Good Plea Deal: угоди про визнання вини в корупційних справах

Автори:

Борис Захаров, директор БФ "Людина і право"

Валерія Лутковська, експерт ГО "Український інститут з прав людини"

Карл Волох, член правління ГО "Асоціація антикорупційних практиків"

Угода про визнання винуватості є процесуальною домовленістю між обвинуваченим і прокурором, за якою обвинувачений визнає провину та виконує визначені умови в обмін на м'якше покарання або інші вигоди.

В Україні інститут угод у кримінальному провадженні з'явився у КПК 2012 року, але для корупційних злочинів довгий час існували жорсткі обмеження. Після створення антикорупційної інфраструктури – Національного антикорупційного бюро, Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, а згодом – створення в системі правосуддя спеціалізованого Вищого антикорупційного суду – постало питання, як застосовувати угоди саме у справах топкорупції.

Українське законодавство встановлювало низку умов і обмежень для укладання угод у корупційних провадженнях. Згідно з КПК України, угоди могли укладатися лише щодо кримінальних проступків, нетяжких і тяжких злочинів; натомість щодо особливо тяжких корупційних злочинів угода можлива лише якщо обвинувачений активно співпрацює – наприклад, викриває іншу особу, причетну до злочину. Більш того, було заборонено укладати угоду про визнання винуватості з особою, яка є організатором злочину. ВАКС відмовляв у затвердженні угод, якщо встановлено, що обвинувачений виконував роль організатора корупційної схеми (так, наприклад, було відмовлено в угоді організатору схеми постачання товарів сумнівного походження для "Укроборонпрому"). Також обов'язковою була згода потерпілих (якщо вони є).

Із 2015 року в Україні діяла норма, яка фактично унеможливлювала м'яке покарання для корупціонерів навіть при визнанні вини. Був встановлений жорсткий підхід: особи, засуджені за корупційні злочини, не могли уникнути реального ув'язнення – призначення покарання нижче від граничної межі санкції чи звільнення від відбування покарання з іспитовим строком (умовно) не допускалося.

Іншими словами, донедавна навіть при угоді суд мусив призначати мінімальний реальний строк ув'язнення, що знижувало привабливість угод для обвинувачених. Це обмеження було запроваджене з метою посилити відповідальність за корупцію, але на практиці стримувало використання угод як інструмента співпраці.

Наприкінці 2024 року Україна здійснила важливі зміни до законодавства, які покликані вдосконалити регулювання угод у корупційних справах. 29 жовтня 2024 року парламент ухвалив Закон №4033-IX (законопроєкт №12039) про угоди зі слідством у корупційних кримінальних провадженнях, і вже 31 жовтня 2024 року він був підписаний Президентом. Прийняття цього закону було одним із зобов'язань України перед ЄС у межах програми фінансової допомоги (Ukraine Facility), адже Європейський Союз вимагав впровадити справедливий механізм угод у корупційних справах.

Закон №4033-IX зробив ефективним інститут угод для корупційних правопорушень, знявши попередні заборони на умовне покарання та передбачивши нові стимули для співпраці зі слідством. Основні новели цього закону такі:

• Додаткові штрафи: Тепер суд може призначити додатковий штраф поза межами санкції статті Кримінального кодексу, якщо сторони про це домовились в угоді про визнання винуватості у корупційному провадженні. Тобто угодою між прокурором та обвинуваченим можна передбачити суттєвий грошовий внесок до бюджету.
  
  Закон визначив градацію таких штрафів залежно від тяжкості злочину. Наприклад, для нетяжкого злочину додатковий штраф може становити від 20 тис. до 120 тис. неоподатковуваних мінімумів (приблизно 340 тис. – 2,04 млн грн), для тяжкого – від 120 тис. до 6 млн НМДГ (приблизно 2,04 млн – 102 млн грн), для особливо тяжкого – від 270 тис. до 12 млн НМДГ (приблизно 4,59 млн – 204 млн грн). Ці кошти фактично є викупом, що спрямовуються державі, і покликаний компенсувати завдані збитки.
• Умовне покарання (звільнення від відбування покарання з випробуванням): скасовано попередню заборону на призначення іспитового строку для корупційних злочинців у разі угоди. Відтепер, якщо в угоді узгоджено покарання не більше 8 років позбавлення волі (або більш м'яке) та погоджено, що воно буде умовним, суд може затвердити таку угоду і звільнити обвинуваченого від реального відбування покарання з випробуванням. Тобто призначення умовного терміну стало можливим для корупційних справ за наявності угоди.
  
  Фактично, закон дозволяє корупціонеру уникнути реальної тюрми, замінивши її іспитовим строком або іншим пом'якшенням покарання, чого не можна було зробити останні 9 років.
• Пом'якшення нижче мінімальної санкції. У Кримінальному кодексі введено нову статтю 69-2, яка прямо допускає призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, у випадках затвердження угоди у провадженнях про корупційні правопорушення. Тобто суд може відійти від мінімуму санкції, якщо це обумовлено угодою з підозрюваним/обвинуваченим. Це саме та зміна, якої вимагали експерти: скасування жорсткого правила "найменшої санкції" і запровадження регламентованого пом'якшення вироку в обмін на співпрацю.
  
  Важливо, що законом встановлено чіткі підстави для такого пом'якшення. Зокрема, якщо обвинувачений викрив інших осіб у вчиненні корупційного злочину (за відсутності співучасників у його власному злочині) та повністю відшкодував збитки, суд може призначити йому покарання нижче мінімального. Це стимулює підозрюваних співпрацювати зі слідством, допомагати викривати більші схеми корупції в обмін на значно м'якший вирок.
• Процедурні зміни. Закон уточнив порядок укладення і затвердження угод. Визначено, що рівень прокурора, який має право укласти угоду, залежить від тяжкості злочину – для топ-корупції угоду може підписувати лише керівництво САП (заступник Генпрокурора – керівник САП). Сторонам угоди надали право вносити зміни до неї навіть у суді – до виходу суду до нарадчої кімнати, що дозволяє виправити умови, якщо суддя вказав на недоліки.
  
  Також передбачено, що у разі відмови суду затвердити угоду сторони можуть повторно подати лише одну нову угоду, виправивши недоліки; повторна відмова унеможливлює подальші спроби угоди в цьому ж провадженні. Ці зміни покликані зробити процес угод більш прозорим і впорядкованим.

Отже, законодавство станом на тепер створило рамки для контрольованого застосування угод зі слідством у справах про корупцію. Україна фактично перейняла підходи західних країн, дозволивши гнучкіші санкції (штрафи, менші строки, умовне засудження) в обмін на співпрацю, але під наглядом суду і за умови реальної компенсації збитків державі. Це збалансувало суспільний запит на покарання корупціонерів із реальною потребою держави у коштах під час війни та інтересах держави у подальшому викритті корупційних схем.

Практика угод з правосуддям широко застосовується у західних демократіях, особливо в США та Великій Британії, і поступово інтегрується в правові системи країн Європейського Союзу. Розглянемо декілька прикладів і принципів:

• США. У Сполучених Штатах система plea bargaining (процесу переговорів про визнання вини) є основним способом вирішення кримінальних справ.
  
  За статистикою, понад 95% кримінальних справ у США завершується угодами про визнання вини – тобто без судового розгляду по суті. Зокрема, майже 98% федеральних і близько 95% штатних вироків ґрунтуються на зізнаннях у межах угоди за даними American Bar Association. Така поширеність пояснюється тим, що угоди вигідні обом сторонам: прокурор отримує гарантоване засудження, а підсудний – менше покарання, ніж міг би отримати, програвши суд.
  
  В США угоди часто передбачають активну співпрацю обвинуваченого: наприклад, підозрюваний погоджується дати свідчення проти співучасників або надати цінну інформацію про більш тяжкі злочини. За це прокурор може зняти частину обвинувачень або рекомендувати м'якший вирок. Відомо, що в справах про організовану злочинність та корупцію американські правоохоронці широко застосовують тактику "flip the defendant" – укладають угоду з меншим фігурантом, щоб вивести на велику "рибину".
  
  Хоча практика plea bargaining дуже ефективна для економії часу і ресурсів судів, вона також має критику щодо можливого примусу невинуватих осіб визнавати провину під загрозою суворішого вироку в разі відмови від угоди. Не випадково Американська асоціація юристів нині обговорює необхідність реформувати процедури plea bargaining, роблячи їх прозорішими та справедливішими.
• Велика Британія. У Британії відсутнє поняття plea bargaining у такому ж вигляді, як у США, але існує регламентована система знижок при визнанні вини. Якщо обвинувачений заявляє про свою вину на ранній стадії, суд автоматично зменшує йому строк покарання. Максимальна знижка становить 1/3 від строку – за умови, що підсудний визнав вину на першому ж судовому засіданні або на найбільш ранньому етапі.
  
  Якщо ж зізнання відбувається пізніше (наприклад, після віддання справи до суду, але до початку слухання), знижка менша – до 1/4, а в разі визнання вини в перший день судового процесу – близько 1/10. Така "ковзаюча шкала" стимулює підсудних співпрацювати якомога раніше. За даними The Sentencing Academy, близько 78% справ у магістратських судах та 71% справ у судах Корони в 2018–2019 рр. були вирішені шляхом винуватого признання без повноцінного процесу. Тобто більшість обвинувачених у Британії визнають провину добровільно, користуючись правом на менший вирок.
  
  Окрім знижки до строку, британське право дозволяє прокурорам і захисту домовлятися про формулювання обвинувачення (наприклад, підсудний визнає вину за менш тяжкою статтею, а більш тяжке обвинувачення знімається).
  
  Високопрофільні справи корупції чи шахрайства у Великій Британії також інколи вирішуються угодами: існує інститут співпраці зі слідством (Assistance Agreements), коли обвинувачений надає важливі свідчення (стає "Queen's evidence") і може отримати істотне пом'якшення покарання чи навіть імунітет. Таким чином, британська практика цінує угоди як інструмент економії часу суду та розкриття злочинних схем, хоча формально вирок усе одно виносить суддя з урахуванням обставин.
• Країни ЄС. У країнах континентальної Європи традиційно домінувала принципова вимога повного судового розгляду, але за останні десятиліття багато держав ЄС запровадили процедури, аналогічні до угод. Наприклад, в Італії існує процедура "patteggiamento", за якою обвинувачений може домовитися про скорочений на 1/3 строк покарання і відсутність повного судового слідства у разі зізнання.
  
   У Німеччині з 2009 року законом дозволені домовленості (Absprachen) між сторонами щодо міри покарання, які потім затверджує суд.
  
  Франція запровадила процедуру "plaider coupable" (визнання вини в обмін на погоджений вирок) для відносно нескладних справ. У більш молодих членів ЄС – Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині, Словенії – існують законодавчо закріплені угоди про визнання винуватості або угоди щодо вини і покарання (форми plea bargaining), які широко та ефективно застосовуються судами та прокурорами на практиці.
  
  На рівні Ради Європи практика угод також підтримується: це видно і з відповідних рекомендацій Комітету Міністрів РЄ і з практики Європейського суду з прав людини. У своїх рішеннях Суд неодноразово зазначав про користь угод для розвантаження судів і ефективності правосуддя. ЄСПЛ підкреслює, що добровільна відмова обвинуваченого від права на судовий розгляд в обмін на пом'якшення покарання сама по собі не порушує Конвенції, якщо дотримано добровільність і справедливість процедури.
  
  У багатьох європейських країнах угоди широко застосовуються саме у корупційних справах, де важливо швидко повернути кошти державі і викрити корупційні мережі.
  
  Європейський Союз як політичне об'єднання також заохочує своїх членів до впровадження таких механізмів. Про це свідчить і вимога запровадити ефективний інститут угод у корупційних справах, як умови надання Україні макрофінансової допомоги від ЄС. Отже, в очах Європи угоди є важливим інструментом антикорупційної боротьби, звичайним для демократичних правових систем.

Отже, міжнародний досвід демонструє: угоди зі слідством є нормальною практикою, яка приносить взаємну вигоду державі і обвинуваченому, якщо правильно застосовується. В США та Британії переважна більшість справ завершується угодами, і країни ЄС теж використовують різні форми скороченого провадження. Україна, інтегруючись у світову спільноту, адаптує ці підходи, водночас враховуючи національні особливості.

Практика застосування угод у справах топкорупції в Україні поступово розвивається з моменту запуску ВАКС. До законодавчих змін ВАКС виносив вироки на підставі угод про визнання винуватості приблизно у третині справ, що вже тоді демонструвало ефективність цього інструменту в розкритті корупції. Після запровадження змін частка угод помітно зросла. За даними Transparency International, більшість вироків, винесених ВАКС, уже ґрунтуються на угодах: 66% вироків.

Практика ВАКС показує, що угоди особливо ефективні в справах, де йдеться про розкрадання бюджетних коштів або хабарництво, бо дозволяють швидко повернути гроші державі. Більшість угод затверджується ще на підготовчій стадії судового процесу – тобто на першому-другому засіданні, без переходу до довгого розгляду доказів. Це значно економить час і ресурси суду та сторін.

Важливо відзначити, що угоди у справах топкорупції часто супроводжуються широким суспільним резонансом. З одного боку, висока результативність і мільярди, що повертаються державі, свідчать про ефективність цього інструменту. З іншого боку, існує критика, що угоди стають своєрідним "відкупом від тюрми" для високопосадовців. Суспільство нерідко сприймає м'які вироки корупціонерам за угодою (наприклад, штраф замість реального строку) як несправедливі.

ВАКС і САП усвідомлюють цей баланс і намагаються укладати угоди тільки тоді, коли це справді доцільно для інтересів слідства та відшкодування збитків. Кожна угода затверджується судом лише після перевірки, що вона не порушує закон і публічний інтерес.

Приклади практики. ВАКС затвердив низку резонансних угод. Однією з найбільших стала угода у справі одеського аеропорту, за якою було добровільно відшкодовано понад 1 млрд грн збитків. В іншій справі, про заволодіння коштами держпідприємства – умова угоди: відшкодувати 259 200 000 грн до Державного бюджету у 6-місячний строк. Умови угод у справі ексдиректорів державних хлібозаготівельних підприємств: відшкодувати державі 49 852 118,85 грн, а також передати у державну власність ТМ "Покровчанка" (в угоді оцінено як 19 839 155,52 грн).

Окремо угодами були пожертви на ЗСУ. Справa щодо заволодіння коштами АТ "Укрзалізниця", умови угоди: відшкодувати 21,5 млн грн, із них 10,7 млн вже перераховано на рахунок АТ "Укрзалізниця"; решта — у 30-денний строк після набрання вироком законної сили.

У серпні 2024 року ВАКС затвердив угоду з колишнім депутатом облради, обвинуваченим у вимаганні хабара у військового. За умовами угоди обвинувачений передав на потреби ЗСУ 1 млн грн, частину коштів – ще до затвердження угоди – перерахував на спецрахунок Збройних Сил, а решту зобов'язався внести невдовзі. Суд затвердив цю угоду: ексдепутат повністю визнав провину, сплатив гроші армії, отримав покарання у вигляді штрафу 68 тис. грн та був позбавлений права обіймати державні посади на 2 роки.

Фактично, під час війни така форма угоди виглядає як логічне рішення: винний поніс фінансову відповідальність, яка прямо підтримує обороноздатність країни, і був досить м'яко покараний – натомість держава швидко отримала ресурси і визнання вини без затягування суду. Подібні угоди під час війни стали тенденцією: корупціонерам пропонують спокутувати провину значними внесками на армію або бюджет. Це слугує додатковим запобіжником суспільної легітимності угод – громадськість бачить конкретну користь (гроші для ЗСУ), що частково знімає напругу щодо м'якості покарання.

Механізм угод зі слідством має низку важливих переваг у боротьбі з корупцією, які стали ще більш актуальними в період війни:

1. Прискорення розслідувань і судового розгляду. Угоди дозволяють суттєво скоротити час, потрібний для встановлення вини і призначення покарання. Замість багаторічних судових процесів з дослідженням тисяч сторінок доказів, допитом десятків свідків, експертизами тощо, справа може бути завершена в кілька засідань. Це розвантажує суди і прокуратуру і значно економить ресурси.

2. Сприяння слідству та викриття більшої корупції. Угода часто передбачає, що обвинувачений активно сприяє слідству: надає важливі свідчення, називає спільників, схеми, допомагає повернути активи. Таким чином правоохоронці отримують цінну інформацію, яка може привести до викриття більш масштабних злочинів або "великої риби". Нове законодавство України прямо стимулює таку поведінку – надаючи можливість отримати нижче мінімального покарання при викритті інших осіб і відшкодуванні шкоди. Таким чином, угоди є дієвим методом розплутування корупційних схем.

3. Швидке повернення коштів до бюджету. На відміну від звичайного судового розгляду, де навіть у разі вироку процес стягнення збитків може тягнутися роками (через апеляції, виконавче провадження, пошук активів тощо), угода зазвичай гарантує швидке відшкодування. Обвинувачені самі погоджуються повернути вкрадені кошти, сплатити штраф чи зробити внесок до бюджету, бо це є умовою домовленості.

Багато угод в умовах воєнного стану включають спеціальні положення: приміром, кошти, сплачені за угодою, направляються на підтримку Збройних Сил чи гуманітарні потреби.

4. Захист прав потерпілих. Якщо у корупційному злочині є потерпілі (наприклад, державна установа, підприємство або фізична особа), угода дозволяє швидко компенсувати їм шкоду. Поки що в справах НАБУ потерпілими зазвичай виступають державні органи, і вони, як правило, погоджуються на угоду, якщо їм повертають утрачені ресурси. Це відповідає інтересам потерпілої сторони, яка за іншим сценарієм могла б чекати компенсації багато років.

5. Зниження корупційних ризиків у судах. Довгі судові процеси у складних справах створюють підґрунтя для зловживань і тиску – як на суддів, так і на прокурорів. Коли справа вирішується угодою, простір для позапроцесуального втручання мінімізується. Угода схвалюється судом відкрито і прозоро, її умови фіксуються в письмовому вигляді. Це робить процес більш передбачуваним.

Підсумовуючи, в період війни угоди зі слідством стали особливо важливими для української антикорупційної системи. Вони дають змогу швидко повернути державі ресурси, такі потрібні на фронті та в тилу, покарати винних без відволікання зайвих сил і при цьому отримати від злочинців додаткову інформацію для викриття інших правопорушень. Це ефективний компроміс між суворістю покарання і практичною користю для держави. Недарма ЄС, оцінюючи антикорупційні зусилля України, прямо вказував на необхідність використання угод як індикатора прогресу.

Незважаючи на всі переваги, механізм угод у корупційних справах має і суттєві недоліки та ризики. Їх потрібно враховувати, щоб удосконалювати законодавство і практику. Ось основні проблемні аспекти:

1. Питання добровільності угоди та можливий тиск на підозрюваних. Угода про визнання винуватості має бути цілком добровільним рішенням обвинуваченого. На практиці ж постає питання: наскільки вільним є вибір людини, яка знаходиться під вартою і зіштовхується з реальними загрозами? В українських реаліях трапляються ситуації, коли підозрюваних спонукають до угоди. Один із механізмів – це застосування непомірно високої застави, що призводить до тривалого тримання під вартою. Наприклад, у гучних корупційних справах судді можуть призначати застави у десятки і сотні мільйонів гривень, нерідко – свідомо непідйомні для підозрюваного. Внаслідок цього підозрюваний фактично опиняється перед вибором: залишатися у СІЗО на весь період процесу, який може тривати роками, або укласти угоду, отримати швидкий вирок і вийти на свободу набагато раніше.

Умови тримання під вартою в Україні залишаються далекими від європейських стандартів – це хронічна проблема, на яку вказують правозахисники і Європейський суд з прав людини. Насильство відносно тих, хто скаржиться на дії адміністрації, погані умови утримання, відсутність адекватної медичної допомоги є системними проблемами і постійно проявлялися в різних установах виконання покарань.

Реформа Мінюсту щодо введення платних камер для покращення умов утримання провалилася. Державний департамент виконання кримінальних покарань не здатний кардинально змінити умови утримання за існуючого вкрай недостатнього бюджетного фінансування.

Система в'язничної медицини потребує докорінного реформування і підпорядкування Міністерству охорони здоров'я, без цього говорити про якесь покращення медичних послуг в пенітенціарних установах не доводиться.

31 січня 2020 року ЄСПЛ ухвалив пілотне рішення у справі Сукачов проти України, в якому наголосив на існуванні структурної проблеми щодо неналежних умов тримання під вартою в пенітенціарних установах України. Суд зазначав, що ця справа стосується повторюваної проблеми, яка лежить в основі частих порушень Україною статті 3 Конвенції, і закликав державу (зокрема, прокуратуру і суди) припинити практику тримання осіб під вартою, замість цього використовувати інші запобіжні заходи, щоб в результаті розв'язати проблему переповненості слідчих ізоляторів. Зокрема, з моменту прийняття свого першого рішення стосовно умов ув'язнення в Україні Невмержицький проти України, № 54825/00, ECHR 2005-II, ЄСПЛ виніс п'ятдесят п'ять рішень (у деяких зі справ було декілька заявників), у яких визнав порушення статті 3 у зв'язку з поганими умовами утримування у слідчих ізоляторах. У низці цих рішень ЄСПЛ також зробив висновок, що мало місце порушення статті 13 Конвенції через відсутність ефективних національних засобів правового захисту для скарг заявників за статтею 3 Конвенції.

Погані умови утримання в СІЗО створюють сприятливі умови для тиску на підслідних. У результаті підозрюваний, навіть маючи шанс довести невинуватість у суді, може погодитися на угоду лише щоб вийти з нестерпних умов ув'язнення.

Дослідження показують, що наявність під вартою значно збільшує ймовірність укладення угоди: навіть у США ймовірність визнати провину зростає на 46%, якщо людина не може внести заставу і сидить за гратами, очікуючи суду. В Україні цей фактор набагато вагоміший через гірші умови в СІЗО. Таким чином, існує великий ризик фактичної недобровільності угод – коли вони продиктовані не каяттям, а бажанням припинити страждання у слідчому ізоляторі. Це підриває справедливість процесу і може вести до судових помилок – невинні люди визнають вину під тиском обставин.

Але, важливо зазначити, що це не є проблемою угод про визнання винуватості. Це комплекс проблем, який існує поза угодами: і непомірні застави, і погані умови тримання, і фізичний та психологічний тиск на підозрюваних є системними проблемами, які загрожують справедливому правосуддю. Часто без якихось офіційних угод ці проблеми спонукають невинних до визнання своєї вини, а також до неправдивих свідчень щодо третіх осіб.

2. Неправдиві свідчення щодо третіх осіб є, як ми бачимо, ще одним ризиком угод зі слідством. Той, хто йде на співпрацю зі слідством під тиском, потім часто дає покази, написані під диктовку слідчих. Такі покази часто написані як під копірку з іншими свідками у справі.

Неправдиві свідчення щодо третіх осіб можуть призвести не до розкриття нових корупційних схем, а до обмови невинуватого і до створення нових корупційних ризиків. Проте, як було описано вище, проблема полягає не в угодах зі слідством, а в недоброчесності слідчих і прокурорів, в поганих умовах тримання, непомірних заставах і слабкому контролі суду щодо добровільності угод.

3. Спонукання до угоди через брак доказів або необґрунтованість підозри. Прокуратура часто ініціює угоди у випадках, коли бракує доказів для обвинувачення, або взагалі є сумніви в обґрунтованості підозри. Тоді виходом для слідства і прокуратури є знаходження слабких ланок в ланцюгу підозрюваних і спонукання їх до угоди. Це теж є проблемою не угод, як таких, а радше добросовісності слідчих і прокурорів та знову таки якості судового контролю.

4. Надто м'які покарання і суспільний резонанс. Інша проблема – дисбаланс покарання за угодою. Коли високопосадовець, спійманий на великому хабарі, в результаті угоди отримує лише штраф і звільняється від тюрми, у суспільстві це викликає обурення. Критики називають такі випадки "відкупами" і стверджують, що це підриває принцип невідворотності покарання. Особливо чутливо це сприймається під час війни, коли запит на справедливість і покарання зрадників/корупціонерів дуже високий. Для збереження легітимності механізму угод потрібно, щоб покарання за угодою все ж мало достатній каральний ефект – наприклад, передбачало великі штрафи, позбавлення права обіймати посади, публічне вибачення тощо. Новий закон частково це врахував, дозволивши призначати додаткові багатомільйонні штрафи. Також це потребує додаткової стратегічної комунікації із суспільством, доводячи користь від угод для держави пояснення їх доцільності, аби не створювати враження "продажу індульгенцій".

5. Можливість зловживань та корупції при укладенні угод. Хоч угода і затверджується судом, на етапі переговорів між прокурором та обвинуваченим є простір для потенційних зловживань. Є ризик, що недоброчесний прокурор може навмисно запропонувати підозрюваному надто м'які умови, фактично допомагаючи уникнути заслуженої кари (за якусь винагороду чи домовленість). Або навпаки – прокурор може шантажувати підозрюваного більш тяжким обвинуваченням, ніж те, що реально доведено, щоб змусити погодитись на угоду. Такі ситуації підривають ідею справедливості угоди. Запобіжником є якісний судовий контроль.

Суддя ВАКС перевіряє матеріали і може відмовити у затвердженні угоди, якщо умови явно несправедливі або не відповідають інтересам суспільства. Відкритість судових засідань і увага ЗМІ до таких справ слугують стримуючим чинником для потенційних зловживань.

6. Обмежена участь потерпілих. Хоча закон і вимагає згоди потерпілих на угоду, в антикорупційних справах потерпілими часто є державні органи або підприємства, інтереси яких представляють чиновники чи управлінці – інколи їм простіше погодитися на угоду, щоб повернути майно і "закрити питання". Це може не враховувати ширший суспільний інтерес у справедливому правосудді.

7. Вплив на спеціальну конфіскацію. У корупційних справах важливим є механізм спецконфіскації майна, нажитого злочинним шляхом. Якщо укладається угода, держава ризикує втратити можливість конфіскувати більше майна, ніж охоплено угодою. Це вимагає дуже ретельної перевірки, щоб нічого не лишилося "за кадром". Інакше угода може стати способом легалізувати частину вкраденого.

Отже, недоліки угод зводяться переважно до інших системних проблем у галузі прав людини, ризиків зловживання і питання справедливості. Добровільність може бути уявною, якщо на підозрюваного тисне страх тримання під вартою у жахливих умовах.

Каральний ефект для корупціонерів може розмиватися, якщо вони масово виходитимуть на свободу за м'якими вироками, що б'є по превенції – загальному стримуванню від корупції. Водночас ці проблеми не є безвихідними: їх можна мінімізувати через належне нормативне регулювання і якісний судовий контроль. Зараз, під час війни користь від угод для суспільства переважає всі застереження.

Аналіз періоду після створення ВАКС (2019–2025) показує позитивну динаміку і виграшну стратегію застосування угод. На законодавчому рівні вже зроблено вагомі кроки: у кінці 2024 року впроваджені зміни, що скасували заборону на призначення покарання нижче мінімальної межі санкції та на умовне засудження для корупціонерів у разі угоди. Таким чином, виконано ключову рекомендацію експертів – надати суду гнучкість у пом'якшенні вироків за співпрацю. Нові норми (як стаття 69-2 КК) запровадили регламентоване пом'якшення: тепер чітко прописано, за яких умов корупціонер може отримати більш м'яке покарання в обмін на визнання вини і співпрацю. Це легалізує практику "deal" і виводить її з сірої зони.

Втім, прийняття закону – лише перший крок. Необхідно забезпечити його належну реалізацію, і тут, на нашу думку, варто приділити увагу таким рекомендаціям:

1. Головне – гарантувати реальну добровільність угод. Потрібно мінімізувати фактори, що примушують невинних чи непереконаних осіб іти на угоду. Для цього потрібен якісний судовий контроль добровільності угод, потрібно покращувати практику застосування запобіжних заходів, а також виконувати рішення ЄСПЛ щодо умов утримання. Застава не повинна використовуватися як інструмент тиску – її розмір має визначатися обґрунтовано, відповідно до законодавства і практики ЄСПЛ, а не з метою покарання або примушення до співпраці. Якщо забезпечити людські умови в ізоляторах і справедливий розгляд клопотань про звільнення, обвинувачені будуть укладати угоди з дійсно добровільних міркувань (усвідомлення вини, бажання пом'якшити покарання), а не через відчай.
2. Забезпечити співмірність покарання. Угода має бути вигідною для всіх сторін. Суспільний інтерес має бути дотриманий.
3. Прозорість, контроль і якісна комунікація з суспільством. Про те, що суспільний інтерес дотриманий, суспільство має знати і розуміти, що йому це вигідно.
4. Громадський контроль. Важливим є обопільний контроль, як антикорупційних, так і правозахисних організацій, адже ці інституції громадянського суспільства ставлять різні цілі: перші – невідворотність покарання, другі – забезпечення прав людини і основоположних свобод.
5. Навчання і методична допомога. Інститут угод відносно новий для українських суддів та адвокатів. Потрібні тренінги, методичні рекомендації щодо укладення угод, щоб сторони грамотно формулювали умови, щоб не було зловживань, не забували про інтереси потерпілих тощо.
6. Моніторинг і аналіз практики. Бажано, щоб відповідні інституції НАБУ, САП, ВАКС, а також науковці і громадські організації відстежували результати застосування нових норм.