Якщо я хочу змін, поважаю й вдячна тим, хто мене захищає — то потрібно вийти і стати з ними пліч-о-пліч
У вересні 2025 року друком вийшло четверте англомовне видання документальної серії Living the War — Civilians in the army, присвячене цивільним, які доєдналися до армії.
В цьому випуску автори та авторки розповідають історії захисників та захисниць, які до війни були цивільними: письменниками, підприємцями, учителями, журналістами, фермерами, лікарями, музикантами чи діячами культури… Їхні історії нагадують про сотні тисяч цивільних, які зараз на фронті, та спростовують поширений на заході міф, що на війні лише професійна армія.
Серед 12 героїв та героїнь історія Олени Апчел культурної діячки та відомої театральної режисерки з Донеччини, яка після роботи в мистецьких та соціальних проєктах і волонтерства в Польщі та Німеччині добровільно вступила до Сил Оборони України у травні 2024 року, пройшла підготовку з тактичної медицини, управління дронами, а наразі служить в розвідці окремої артилерійської бригади НГУ. "Українська правда" публікує частину з інтерв'ю, що увійшло до книги.
Ознайомитися з виданням та замовити книгу Living the War. Civilians in the army можна на сайті проєкту.
Я народилася і навчалася на Донеччині, у невеличкому селищі міського типу, яке базувалося на видобутку доломіту та ізвісняка. Моя мама за освітою інженерка, тато викладач. Мої батьки роз'їхалися, коли я була дитиною. Тато живе в Криму. З початку повномасштабного вторгнення ми з ним не спілкуємося, на превеликий жаль. До цього я час від часу комунікувала з ним, але згодом це дуже ускладнилось. Вся моя родина, коли почалася війна в 2014 році, ідеологічно опинилася по іншу сторону родинного столу. Я не можу повернутися в свій дім. Бо один мій дім — у Криму — було окуповано в 2014 році. Ймовірно, його незаконно апропріювала російська родина військових. Був дуже неприємний епізод, коли одна з наших сусідок вислала фотографію, де на балконі моєї кімнати стоїть російська дівчина в моїй сукні. Нічого огиднішого в житті я не бачила — це картинка, яка приходить і перед сном, і після пробудження майже кожен день. Той страшний досвід, про який ми читали в книжках про окупацію часів Другої світової, здавалося, ніколи не повториться — дегуманізація, розкрадання майна, вдягання чужих речей. Але в XXI столітті все це стало частиною історії моєї родини.
Другий мій дім — це наступне селище після сумнозвісної Оленівки, яке було в сірій зоні і перші вісім років війни постійно обстрілювалося. Навіть після мінських домовленостей росіяни не перестали обстрілювати прифронтову територію і тероризували місцеве населення. З початком повномасштабного вторгнення ця частина теж окупована. Я людина з гарним корінням, з прекрасною освітою, з чудовими батьками, а вже роки — безхатченко, просто через те, що так вирішили жорстокі і неадекватні сусіди. Якщо описувати себе перед вступом до війська, то перше слово, яке я вживаю — артивістка, бо це не зовсім активізм і не лише арт практики — це міждисциплінарне поєднання. Друге слово — режисерка. Все життя я робила вистави, шоу, перформанси. За освітою — режисерка естради й масових видовищ. І третє — дослідниця. Я кандидатка мистецтвознавства, докторка філософії. Закінчила аспірантуру на міждисциплінарній кафедрі — мистецтвознавство, театрознавство, культурологія, історія.
Я покинула Україну на початку 2020 року — це був вже шостий рік війни. У Варшаві закінчила другу аспірантуру й написала друге докторське дослідження. Повномасштабне вторгнення застало мене у Варшаві, звідки я займалась волонтерською діяльністю. 24 лютого мені подзвонила найближча подруга — в момент коли почалися обстріли. У Харкові у них у дворі влучило снарядом, їм відірвало балкон. В неї неймовірне почуття гумору. Подзвонила мені по відео, поки збиралась, пакувала валізи. Тижнями до того я казала їй: "Будь ласка, хочеш — їдь до мене. Хоча б до мами, у село, але їдьте, бо це дуже небезпечно". І ось вона дзвонить мені в піжамі, збирає речі і каже: "Апчел, перший і останній раз в житті. Ти маєш право мені сказати: "А я ж казала"". Це був той перший момент, коли страх, сльози, горе, сміх і розгубленість змішалися в одне.
А вже біля сьомої ранку — ми були під посольством Росії у Варшаві, з протестами. Там почались перші акції, ми вже запускали волонтерські хаби. Вже 25-го, наступного дня, я була на кордоні — займалася біженцями, розселенням. Я металася, щось купувала, бо всі друзі почали дзвонити — хтось вже був у війську, хтось на демобілізації, хтось пішов добровольцем. Я забігла в "Мілітарі", а там черги величезні. Я почала скуповувати все, що було — рюкзаки, приціли, аптечки. І я подумала: "Все, я теж піду на війну". Купила собі шолом неправильного розміру, якийсь кривий, косий, незрозумілий. Схоже, поліцейський бронежилет. Я навіть у класах захисту не розбиралась на той момент. Абсолютний абсурд — одяглася і вже їхала воювати.
Я була в стані афекту на кордоні — вже збиралась переходити, але тут мене щось зачепило — треба було перекласти для поліції, що українська дитина загубилася. Я почала перекладати… І лише за тиждень усвідомила: я досі на кордоні, додому не їздила, речі не прані, голова не мита. Цей момент розтягнувся — і я так нікуди й не поїхала. Потім думала: начебто раціональна жінка, усе життя прагматично будувала. А тут — імпульс. Але я поважаю себе за цей справжній людський порив: "їду захищати". Водночас — це була повна непідготовленість. І я вдячна собі, що я дала собі час, аби підготуватись. Бо тоді, якби поїхала — швидше за все загинула б. Я не вміла стріляти, не розуміла, що відбувається, не знала елементарного про безпеку. Це могло закінчитись трагічно.
У середині 2022 року, я задумалась над поверненням в Україну. Стало очевидно, що волонтерство — це важливо, але водночас багато людей з мистецького середовища взяли на себе відповідальність боронити державу. І з почуття солідарності, відповідальності й вдячності тим, хто захищав нас усі ці дев'ять років і приєднався з початком повномасштабного вторгнення, я прийняла це рішення.
У цей момент мені надійшла пропозиція очолити найбільший німецькомовний театральний фестиваль — Театр Треффен у Берліні. Я вагалася, бо поважала тих людей, які залишили мистецтво, щоб йти на фронт, а сама мала б поїхати до благополучної Німеччини. Було складно прийняти це рішення, але мене переконували, що моя позиція, думки й професійність можуть мати вплив у Німеччині, яка, на жаль, залишалася русофільською. Після розмови з представниками Федеральної агенції політичної освіти Німеччини, яка погодилася профінансувати проукраїнський освітній проєкт у межах фестивалю, я вирішила, що варто скористатися цим інструментом. Плюс завдяки волонтерській роботі з Берліна мені було легше купувати амуніцію й пересилати її в Україну, ніж із Варшави. Я працювала у Berliner Festspiele з середини 2022 року до кінця 2023-го. Ми створили низку проєктів у межах фестивалю, які піднімали складні питання для Європи, зокрема — проблему Росії та її війни проти України. Ми знайомили німецького інтелектуального глядача з суб'єктністю української культури. Після цього я повернулася в Україну в листопаді 2023-го року.
Потроху я почала готуватися: читала літературу, вивчала статути, займалася спортом, дбала про здоров'я — лікувалася, робила планові і непланові операції, пройшла повний чекап. Протягом півтора року в Німеччині, місяць за місяцем, я готувалася і фізично, і психологічно, закривала цивільні питання. Не знаю, чи це рішення було одномоментним, чи я його повільно визрівала, але точно розуміла: якщо хочеш змін — виходь тілом на революцію, будь присутньою, приходь знову і знову.
Якщо я хочу змін, якщо поважаю й вдячна тим, хто мене захищає — а більшість з них, і це факт, 80% українського війська — цивільні люди, професійні військові становлять лише 20% — то потрібно вийти і стати з ними пліч-о-пліч, щоб відповідати своїм цінностям: справедливості, відповідальності, солідарності, вдячності, правам людини.
В 2024 році я приєдналася до війська. Для мене було дуже важливо долучитися саме до евакуації, і мені було байдуже, в якій ролі — чи водійкою медеваку, чи медикинею. Я усвідомила, що найправильнішим шляхом буде набути знання з тактичної медицини. До вступу у військо я закінчила кілька вишколів з різними організаціями — з "Госпітальєрами", з "Пульсом", а також проходила онлайн-формат TCCC-занять, який доступний для всіх.
Я працювала бойовою медикинею у підрозділі безпілотних систем і одночасно опанувала нові навички. Це було складно, бо здебільшого у Силах оборони України люди, які виконують таку функцію, мають профільну освіту — медичну чи фельдшерську. Я не мала жодної з них, тож мусила дуже активно навчатися. Паралельно вчилася літати на дронах — FPV та Mavic.
Першу ротацію пройшла як бойова медикиня у бригаді "Рубіж-38", що входить до Національної гвардії України. Я працювала з піхотою, і, на жаль, моя перша ротація — за словами хлопців — була одна з найгірших. Гірша, ніж Бахмут чи Кліщіївка. Мені не було з чим порівняти, був шок, але я впоралася. Була єдиною дівчиною на ротації і працювала з простими, достойними людьми, які не розуміли, що це позитивна дискримінація, коли казали: "Сонечко, посиди, ми поїдемо". Мені довелося пояснювати, що хочу набути досвід, бо без нього, якщо станеться критична ситуація, мене звинуватять і підтвердять стереотип про жінок на війні. Тож я просила дозволу їздити на бойові виїзди, і з часом співпраця налагодилася. Пізніше я зробила перехід і нині я служу в окремій артилерійській бригаді Національної гвардії — в дивізіоні артилерійської розвідки, виконую обов'язки начальниці пункту управління артилерійської розвідки.
Наразі ми не літаємо на дронах — наш пункт управління займається аналізом зібраних даних. Ми комунікуємо з взводами розвідувальних дронів у межах дивізіону, які проводять дорозвідку. Наше завдання — за допомогою різних платформ обробки даних здійснювати аналіз: це можуть бути системи звукометрії, візуальної фіксації ворожої артилерії, аналізу супутникових знімків чи перехоплення радіоелектронної комунікації ворога. Ми все це збираємо, аналізуємо й уточнюємо розвіддані через "очі" дронів — не бойових, а саме розвідувальних.
Ми працюємо переважно з великими крилами — тобто це не Mavic і не FPV, а своєрідні літаки. Вони мають інше керування, літають довше й далі.
В армії я позбавлена багатьох людських цінностей, за які борюся: немає права на пересування, вільне слово, особисті кордони чи восьмигодинний сон. Це жорстока, ієрархічна, мізогінійна система, яка суперечить моєму уявленню про гідність. Але, перебуваючи в ній, я долучаюся до боротьби за ті цінності, яких сама позбавлена — у цьому складний парадокс. Як пацифістка, я змінила погляди: тепер вірю, що танки й зброя рятують.
Війна, в якій ми зараз, почалася не 24 лютого 2022 року. Війна Росії проти України почалася 22 лютого 2014 року. Ні в який інший день. Далі вона розвивалася, мала свої етапи, процеси. Я болісно реагую на поняття "Велика війна" не тому, що воно саме по собі погане або неадекватне. А тому, що існує досвід конкретних людей, які мають себе впізнати, віддзеркалити в цьому новому понятті. І от якщо мені, жительці Новотроїцького Волноваського району, сказати про "Велику війну", то в яку ж тоді війну загинула моя мама, було знищено мій дім? У "малу" війну? У "нано"-війну? У "перед"-війну? У "до"-війну? Тому я не погоджуюся з цим формулюванням. Це — дев'ятий рік війни, на якому почалося повномасштабне вторгнення.
Я думаю, що проблема Європи — це російська проімперська геноцидальна політика. Але наступною проблемою є надія на те, що винувата тільки путінська Росія, а так звана хороша, ліберальна антипутінська Росія — не винувата. Це наступна проблема Європи, яка продовжує вірити, що ці умовні демократи, ліберали, навальністи якимось чином врятують постпутінську Росію або якимось чином допоможуть Європі стабілізувати стосунки. Зараз ми говоримо про важливу тезу — проблемою є ця умовна ліберальна спільнота, на яку покладається надія. Залежність від надії на них — це друга проблема. Вони насправді вірять, що в цьому порятунок. Бо вони хочуть гуманізувати будь-кого, хто хоча б якось виглядає гуманним. Це нормальне прагнення будь-якої людини.
Ми теж стикалися з цим прагненням, тому я відчуваю право говорити про це. Бо еманціпаційні процеси з цим, з нами вже відбулися. Але вони відбулися через кров, біль, втрати — що ми не бажаємо нашим європейським партнерам. Ми лише просимо їх бути більш уважними до тих, у кого більше досвіду комунікації з імперським, постколоніальним, шовіністичним сусідом.
Навіть після початку війни до 2017–2018 року я була переконана, що треба просто домовитися й перестати стріляти з обох боків. Тому сьогодні розмови про домовленості викликають у мене іронію — я пам'ятаю себе в тому стані й дуже собі тодішній співчуваю.
Так само співчуваю людям у світі, які ще не розуміють: щоб зупинити агресора, треба сказати "ні", а не просити його припинити, коли він тебе не поважає. Тому я ніколи, напевно, не мала думки брати зброю сама. Водночас я відчувала сильну вдячність і повагу до знайомих і колег із цивільного життя, які прийняли рішення і приєдналися як добровольці у 2014-2015 роках.
Постійна присутність біля добробатів, намагання допомогти чим можемо, все більше заглиблювала мене у розуміння, що таке спротив, з чого він складається. Примітивне уявлення, що всі копають окопи і стріляють з автоматів, зникло. Стало зрозуміло, що військові професії — це й водії, медики, артилеристи, аналітики, розвідники і ще багато професій. Уявлення розширювалося, разом із повагою до цивільного сектору, який став на захист. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я повністю відмовилася від гуманітарного волонтерства — я розуміла, що цим займається багато людей: речі, їжа, обігрів для цивільних. Я побачила, наскільки європейське суспільство боїться допомагати саме військовим — це викликає стах і заклякання. Але це було єдине, чим справді треба було займатися.
До нас привозили памперси, коли потрібні були снаряди; дитяче харчування й прокладки — коли треба було купувати дрони. Звісно, тактична медицина важлива, але нам потрібні "Патріоти", бо один протиповітряний снаряд рятує більше життів, ніж тонна гуманітарки. Переїхавши до Німеччини, я зосередилася на мілітарній допомозі — амуніції, ремонту артилерії, дронах, тепловізорах, техніці для аналітики. Військову підтримку мають вести держави, але величезну роль грають прості люди, і я дуже вдячна кожному, хто допомагає. Коли я намагалася пояснити це німцям, зіткнулася з контрастом у швидкості. У них, щоб отримати відповідь від інституції, потрібно пройти тривалий бюрократичний шлях. У нас же рішення мають прийматися миттєво — бо інакше ми просто програли б війну. Але навіть наша, порівняно з Європою, висока гнучкість виявилася недостатньою. Тому громадянське суспільство стало кризовим реагентом.
Армії, як-от Британії чи Франції, виконують короткострокові завдання — кілька тижнів або місяців. Але досвіду довготривалої, безротаційної, позиційної війни, як у нас вже 11 років, немає ні в кого. Тому й розуміння потреб, і система їх впровадження — відсутні. Ми цей досвід тільки напрацьовуємо. І саме тому громадянське суспільство взяло на себе швидке реагування та розуміння індивідуальних потреб захисників і захисниць. На мою думку, є два шляхи: або ти працюєш і живеш для війська, або ти працюєш і живеш в війську. Наразі інших варіантів немає.
Війна відкрила в нас багато нових якостей, яких ми від себе не очікували. Не можна чекати, поки уряди це вирішать. Коли я спілкувалася з друзями з Польщі і питала, чи вони захищатимуть свою державу у випадку загрози, більшість відповідали, що не відчувають потреби це робити. У більшості молодого покоління, з яким я говорила, немає відчуття трагедії через втрату землі. Можливо, зараз вони так говорять, але у разі нападу Росії вони можуть об'єднатися. Це може бути інакше ніж прогнозують зараз — як і те, що росіяни прорахувалися в оцінці нас перед повномасштабним вторгненням. Але я впевнена, що наше вміння акумулюватися в хаосі стала єдиним дієвим інструментом підтримки духу і відчуття плеча у критичний момент.
В світі, де сила спільнот практично втрачена, в Україні вона вижила.Тут попадає КАБ у двір, і миттєво виникає спільнота: усі знають один одного, шукають ліки, везуть допомогу, узгоджують все. За 20 днів твій телефон наповнюється тисячами нових контактів — людей, яким можна подзвонити серед ночі, поговорити, поплакати, навіть не пам'ятаючи, як вони виглядають. Такої сили спільнот в мирній Європі зараз немає.
Якщо європейцям серйозно готуватися до змін у майбутньому — а зміни будуть — мудрим рішенням буде уважно слухати нас і вчитися безпечній поведінці під час революцій. Як діяти, коли в тебе можуть стріляти, на яких частинах тіла писати номера телефонів, що брати в рюкзак, які таблетки мати, кому і що повідомляти, як будувати зв'язки, як поводитися, коли навколо загрози.
На жаль, я занадто добре знаю росіян. З кінця грудня 2021-го просила рідних виїхати з Новотроїцького — розуміла, що якщо буде наступ, то нижче Авдіївки, у бік Вугледара й Волновахи. Це мій дім, і я знала: вони підуть далі, і тікати буде нікуди. Я уявляла, що наступ охопить Сумську й Київську області. Для близьких я виглядала панікеркою. Подруги радили пити вітаміни та не хвилюватися. Ми сміялися з цього, але я була впевнена: росіяни нічого просто так не роблять. Хто казав "не будемо атакувати"? Президент і прем'єр. А слухати треба те що говорять прості люди. Я дуже уважно спостерігала протягом цих років… Чому це відбулося? У 2014-му ми вийшли на Революцію Гідності за права, свободи, майбутнє, а після цього народилася військова агресія сусідньої країни. Для мене, як зросійщеної українки з Донеччини, це було відчуття зради — як так, ми тут вирішуємо внутрішні проблеми, а ви в цей момент, коли ми найслабші, нападаєте на нас? Я почала читати багато текстів російських пропагандистів того періоду, щоб комунікувати з більшістю своєї родини. Перші роки це було дуже складно. Я з мамою не знаходила спільної мови і до її загибелі так і не знайшла, і досі мені з цим важко.
Їхні пропагандисти ще з 2007–2012 років постійно повторювали одне й те саме. Я почала передивлятися інтерв'ю — Собчак, Новодворська — я слухала їх уважніше, як людина, яка пережила зраду сусідів. Стало зрозуміло: усе, що озвучували пропагандисти, за 3–4 роки втілювалося, і політики це лише підтверджували. Схема завжди була однакова. Коли Лавров, Мішустін, Захарова, Путін — всі казали, що ніяких навчань не буде, на різних ток-шоу вони зранку до ночі повторювали інше: "всіх бомбити, напад на Київ, Київ треба забрати".
В решті ми маємо системний геноцид українського народу. Вони роблять це послідовно. Вони гвалтують дітей, жінок, старших людей, чоловіків для того, щоб принизити і залишити нам трансгенераційну травму зламаності. Вони марадерять не в хатах красивих, вони роблять це в кожній хаті. І все, що вони не можуть забрати, вони розстрілюють. Вони пишуть на стінах наших будівель своїми фекаліями. Вони пишуть на стінах — хто нам дозволив так добре жити.
Всі ці речі ми проживаємо, тому варто уважно прислухатися до того, як ми їх аналізуємо. Я повторююся: все, що вони говорять про ракети, підводні човни навколо Британії, про марш біля Бранденбурзьких воріт, про "не надо назад", про відбитих від рук литовців, латвійців і естонців — це не жарти. Вони насправді ненавидять ідею розділення Європи, яка залишилася після Другої світової війни. Вони не вважають ні нас, ні решту Європи суб'єктами комунікації.
Суб'єктами комунікації для них є частково німці, але росіяни ненавидять слабких. Меркель і зараз Шольц продемонстрували слабкість і м'якшість. Згадайте розмову Макрона, Меркель і Путіна перед початком повномасштабного вторгнення. Ця розмова переконала його, що європейці боятимуться і не приймуть активних рішень, що вони будуть бігати зі своїми нотами недовіри, папірцями, виражати занепокоєння, але не будуть діяти. Слабкість спонукає їх до агресивних дій.
Зараз, коли йдуть перемовини про мир, я скажу так: це не може закінчитися позитивно для України. Якщо ми зупинимося на рік — це означатиме лише одне: і ми, і вони будемо готуватися до наступного удару. Але Росія — тоталітарна, авторитарна країна, яка поставила свою економіку на військові рейки. Жодна з "заморозок" не може позитивно закінчитися для України. Якщо ми домовимося про паузу на рік, три чи п'ять — це буде лише час, за який Росія готуватиметься до наступної атаки. Так, ми теж маємо право готуватися. Але через втому та інфантильність наших європейських колег, вони можуть переконати себе, що готуватися вже не треба, бо ми ж ніби як "помирилися".
Наші сили абсолютно нерівні, але ми тримаємося. І логічно припустити, що якщо ми встояли навіть з такою мізерною підтримкою — 1% від масштабу ленд-лізу Другої світової війни — то, якщо нам допомогти хоча б на 10–15% від їхнього військового виробництва, якщо справді включитися, ми зможемо достатньо швидко деокупувати всі наші території. На мою думку, зараз треба просто вдихнути-видихнути і зрозуміти: це не питання "всі втомлені". Ми теж втомлені, але в нас немає привілею говорити про втому. Зараз є завдання. Ти або приймаєш його, або на все життя стаєш емігрантом без державності.
Окупація — це повне знищення. Такі, як я, в найкращому випадку будуть розстріляні. Я розумію, що в разі окупації на людей що незгодні відмовитись від своєї ідентичності чекають десятиліття концтаборів — поки не вимруть.
Вони не пробачать нікому жодного лайка під постом, жодно висловлювання про спротив. А я хочу жити. Я люблю життя. Я хочу пожити щасливо. І щоб це сталося, я роблю вибір: сьогодні моїм вибором, моєю дією є захищати себе, казати "ні", боронити свій дім, свої кордони — і пояснювати нашим партнерам, що насправді їм не так багато треба зробити, щоб весь цей страх закінчився. Їм просто треба стояти на стороні добра — і не метушитися, мов розгублені сусіди, які лише перекрикуються, хто викличе поліцію, — а підійти і дати відсіч тому, хто поводиться нахабно.
Олена Апчел, докторка філософії, режисерка, правозахисниця, молодша лейтенантка Національної гвардії України
Living the War — незалежний документальний проєкт, заснований у Києві після початку повномасштабного російського вторгнення.
Четвертий том створено і надруковано в Україні за підтримки міжнародного фонду Nova Ukraine, KSE Foundation та Protect Ukraine.