчені. Не варто кликати авторів до дітей без інструктажу про інклюзію. Не варто створювати "простір для всіх", який не витримує зустрічі з реальністю.
- Підтримуйте тих, кого знецінили. Не тому, що це вигідно. А тому, що вони не мають голосу без нас.
- Мовчання — це теж дія. Якщо ви організатор, видавець, колега — ваша тиша може завдати ще більшого болю. Говоріть. Проговорюйте. Підтримуйте.
- Інклюзія — не модне слово. Це базова вимога до всіх, хто має справу з публікою. Ігнорувати її — означає свідомо будувати простір, у якому не всі діти мають право бути.
- Захищайте дитину, а не бренд. Гідність — не те, чим можна поступитися в обмін на репутацію. І коли ви обираєте тишу — ви обираєте бік сили, а не справедливості.
Це історія не про одну дитину. Це історія про суспільство, яке має шанс змінитися. Але тільки якщо не закриє очі.
Марина Лукʼянова, комунікаційниця, психолог, мати дитини з аутизмом