Не об'єкт, а гравець: чому Україні потрібне пряме партнерство з США

Ми звикли думати, що головна битва за майбутнє світу відбувається в Україні. Але для США ця битва все частіше проходить не в Європі, а в Індо-Тихоокеанському регіоні, де вирішується доля технологій і глобального лідерства. Це добре показує, що Вашингтон може змінювати свою увагу швидше, ніж це очікує Європа.

Чому Вашингтон робить ставку на Тайвань

17 вересня премʼєрка Юлія Свириденко повідомила, що Міжнародна фінансова корпорація розвитку США (DFC) інвестувала $150 мільйонів у Фонд відбудови України. Водночас у Сполучених Штатах тривають перемовини про набагато масштабніший проєкт — $100 мільярдів від Taiwan Semiconductor Manufacturing Company (TSMC).

Цей контраст промовистий: найбільший економічний і безпековий фокус Вашингтона направлений не на Європу чи Україну, а на протилежну частину континенту

Вагання американської адміністрації щодо інвестицій в Україну можна пояснити зміщенням стратегічного фокусу: США прагнуть випередити Китай, і саме Тайвань стає ключовим партнером у цій гонці.

TSMC вже будує заводи з виробництва чипів в Аризоні, поєднуючи економічні та безпекові інтереси Америки. Більше того, Тайвань скорочує торговельний дефіцит не лише за рахунок чипів, а й закуповуючи американську зброю та долучаючись до спільних оборонних проєктів у сферах дронів та штучного інтелекту. Якщо для України постачання озброєння це виснажлива політична боротьба й очікування рішень Конгресу, то Тайвань інтегрується у ці процеси автоматично — як частина ширшої американської стратегії стримування Китаю.

Попри політичну напруженість і внутрішні виклики, Сполучені Штати наполегливо підштовхують Тайвань до інтеграції в довгострокове планування на випадок кризи у Тайванській протоці. Як і Україна, Тайвань перебуває у стані постійного конфліктного тиску з боку свого сусіда, але для Вашингтону цей напрямок виглядає стратегічно важливішим: саме тут вирішується питання технологічного лідерства у світі, і саме тут США бачать головний фронт свого протистояння з Китаєм.

Глобальні амбіції Китаю на тлі ослаблення Заходу

У 2024 році товарообіг між Росією та Китаєм досяг $237 мільярдів. Для порівняння, обсяг експорту й імпорту між Україною та США становив лише $4,27 мільярда.

Для Китаю війна в Україні вигідна з геополітичної точки зору: вона відкриває можливість підривати вплив Заходу на глобальній арені й паралельно зміцнювати союз з Росією.

Пекін утримується від прямої військової допомоги Росії, побоюючись геополітичних наслідків, але дозволяє своїм компаніям експортувати товари подвійного призначення. Саме ці поставки підживлюють воєнну машину Москви. У той час як Захід ізолює Кремль, Пекін заповнює утворену прогалину, постачаючи все: від нафти до високих технологій.

Така допомога відображає стратегічний інтерес КНР у збереженні тісних відносин із Росією, особливо в умовах зростаючого тиску західних санкцій на обидві держави.

Ризик для Америки полягає не лише у зростаючій співпраці Китаю та Росії, а й у тому, що Пекін паралельно намагається закріпитися і в Африці, яка стає ще одним майданчиком для боротьби за сфери впливу.

У колишніх колоніях Франції в Африці відбулася серія переворотів, унаслідок яких до влади прийшли проросійські військові режими. Нові уряди вигнали зі своїх територій не лише французькі війська, а й американські контингенти. Міжнародний інтерес до Африки можна пояснити рідкоземельними металами і критичними мінералами, які відіграють ключову роль у виробництві високих технологій, зокрема акумуляторів та електроніки. Китай активно застосовує фінансовий тиск, пропонуючи кредити на обтяжливих умовах, аби спонукати африканські країни розривати дипломатичні відносини й партнерства з іншими країнами, зокрема Тайванем і США.

Зовнішня політика Китаю доводить, що Пекін прагне створити паралельну американському і європейському порядкам систему глобального врядування.

У світі змінюється сприйняття ролі США у міжнародних справах, а країни Півдня дедалі більше вимагають права голосу в міжнародних відносинах.

Місце України в міжнародному протистоянні

Протистояння між США і Китаєм визначає нову архітектуру глобальної політики й економіки. Україна має визначити своє місце у цій конфігурації. Чому саме зараз цей вибір такий важливий?

Що ж, по-перше, якщо Україна не стане довгостроковим стратегічним союзником США в сфері безпеки, це місце може зайняти інша країна зі схожим потенціалом. Вашингтон уже показав, що готовий робити ставку там, де бачить конкретну вигоду.

Тайбей інтегрувався у стратегію США через чипи, оборонні технології й готовність вкладати ресурси у спільну безпеку. Ще один показовий приклад — Ізраїль, який після Другої світової війни вибудував таку глибоку співпрацю з США, що нині є незамінним партнером на Близькому Сході. Це не було випадковістю, а результатом чіткої стратегії: від військових альянсів до технологічних рішень і ролі демократичного форпосту. Україна теж має унікальний потенціал — бойовий досвід, оборонні інновації, геополітичне положення як щит Європи.

По-друге, якщо Київ не вибудує довгостроковий стратегічний безпековий альянс із Вашингтоном, він ризикує поступово опинитися в ролі партнера Китаю, а зрештою — і Кремля. У випадку перемир’я на невигідних для нас умовах Росія швидко відновить сили завдяки зняттю санкцій, тоді як Україна ослабне через скорочення міжнародного фінансування.

За словами Вадима Скібіцького, заступника начальника ГУР МО України, Росія планує до 2030 року підготувати свої збройні сили до можливого військового конфлікту з НАТО. В таких умовах стратегічно вигідним кроком Кремля стане "примирення" — пропозиція союзу Україні. Це могло б навіть відкрити шлях до повернення до кордонів 1991-го чи навіть 1917-го року, але під диктатом Москви й у межах авторитарної моделі. Ціна такого "союзу" була б катастрофічною: втрата незалежності, перетворення на інструмент російської політики, згортання демократії та остаточний рух до авторитаризму.

Український вибір у цьому контексті — це не пристосування до правил нової імперії, а чітке утвердження: ми хочемо бути частиною Заходу, а не підпорядковуватися чужим диктатурам.

Бути частиною Заходу — це не лише цінності, а й конкретна користь для обох сторін. США зробили ставку на Тайвань через його чипи, технології та оборонну співпрацю. Так само Україна має сформувати власну пропозицію для Вашингтона: чим вона є і може бути незамінною.

У технологіях — це наші розробки у сфері дронів, радіоелектронної боротьби та кіберзахисту, які довели ефективність у війні проти Росії.

В Африці — можемо посилити позиції союзників через власні поклади критичних мінералів (літію, титану, урану), а також через навички протидії гібридним операціям. Україна має унікальні напрацювання у боротьбі з російськими ІПСО, "вагнерівськими" методами дестабілізації та воєнними проксі. Саме ці інструменти активно використовують Росія й Китай для розширення впливу в Африці, тож український досвід може стати важливим внеском у посилення стійкості союзників на континенті.

У військовій сфері — Україна могла б передавати перевірені в бою тактики застосування дронів і FPV-штурмів, проводити спільні тренування з протидії БПЛА, тестувати й доводити у бойових умовах нові системи ППО та радіоелектронної боротьби. Досвід українського флоту в Чорному морі, зокрема операції на малій та середній дальності й інтеграція безпілотних систем у морські операції, міг би стати цінним внеском у розробку та адаптацію військово-морської доктрини США.

Використовуючи мандат Заходу та власну унікальну військову практику, ми здатні не лише стримувати Росію, а й посилювати позиції наших союзників, водночас покращуючи власну міжнародну ситуацію.

Тільки через інтеграцію власних технологій у спільну оборонну систему, посилення позицій союзників в Африці та передачу унікального бойового досвіду, Україна зможе не просто залишитися "об’єктом допомоги", а перетворитися на повноцінного гравця у новій архітектурі глобальної політики. У світі, де визначальним є баланс сил між Вашингтоном і Пекіном, Україні потрібно бути не тягарем, а партнером. Це і є шлях до утвердження нашого місця в західному світі.

Європейський вектор недостатній: ставка на США

Київ має вибудовувати пряме стратегічне партнерство зі Сполученими Штатами, не ставлячи його в залежність від позиції ЄС. Дональд Трамп відкрито заявляв, що готовність Америки до санкційної політики залежатиме від готовності країн НАТО діяти спільно, у тому числі відмовляючись від російських енергоносіїв на користь американських. Це підкреслює, що США очікують, що союзники робитимуть вибір на їхню користь, а не балансуватимуть між інтересами.

Для України висновок очевидний: якщо ми прагнемо бути серед ключових партнерів Вашингтона, маємо пропонувати стратегічну співпрацю напряму, а не через Європу. Партнерство будується на взаємності: щоб отримати підтримку, ми повинні пропонувати власну цінність — у технологіях, безпеці та міжнародній стійкості. Лише так Україна може стати суб’єктом, а не об’єктом у грі великих держав.

Ми чули обіцянки, бачили декларації й нескінченні саміти, що завершуються лише фото. Але ця видима порожнеча має пояснення: стратегічний фокус Вашингтона нині зміщується в Індо-Тихоокеанський регіон, до Китаю та Тайваню, де вирішується питання глобального лідерства й технологічної першості. Україна у цьому контексті ризикує опинитися на другому плані. Отже, чи готові ви почати дискусію про те, яким має бути наше стратегічне партнерство зі США?

Влад Соболевський, лідер Snake Island Institute, колишній заступник командира 3 ОШБ Збройних сил України