Бомбардування міст і військова користь
Під час Другової світової війни мій батько, який вільно володів німецькою, працював у секретному відділі військової розвідки, що мав назву MI19, де проводив допити високопоставлених німецьких полонених.
Методи допитів, маю зауважити, були дуже цивілізовані. Батько, у цивільному житті професор Оксфорду, розповідав мені, що пропонував своїм полоненим писати есеї на тему свободи та демократії з подальшим їх обговоренням на семінарах на кшталт оксфордських.
Тільки найбільш затяті "наці", казав тато, не піддавались цьому методу. Фізичні способи допиту – тобто тортури – батько рішуче засуджував, але не виключено, що написання есеїв на тему свободи та демократії, затятими "наці" сприймалось як своєрідні тортури.
Його особливо цікавило те, наскільки впливали на моральний стан німецьких солдатів і цивільного населення "килимові бомбардування" німецьких міст Королівськими повітряними силами Великої Британії.
Він написав доповідь, у якій зробив висновок, що бомбардування радше посилювали моральний стан німців, ніж послаблювали його.
Коли командувач бомбардувальною авіацією Королівських повітряних сил Артур "Бомбер" Гарріс побачив цей рапорт, він настільки розлютився, що вимагав відправити батька під суд за зраду (чого, на щастя, ніколи не сталось).
На початку війни Черчилль та британський уряд вирішили сконцентрувати зусилля на бомбардуванні Німеччини з повітря, позаяк наземна кампанія була неможливою.
Гарріс був запеклим прибічником бомбардування міст, помилково сподіваючись, що це зламає німецьку мораль.
Точність влучання бомб на початку війни була такою низькою, що він обирав за ціль мальовничі середньовічні міста, такі як Любек, що не мали жодного військового значення, але збудовані були здебільшого з дерева, тому дуже легко займались і без точного прицілювання.
Це настільки розлютило Гітлера (і німецьку суспільну думку), що Люфтваффе помстилося так званим "бомбардуванням за Бедекером", коли повітряний удар був завданий по тих британських містах, які в знаменитому путівнику Бедекера були зазначені як об'єкти великого культурного значення.
Це лише посилило як британську моральну стійкість, так і ненависть до німців.
Втрати британської авіації у війні з Німеччиною в період "неприцільного бомбардування" були надзвичайно високими. Озираючись назад, стає зрозумілим, що користі від них майже не було.
Такі атаки нарешті почали давати результат лише під кінець війни, коли було досягнуто панування в повітрі та з'явились більш точні технології бомбометання, які використовували американці під час стратегічних бомбардувань у світлу частину доби.
Але це не зупинило практику "килимового бомбардування" Гарріса – прекрасне барокове місто Дрезден було повністю знищене в лютому 1945 року. В цьому не було жодної військової значущості, і зараз багато хто вважає цей акт військовим злочином.
Такий старанний любитель історії, як президент Путін, знайде мало втішного для себе в оцінці ефективності бомбардувань цивільних об'єктів у минулому.
Історики дотепер сперечаються, чи досягли невибіркові удари по цивільних об'єктах Британії та Німеччини бодай чогось, крім загибелі пів мільйона мирних людей та повного знищення головних німецьких міст.
Подібною невдачею закінчилось бомбардування американцями у північному В'єтнамі та Камбоджі. Стратегічні удари по нафтопереробних підприємствах, залізничних сполученнях – інша річ.
Те, як Україна завдає своїх чітко розрахованих ударів по Росії, демонструє, що українське командування це розуміє.
Насправді бомбардування Росією Києва та інших українських міст може бути проявом їхнього відчаю від т ого, що мілітарна кампанія не має успіху.
Стійкість України та її людей вражає. І нарешті після тривалого періоду, на фоні непохитності українського народу, яку неможливо не бачити, дивні поразницькі настрої в багатьох західних медіа починають змінюватись.
Образ російського "парового котка" виглядає все більше переоціненим. Навіть президент Трамп, здається, це розуміє (якщо він взагалі здатний щось розуміти).
Причина поразницьких настроїв ховається в тому, що розмір помилково сприймають за силу, і недооцінюють, наскільки важливою була американська допомога Росії під час Другої світової війни.
Також це свідчить про нездатність збагнути весь масштаб корупції в прогнилій та послабленій російській військовій потузі.
І все це походить від глибокого незнання української історії – століть страждань і гніту, які породили стійкість, непоступливість і здатність до згуртованої самодопомоги (хоча подекуди хаотичної).
Всього цього ви не зустрінете на розніженому Заході або в кабінетах "експертів по Росії", які були такі впевнені в тому, що Україна зазнає колапсу за лічені дні.
Українці справді виснажені й прагнуть миру, як люблять подавати у своїх зведеннях різноманітні західні журналісти.
Так, правда, що в армії існує дезертирство, у країні – серйозні політичні незгоди, не кажучи вже про економічні проблеми.
Але це не означає, що Україна має підкоритись Росії.
Я завжди був переконаний, що українці будуть битись не на життя, а на смерть, і не бачу підстав змінювати свій погляд.
Тому дуже втішно бачити ознаки того, як західна громадська думка і, не виключено, думка Трампа та його уряду, починають усвідомлювати причини й витоки українського героїзму та ефективність українських Збройних сил.
Україна не тільки мусить перемогти в битві за свободу та демократію заради всіх нас, але й здатна перемогти і переможе – навіть попри те, що дорога до цього неймовірно важка.
Генрі Марш, спеціально для "Української правди"