Система екологічних страхів: чому ми будуємо політики, в яких не бачимо людину

Ми часто говоримо про природу – і майже ніколи про людей. Коли в Україні звучить словосполучення "екологічна політика", то в уяві з’являються нормативи, дозволи, штрафи та нескінченні звіти. Але за цими документами не видно тих, хто живе поруч із річкою, дихає поряд із заводською трубою або намагається вивезти сміття, коли в селі немає навіть контейнера.

Це парадокс: тема, яка мала би об’єднувати, викликає тривогу. Ми хочемо європейських результатів, але на фундаменті пострадянської недовіри, інфраструктурної порожнечі й соціальної втоми. І в результаті народжується система "екологічних страхів" — страхів не перед природними катастрофами, а перед самою екологічною політикою.

Страх "зеленого тиску"

Уявімо підприємця, якому кажуть: "Впровадь нові екологічні норми – або штраф". У нього немає кредиту на модернізацію, інженера, доступу до технологій. Уявімо пенсіонерку, яку закликають сортувати відходи, але в її селі немає навіть бака, а сміттєвий автомобіль приїжджає раз на місяць.

Це не окремі випадки, а система. У минулому році понад 40% сільських громад взагалі не мали регулярного вивезення відходів, а понад 80% сміття в Україні досі все ще просто захоронюється або спалюється. Сортувальні контейнери є лише у 6% населених пунктів, і навіть там відходи часто змішуються вже в автівці, що відбиває будь-яке бажання людей брати участь у роздільному зборі.

Для бізнесу ситуація не краща: ми запозичуємо європейські стандарти, але без європейських фінансових інструментів. Польща, переходячи на нові екологічні вимоги, виділила понад 1,5 млрд євро на субсидії та кредити для підприємств. Українські малий і середній бізнес не мають такої підтримки і просто не можуть виконати вимоги. Результат очевидний: екологічні злочини стають вимушеними, а екологія сприймається як загроза, а не як благо.

М’яка уніфікація: що ми втрачаємо, коли нас "європеїзують"?

Ми звикли говорити про "європейські цінності" як про безумовне благо: демократія, свобода, гідність, рівність і верховенство права. Це справді фундаментальні речі. Але разом із ними приходять моделі мислення, темпи життя і навіть способи проживання болю, які не завжди наші.

Європеїзація відбувається не лише на рівні інституцій, а й на рівні глибинних смислів – саме там, де народжується нація. Разом із фінансуванням, реформами і проєктами нам поступово "заливають" іншу картину світу, часто не як доповнення, а як заміну. Іноді здається, що ми перестаємо питати себе: чи справді ми це обрали – чи просто втягнулися, крок за кроком, лагідно, непомітно?

Екологічна політика — один із найяскравіших прикладів. Ми впроваджуємо закони, бо "так треба для ЄС", а не тому, що ми самі хочемо пити чисту воду, дихати свіжим повітрям і залишити дітям здорову землю. Замість внутрішньої мотивації формується зовнішній примус. Але якщо екологія сприймається як умова для підписання угод, а не як частина нашого способу життя, довіра до неї ніколи не з’явиться.

Хто екологічний злочинець: той, хто палить сміття, чи той, хто не лишив іншого вибору?

У Польщі, наприклад, змінили логіку ще у 2013 році: муніципалітети отримали відповідальність за відходи, а тарифи стали прозорими й однаковими. Уже за п’ять років рівень сортування піднявся з 12% до понад 30%, а кількість підпалів сміття різко знизилась. У Швеції 99% відходів не потрапляє на полігони, бо там або переробка, або сміттєспалювальні заводи, що дають тепло і електроенергію.

Чому це працює? Бо політика робиться для людей, а не для "відповідності директивам". У нас же часто відчуття, що екологія – це "щось для ЄС", а не для конкретного українця. Тому ми продовжуємо карати селянина, який спалює сміття, замість того щоб створити йому іншу опцію.

Псевдоекологи як фактор недовіри

Ще одна причина, чому екологічна політика викликає у людей тривогу, — це поява агресивних псевдоекологів. Це гучні, конфліктні фігури, які підмінюють експертизу телевізійним образом і впевненим тоном. Вони не спираються на дослідження чи дані, а оперують фразами на кшталт "це ж загальновідомо", використовуючи емоційний тиск замість аргументів.

Їхня мета — не знайти рішення, а отримати публічність і важелі впливу. Вони атакують науковців та практиків, які намагаються говорити спокійно й аргументовано, створюючи образ "екологічного активіста" як гучного й неконструктивного. У результаті страждає не лише репутація окремих людей, а й сама ідея громадянського суспільства: замість співпраці суспільство бачить шоу.

Це небезпечно: у такій атмосфері будь-яка екологічна реформа сприймається як змова або рекет, а не як спільний проєкт. Виграють від цього лише ті, хто заробляє на конфлікті, програють — громади, бізнес і сама ідея екологічної відповідальності.

Війна як дзеркало нашого ставлення до землі

Війна раптово нагадала нам, що земля – це не абстракція. Ми побачили зруйновані ліси, отруєні водойми, спалені поля, міновані луки. За даними Уряду, понад 30% заповідних територій України постраждали від бойових дій, а десятки тисяч гектарів потребують розмінування перед тим, як там знову з’явиться життя.

І ось парадокс: ми воюємо за свою землю, але часто поводимося з нею як із чужою – наче хтось інший має про неї подбати. Куди б ми не інтегрувалися – в ЄС, НАТО чи будь-який інший альянс – ми залишаємося тут жити, на цій землі, і саме ми маємо бути її господарями.

Бути господарем – це не тільки вирощувати хліб чи будувати дім. Це і є екологічна відповідальність. Це те, що завжди було в українцях – турбота про свій клаптик землі, про криницю у дворі, про сад, який садили для онуків. Але цей зв’язок втрачався десятиліттями – і його треба повернути.

Зелений переляк = соціальний дефіцит

За соцопитуваннями, рівень довіри до державних екологічних інституцій в Україні не перевищує 25%. Це один із найнижчих показників серед усіх органів влади. Люди часто сприймають екологічні норми як черговий "штрафний інструмент", а не як спільний проєкт. І це не дивно: більшість населених пунктів досі користуються полігонами, що не відповідають нормам, і не мають планів рекультивації.

Там, де норми не підкріплені сервісами – контейнерами, доступними кредитами, інфокампаніями – вони сприймаються як тиск і викликають прихований опір: від підпільного спалювання сміття до фальсифікацій у звітності. Страх стає побічним продуктом політики без людини.

Нам потрібна не лише екологічна політика. Нам потрібна людська політика

Ми не реформуємо екологічну сферу, якщо не почнемо з простої речі – пояснювати кожне рішення людською мовою: що це означає для мене, моєї громади, моєї сім’ї. Ми не повинні впроваджувати "зелені" правила тільки тому, що так вимагає ЄС. Ми маємо робити це тому, що саме нам пити цю воду і дихати цим повітрям.

За даними OECD, країни, які інвестують у просвіту і підтримку громад, скорочують порушення екологічних норм на 30–40% за три роки. Там, де є роз’яснення і довіра, люди охоче змінюють поведінку. Там, де є лише страх і штрафи – ні.

Страх — це не про природу. Страх — це про порожнечу між владою і людиною. Якщо ми справді прагнемо сталого розвитку, маємо почати не з вимог, а з діалогу. Бо природа – наш дім. І тільки ми самі можемо вирішити, як у ньому жити.

Людмила Циганок, засновниця ESG Liga, президентка Асоціації професіоналів довкілля PAEW, гендиректор "Офісу сталих рішень"