Що Україні варто перейняти від Ізраїлю: досвід військового резервіста
Я, як і чимало моїх земляків, щодня живу цивільне життя: маю власний бізнес, консультую людей, зустрічаюсь з рідними та близькими. А кілька днів на місяць – віддаю армії. Зараз, під час атак Ірану, такий внесок для війська особливо цінний.
Ізраїль – це країна, де армія не є просто державною інституцією або кар’єрною опцією. Тут служба в армії є соціальною нормою, яка визначає твою належність до спільноти. З 18 років кожен громадянин – незалежно від статі, соціального статусу чи фізичних обмежень – готується до того, що має виконати свій обов’язок перед державою. І коли ізраїльтянина запрошують на співбесіду до компанії, перше, що запитують – де і як він служив. В армію не йти – це виняток, а не правило, і він має бути обґрунтований надзвичайними обставинами: серйозною хворобою або важким сімейним становищем.
Водночас Ізраїль демонструє приклад інклюзивної армії, яка не відмовляється від людей з інвалідністю. Для них створені спеціальні посади: для молоді з аутизмом, синдромом Дауна чи фізичними обмеженнями передбачені функції, адаптовані до їхніх можливостей. Мотивація служити закладена у виховання ще з дитячого садка. Дітей змалечку вчать, що армія – це не лише про зброю чи дисципліну. Це – про солідарність, про спільну відповідальність, про довіру між громадянином і державою.
Повна назва ізраїльської армії – Армія оборони Ізраїлю. Ця назва не випадкова: вона акцентує на ключовій місії: захищати країну і народ. Це не знаряддя агресії, а захисний механізм, у якому кожен із нас не лише солдат, але й частинка цілісної системи національного виживання.
Служба не закінчується після строкових трьох років. Більшість переходить у резерв, і цей резерв абсолютно життєздатний. Раз на рік або частіше ти маєш проходити збори – залежно від своєї спеціалізації, посади та потреб армії. Чи ти водій вантажівки, чи кухар, чи офіцер юридичного департаменту – кожен повинен підтримувати кваліфікацію. За рік змінюється техніка, оновлюється обладнання, з’являються нові протоколи безпеки. І тому, аби залишатися ефективним, потрібно постійно адаптуватися. Ізраїль це робить системно, злагоджено, і саме завдяки цьому резервна армія залишається боєздатною.
Резерв – це ще й соціальний капітал. Люди, які служили разом, потім усе життя допомагають одне одному. Втратив роботу – напишеш колишньому командиру, він допоможе знайти вакансію. Власник бізнесу зіштовхнувся з кризою – колишні побратими організують замовлення або підтримають як клієнти. Я сам часто намагаюся передати справи чи клієнтів колегам по службі, які переживають складні періоди.
Ізраїльське суспільство – це суспільство, яке завжди запитує себе: "Що я зробив для держави?" Не "а чому інші не роблять?" І не "мені нічого не винні". Бо така позиція веде в нікуди.
Щоб зрозуміти цю культуру глибше, згадайте 7 жовтня 2023 року, коли Ізраїль зазнав масованої атаки з боку ХАМАСу. До того, як надійшли офіційні повістки, сотні тисяч резервістів уже самостійно прибули до своїх частин. Люди, які жили за кордоном десятиліттями, з комфортним життям, стабільним бізнесом, гарними будинками – без вагань купували квитки, сідали в літаки й поверталися. Я особисто був у той момент у Мілані. Першим же рейсом я повернувся додому, як і багато інших. У терміналах було більше охочих летіти, ніж місць у літаках.
Це можливо лише тоді, коли між громадянами та державою існує довіра. І ця довіра тримається на двох стовпах: рівність і пам’ять. У ізраїльській армії немає кастової системи. Тут воюють і гинуть діти міністрів, сини бізнесменів не відсиджуються у штабах. Усі носять ту саму форму, виконують завдання на рівних умовах. І це не формальність. Це глибоке переконання, що кожен повинен бути на своєму місці. Це і є національна єдність, не в словах, а в практиці.
Другий стовп – пам’ять про Голокост. Понад шість мільйонів убитих – це не просто цифра. Майже в кожній родині є бабуся, дідусь або пращури, які загинули чи пережили трагедію. І саме тому ми більше ніколи не дозволимо, щоб доля нашого народу залежала від милості міжнародної спільноти. У нас є своя держава. І ми її захищаємо.
Чи можливо це в Україні? Так, але лише якщо армію перестануть сприймати як структуру для "тих, кому не пощастило в житті". Україна десятиліттями жила у травмі пострадянського переконання: мовляв, у військові йдуть ті, хто не мав інших шансів. Але війна розставила все по своїх місцях. Армія – це не покарання і не "контракт". Це моральний договір між громадянами. Це усвідомлення, що або ти захищаєш, або тебе не буде кому захистити.
Ще один урок, який варто засвоїти Україні, – армія має бути очищена від корупції. Повністю. Інакше вона не може бути армією народу. Якщо солдат знає, що хтось краде на його бронежилеті, на пальному, на поставках, – він не буде вірити командиру. А без цієї довіри армія не боєздатна.
Україна має унікальний шанс. Але час не безкінечний.