Демократія – це щоденне нагадування про цінності

Промова головної редакторки "Української правди" Севгіль Мусаєвої під час отримання премії від Центру аналізу європейської політики (Center for European Policy Analysis) у категорії "Борець за свободу". Нагородження відбулося 8 жовтня 2025 року у Вашингтоні.

"У тебе носова хустка є?" – так у 2009 році почала свою Нобелівську промову німецька письменниця Герта Мюллер.

Просте, буденне, майже ніжне запитання, яке щоранку чула вона від матері. Але хіба це справді було питання про носову хустку?

Ні.

Це було питання про любов. Про опіку, яку можна вмістити в маленьку річ, сховати до кишені й носити із собою – навіть тоді, коли самої мами вже немає.

Мюллер казала, що іноді навмисно залишала хустку вдома, щоб просто почути це запитання.

Бо справжній сенс "носової хустки" – не у тому, щоб витерти сльози. А в тому, щоб пам'ятати: десь є хтось, хто про тебе думає. Хто тебе любить.

***

Ця історія давно живе зі мною. Але особливо гостро я згадала її два місяці тому, стоячи в Михайлівському соборі у вільному Києві, тримаючи свою носову хустинку в руках.

Там, серед свічок і квітів, ми прощалися з нашою колегою – Вікторією Рощиною.

Віка була журналісткою, яка мала одну мету – доносити світові правду про життя людей на окупованих територіях.

Вона поїхала туди, де інші боялися бути, і зникла. А рівно рік тому її батько отримав страшне повідомлення: Вікторія загинула в російському полоні.

Ми почали розслідувати, що з нею сталося. Відновлювати її останній шлях. Енергодар. Мелітополь. Таганрог. Новоросійськ. Перм. Чотири тюрми. Нелюдські катування електричним струмом, побиття, фізичне виснаження.

Коли її тіло повернули в Україну, воно було понівечене настільки, що його не одразу могли впізнати. А потім ми дізналися ще страшніший факт: росіяни повернули тіло без мозку, без трахеї, без очей.

Це була спроба приховати злочин. Стерти сліди тортур та саму людину.

Але ми не дозволили цього зробити. Ми з десятками журналістів з різних країн продовжили справу Вікторії і опублікували те розслідування, яке вона не встигла закінчити. Про "невидимих" людей – українців, які перебувають в російському полоні.

Ми дізналися, що Росія незаконно утримує понад 16 тисяч цивільних заручників. Що існує система тюрем і катівень – від Херсона до Луганська, від Мелітополя до російського Владіміра. Ми чули свідчення про побиття, зґвалтування, катування струмом. Іноді я ловила себе на тому, що не можу дихати, слухаючи ці розповіді.

Це був, мабуть, найстрашніший матеріал у моєму житті. Але він був потрібен, щоб правда не померла, щоб голос Віки продовжував звучати.

***

Перед тим, як приїхати до вас, я випадково зустріла на вулиці свою університетську приятельку. Вона з Маріуполя.

Вже чотири роки вона не бачила свою маму. Російська влада не впустила її до міста, а мама не може виїхати, бо доглядає стареньку бабусю і боїться, що її потім не впустять назад.

Я спитала, як у неї справи. Вона відповіла, що вже три місяці не знає, що з її чоловіком-військовим, який безвісти зник біля Покровська.

Можливо, ще є надія, що він живий. Але це почуття невизначеності – найгірше. І щодня двоє її дітей – дев'яти і тринадцяти років – питають: "Мамо, де тато?".

Я не знала, що відповісти на це, і не знайшла нічого кращого, ніж просто обійняти її. І вона розридалася в мене на плечі.

Ми всі, українці, зараз живемо у стані невизначеності. Ми не знаємо, що буде завтра. Ми втомлені, виснажені, але тримаємося, тому що у нас немає іншого варіанту.

І нам зараз як ніколи потрібні солідарність, підтримка і людяність.

Ваші слова, ваша увага, ваша участь – дуже важливі.

Вони допомагають нам вистояти.

***

Дорогі друзі, це не лише історія однієї журналістки чи однієї жінки з Маріуполя. Це історія про демократію в наш час.

Бо щось дуже не так із демократією, якщо Росія може катувати, вбивати, утримувати тисячі людей без жодних причин. І якщо світ, який називає себе демократичним, так часто залишається безсилим.

Вікторія вірила, що ніхто не має права забувати про людей в окупації, бо це наші люди. Вона вірила, що навіть один голос має значення. Вона ризикувала всім. І заплатила найвищу ціну.

Я теж знаю, що означає втратити дім. Я – кримська татарка. Моя родина була депортована в 1944 році Сталіним. Я виросла у Криму, але вже одинадцять років не можу туди поїхати через Путіна.

Там залишилася частина мого життя. І люди, до яких у нас немає доступу.

Я не можу сама звільнити Крим. Але я можу робити щось щодня. Я можу говорити. Писати. Свідчити.

Для мене свобода слова – не гасло. І не декларація. Це моя щоденна робота. Моя "хустка" – символ любові, опори й відповідальності

І я хочу сказати: Демократія – не дається раз і назавжди. Вона не існує сама по собі. Демократія – це щоденна робота. Щоденна дія. Жест відповідальності, любові, підтримки, солідарності.

Це щоденне нагадування про цінності – навіть тоді, коли навколо стільки причин про них забути.

***

Бо демократія не народжується одного дня і не вмирає в одну мить. Вона живе доти, доки ми готові щодня її носити з собою.

Як простий символ любові. Як простий символ підтримки. Як ту хустку, що завжди поруч.

Але водночас – як найбільший обов'язок нашого покоління.

Севгіль Мусаєва