Затримані в окупації. Чому підтримка звільнених – обмежена?

Від початку збройної агресії проти України Російська Федерація затримує наших громадян — як на окупованих територіях, так і на власній — військових і цивільних. Одних — на кілька годин, інших — на роки. До 24 лютого 2022 року йшлося про кілька тисяч таких осіб, після — про десятки тисяч. І кожен із них потребує підтримки держави. Але, на жаль, не кожен її отримує.

Неоднаковий підхід викликає обурення та публічні дискусії — потерпілі не розуміють, чому отримують відмови, окремі громадські організації звинувачують державу та колег, а держава поки не шукає вихід.

Необхідність підтримки

2014 рік. Росія захоплює Крим, згодом — частину Луганської та Донецької областей. В Україні оголошують антитерористичну операцію, а згодом — Операцію об'єднаних сил. Під час бойових дій сотні, а то й тисячі військових потрапляють у полон. Усі пам'ятають події в Іловайську, поблизу Луганського аеропорту, бої за Дебальцеве, а також кадри з так званим "парадом військовополонених" у Донецьку. Водночас кілька тисяч цивільних, зокрема через їхню публічну проукраїнську позицію чи протестні дії, затримують на окупованих територіях, тримають у тюрмах і підвалах — наприклад, у донецькій катівні "Ізоляція". Саме там були журналіст Станіслав Асєєв та вчений-релігієзнавець Ігор Козловський. Тоді ж росіяни почали активне переслідування українських активістів у Криму.

Кілька років піклування держави про таких людей було ситуативним. Головне, що вимагали родини та суспільство — якнайшвидше звільнення. Зрештою когось повертали під час так званих обмінів військовополоненими, когось — через процедуру переміщення в Україну. Кадри обміну у вересні 2019 року облетіли весь світ: обійми, інтерв'ю біля трапу літака кінорежисера Олега Сенцова, журналіста Романа Сущенка, моряків, затриманих у Керченській протоці.

Проте, незважаючи на успішні історії, кількасот громадян України продовжували перебувати у російських в'язницях або тюрмах на окупованих територіях та в РФ. Їхні рідні, представники правозахисних організацій зверталися до різних державних органів, міжнародних організацій та держав-посередників із проханням про пошук цивільних і військових та їхнє повернення. А також за державною підтримкою, перш за все матеріальною.

Саме тому Кабмін спочатку погодив постанову про підтримку родин затриманих політичних в'язнів. Її надали як цивільним з Криму, так і військовим, затриманим на сході України. Потім з'явився і проєкт закону "Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей", який призначений для гарантування різних видів підтримки, зокрема, щорічну матеріальну допомогу родині під час затримання рідної людини у розмірі 100 тисяч гривень, таку ж після звільнення. Цей закон ініціював Президент України. Парламент ухвалив його наприкінці січня 2022 року.

До початку повномасштабного вторгнення залишилося менше місяця.

Обмежено придатний

Відповідно до закону допомога не могла надаватися всім затриманим громадянам на окупованих територіях. За міжнародним правом країна-окупант зобов'язана підтримувати порядок в окупації, тобто їй дозволено затримувати тих, хто вчинив загальнокримінальне правопорушення — крадіжку, вбивство, торгував наркотиками тощо. Ця допомога передбачалась для тих, хто чинив супротив окупації.

У статті 2 закону чітко визначено категорії тих, кого держава бере під свій особливий захист.

Перша — військові, тобто особи, що належать до сил безпеки й оборони України та підпадають під категорії, що визначені Третью Женевською конвенцій про поводження з військовополоненими та Додатком протокол І до женевських конвенцій. Оскільки закон ухвалювався до повномасштабного вторгнення, то законодавець навіть не наважився назвати військових полоненими.

Друга — цивільні. Мова про тих, хто здійснював діяльність, спрямовану на захист суверенітету й територіальної цілісності України:

• допомагав силам оборони (наприклад, передавав інформацію про ворога),
• публічно висловлював спротив окупації,
• відмовлявся брати російські паспорти чи голосувати на псевдовиборах,
• був переслідуваний через професійну діяльність (журналісти, медики, вчителі українських дистанційних шкіл),
• належав до категорії так званих "заручників" у контексті антитерористичної операції — тобто РФ хотіла поміняти людей на, скажімо, території.

На момент ухвалення закон був достатньо нішевим, оскільки українців у руках ворога станом на 24 лютого 2022 року було не так і багато — загалом не більше 450 громадян. І військових серед них були одиниці, більшість — цивільні.

Але їм усім або їхнім родинам доводилось надавати державі інформацію про причини затримання, а не умови утримання.

Державі в особі спеціально створеної комісії для розгляду заяв та встановлення факту. Спочатку така діяла на базі Міністерства реінтеграції, а від початку 2025 року працює при Міністерстві розвитку громад. До складу комісії входили та входять представники різних державних органів та професійних правозахисних організацій, які мають експертизу щодо фіксацій порушень в контексті збройної агресії проти України. Склад комісії неодноразово оновлювався.

Інформацію про причини затримання заявники вплітали у текст заяв про встановлення факту затримання, не додаючи ніяких додаткових документів-підтверджень.

Наприклад, йшлося про публічну діяльність: мешканця Донецька затримали через його проукраїнську сторінку у соцмережах; жителя Сімферополя заарештували через вихід на акцію протесту; колишнього військовослужбовця викрали з власної оселі у Луганську, бо він переховував українського спецпризначенця; лікарку кинули за грати через відмову надати інформацію про пацієнтів — українських військових.

Або приховану. З 2014 року в окупації були (і зараз є) люди, які добровільно або за винагороду погоджувалися вести шпигунську або підривну діяльність.

Я точно знаю, що до багатьох операціях по ліквідації ватажків незаконних збройних формувань — таких як Михайла Толстих ("Гіві") й Арсена Павлова ("Мотороли") — були дотичні цивільні або особи, яких утримували у статусі цивільних. Щодо останніх родичам фактично доводилося писати детектив, встановлюючи дані кураторів або їх контактні дані. І багатьом вдавалось.

До речі, родичі таких шпигунів-диверсантів брали активну участь в обговореннях проєкту згаданого закону — вони розуміли, що шанси отримати визнання на рівні учасника бойових дій мінімальні, але запропонована форма підтримки родин та звільнених буде принаймні прийнятною.

Несправедливість чи недопрацювання

24 лютого 2022 року змінило все.

Після початку повномасштабного вторгнення під окупацію швидко потрапили величезні території, а з ними — тисячі українців. Цивільні, які виходили на масові акції протесту проти окупантів, водії-волонтери, які вивозили з окупованих міст жінок та дітей, медики, журналісти, вчителі. Водночас у полоні ворога опинилися ще тисячі військовослужбовців. Тільки під час боїв за Маріуполь у полон потрапило близько 4 тисяч оборонців міста — морпіхів, нацгвардійців, прикордонників. І всі ці люди потребували підтримки.

Чи міг її забезпечити закон, який набув чинності 19 листопада 2022 року. Однозначно — ні. Особливо щодо цивільних.

Різні правозахисні організації в Україні документують воєнні злочини проти цивільних, зокрема, випадки свавільних затримань та викрадень в окупації. Медійна ініціатива за права людини має свій список затриманих. У ньому — понад дві тисячі прізвищ. І це без вже звільнених під час обмінів військовополоненими або іншим чином — багатьом цивільним з підвалів та тюрем, насправді, вдається звільнитися за різних обставин без участі держави.

Актуальність державної підтримки зростала, але можливостей від держави не більшало: закон з доволі обмеженими можливостями діяв, уточнення до нього не вносилися, а Уряд не пропонував ніяких окремих програм по підтримці постраждалих, зокрема, незаконно затриманих.

І перш за все тих, кого не затримували через публічну проукраїнську позицію, а часто з невідомих нікому причин. Наприклад, понад 300 мешканців Київської, Сумської, Чернігівської областей були затримані під час окупації просто на вулицях своїх сіл та містечок та вивезені до РФ не тому що вони контактували з представниками Сил оборони, а через те, що вони опинилися поряд з окупантами, які вбивали та викрадали. Такі ж випадки фіксувалися під час окупації частин Харківської, Херсонської, Запорізької областей.

Щодо більшості з них держава в особі комісії не могла встановити факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, як про це записано у законі, бо не могли вказати на причинно-наслідкові зв'язки між своїми діями щодо відстоювання національних інтересів та фактом її незаконного затримання.

А текст закону читали лише одиниці. Більшість рідних і, власне, звільнених, бачили лише назву та подавали документи — отримували та отримують відмови. Серед них ті, хто, наприклад, був затриманий у 2022 року у Куп'янську чи Балаклії Харківської області, у Маріуполі при виїзді з міста, у Херсоні під час окупації.

Природно, ситуація викликала конфлікти, зокрема, й публічні: мовляв, родини та звільнені обурюються, вимагають справедливості, адже люди, яких тримали у підвалах та тюрмах, яких катували й принижували, часто залишаються без будь-якої допомоги. А емоціями так легко маніпулювати, що роблять окремі публічні особи і, шкода, колеги-правозахисники, які фактично змушуючи комісію порушувати закон, встановлюючи факт для всіх звільнених. Мовляв, комісія погана, вона не підтримує постраждалих.

Зрештою, якщо подивитися на ситуацію з боку — вона виглядає, дійсно, несправедливою.

З одного боку переслідування та незаконне позбавлення свободи цивільних на окупованих територіях часто не залежить від їхньої громадської та політичної позиції, але всі потерпіли вимагають та потребують підтримки — психологічної, медичної, соціальної, правової й матеріальної.

З іншого — діє закон, який не дозволяє комісії, яка встановлює факт затримання, ухвалювати позитивні рішення.

У таких умовах, по-перше, треба визнати: нинішній закон дає можливість підтримувати лише обмежене коло осіб — військових і цивільних, які діяли на захист України або постраждали через свою професійну діяльність. Чи потребують вони підтримки? Думаю, ця дискусія, насправді, не на часі. Так, потребують допомоги родини військових, які кинули все майно в окупованому Маріуполі чи Бердянську, тікаючи з окупації.

Так, потребують допомоги родини журналістів, медійників з Мелітополя, місцеві мешканці багатьох міст та містечок, які не змирилися з окупацією та чинили їй опір, виходячи на мітинги або передаючи інформацію про пересування сил та засобів ворога.

По-друге, підтримки також потребують й інші цивільні громадяни, які були звільненні з незаконного ув'язнення через обміни військовополоненими або іншим чином. І не важливо, на скільки часу вони були затримані — кілька годин, день, тиждень чи більше. Відомі випадки, коли ворог забивав до смерті цивільних одразу після затримання. Саме для їх підтримки держава має випрацювати нове рішення, не змінюючи закон.

І можливе рішення може знайти зараз Кабмін — низка правозахисних організацій вже звернулась прем'єр-міністерки України щодо необхідності забезпечення ефективної системи державної підтримки осіб, постраждалі від міжнародних злочинів.

По-перше, треба визначити у складі Уряду суб'єкт, уповноважений на формування та реалізацію державної політики щодо осіб, постраждалих внаслідок збройної агресії проти України. По-друге, — запровадити базову систему підтримки для осіб, життю чи здоров'ю яких завдано шкоди внаслідок вчинення міжнародних злочинів, зокрема через катування, незаконне позбавлення волі, насильницькі зникнення або інші тяжкі порушення. Комісії ж залишити право ухвалювати рішення щодо осіб, які вчиняли конкретні дії, спрямовані на захист суверенітету й територіальної цілісності України. І для останніх це може бути як додатковим визнанням від держави їхніх зусиль та небайдужості.

Тетяна Катриченко — журналістка, голова ГО "Медійна ініціатива за права людини", членкиня Комісії з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України.