Творчі гуманітарні науки в часи війни на знищення
У розпал цієї агресивної війни науковці в Україні розпочали один із найамбітніших наукових проєктів нашого часу. Впродовж трьох років понад сотня українських та міжнародних вчених разом працюють над написанням "довгої" (longue durée) історії земель та людей сучасної України: від часу формування земної поверхні й до сьогодення. Нашою ціллю є акумулювати знання про цю ключову частину світу та зробити їх доступними для всіх і кожного.
Проєкт "Українська історія: глобальна ініціатива" (UHGI) перегукується з великими енциклопедичними задумами минулих століть, в той же час спираючись на технологічні можливості нашого часу. Це спроба написати інтерпретативну історію, яку люди справді зможуть і захочуть прочитати. Така історія стає зараз можливою не в останню чергу завдяки відкриттям, іноді просто вражаючим, останніх десятиліть. Наша мета – відкрити широкій глобальній аудиторії великі теми, які визначали історичне минуле. У час, коли спеціалізація віддаляє дослідників від читачів (і один від одного!), ми працюємо разом, щоби зробити наші знання доступними для всіх.
Мені пощастило бути залученим до UHGI від самого початку. Задум виник ще у 2019 році, задовго до повномасштабного вторгнення 2022-го. Тож було би хибно сприймати його як реакцію на нинішню війну. Але сам факт того, що цей проєкт триває, і що у воєнному Києві в 2024 і 2025 роках відбулися дві важливі конференції, як і низка інших зустрічей по всьому світу, — для мене є живим свідченням того, наскільки важливими є гуманітарні науки в часи кризи.
Часто можна почути, що за критичних обставин гуманітарні дисципліни повинні відходити на другий план: мовляв, навіщо нам література, філософія чи історія, коли є проблеми, які потребують негайного розв'язання? Втім колеги, які працюють у воєнному Києві, мають ясніше розуміння мети, солідарність, та набагато тонше чуття того, що є дійсно суттєвим. Солдати на фронті (як вони самі мені казали) також хочуть говорити про історію й культуру. Опинившись на межі, люди роздумують про свою роль на полі протистояння великих сил. І думають вони не лише про те, як вижити, — але й задля чого варто жити.
І якраз це можуть запропонувати гуманітарні науки. Тож чим складнішими є умови — тим важливішими вони стають. Саме тому, зрештою, вороги свободи є водночас ворогами історії зокрема, і гуманітарних наук загалом. Що наочно демонструють такі речі, як спалення росіянами книжок на окупованих українських територіях, знищення ними бібліотек, бомбардування видавництв та пограбування музеїв.
"Українська історія: глобальна ініціатива" відкрила мені очі на те, наскільки нові технології можуть допомагати там, де традиційні інструменти гуманітаристики — письмові джерела — нерелевантні. У проєкті працюють біологиня, палеонтологи та археологи. Технології, які нині застосовуються в археології, значно поглибили наше розуміння доісторичних часів та ранньої історії. Як історика новітнього часу, мене вражає, наскільки швидко останніми роками просуваються дослідження ранніх періодів.
Нові технології, методи і відкриття проливають світло на те, наскільки важливу роль Україна відіграла в історії світу. Це щось майже немислиме, — і саме в цьому й полягає сенс UHGI. Про деякі з цих методів розповідається у відео про проєкт.
Ми приділяємо багато уваги питанням про довготривалий екологічний вимір історії. Особливості українського простору — річки, що течуть на південь до моря і з'єднують із світом; надзвичайно родючі ґрунти; гори на заході та майже безкрайній степ, що тягнеться на схід, — були на цих землях причинами і новацій, і завоювань, починаючи ще з доісторичних часів.
Тож, гадаю, зовсім невипадково саме український вчений винайшов поняття "біосфера", — тему, з якої ми і починаємо наш проєкт.
Говорити про результати та висновки ще надто рано, адже близько сотні з нас продовжують свої дослідження та роботу над текстами. І я не хотів би створювати помилкового враження, що висловлені тут мої погляди обов'язково відображають думки моїх колег. Але немає жодного сумніву, що цей великий спільний проєкт дозволить представити світові виняткові відкриття українських та міжнародних дослідників, починаючи з найглибшої давнини. Є деякі унікальні результати історичних досліджень, зокрема в царині давньої історії, які наразі відомі лише вузьким колам науковців. Ми прагнемо зробити ці знання доступними для всіх. Я наведу декілька прикладів…
Як люди почали будувати власне житло? Нині ми знаємо про Межиріцьку культуру, представники якої близько двадцяти тисяч років тому, у льодовикову добу, будували житла з кісток мамонтів. І самі ці житла, і знайдені в них артефакти, демонструють відчуття симетрії, що спонукає замислитися над естетикою та символічними значеннями. Це одні з найдавніших відомих збудованих жител у Європі. І схоже, що люди, які їх створювали, дбали не лише про виживання, але й про красу.
Історія міст, схоже на те, також починається в Україні. Завдяки технології LiDAR та розвинутому радіовуглецевому датуванню ми сьогодні знаємо про комплекс давніх міст на території сучасної центральної України — Небелівку та інші, — що мають близько шести тисяч років. Вони, отже, вірогідно є найдавнішими великими поселеннями людей: старішими за давні месопотамські міста, які ми звикли вважати колискою цивілізації. Їхня організація свідчить про цікаву форму міського життя: без мурів чи храмів або очевидних центрів влади — лише вулиці, громадські простори та житла.
Навіть наше теперішнє спілкування — англійська мова, якою я пишу ці рядки (читати оригінальний текст англійською) — також пов'язане з українськими землями. Мови, якими говорить половина світу, вочевидь походять з українських степів. Англійська, як відомо, належить до групи індоєвропейських мов. Тема їх походження є однією з найважливіших в історії наук і гуманітаристики. Дискусія про те, чому ми говоримо тими мовами, якими говоримо, і звідки вони походять, триває у сучасному науковому вигляді вже понад двісті років — і, очевидно, значно довше загалом. І, власне, тепер питання індоєвропейської — найбільшої частини цієї дискусії, здається, нарешті вирішено. На підставі даних давньої ДНК є вагомі підстави вважати, що народи, які поширили індоєвропейські мови, якими сьогодні говорить близько половини світу, з'явилися приблизно п'ять тисяч років тому в південних українських степах.
Попри те, що це й досі є предметом обговорення, а я звісно не можу стверджувати, що всі учасники проєкту поділяють мою думку, — а проте схоже, що саме "зустріч" людей, які створили ці мови, з людьми, які будували ці міста, призвела до синтезу, який став самим осердям європейської історії. І все це — за тисячі років до римлян, греків та всього того, до чого ми звикли. Якщо ви цих речей не знали — ви не самотні, бо я теж цього не знав, коли ми розпочинали проєкт. Мій висновок простий: якщо уважно придивитися до українського минулого, історія світу починає ставати значно зрозумілішою.
Починати з глибокого минулого означає також спостерігати, як природничі науки й гуманітаристика працюють разом. Це допомагає побачити глобальний вимір того, що може здаватися локальними подіями. З української перспективи великі традиції, які могли б здаватися знайомими — давньогрецька чи скандинавсько-вікінзька — постають у новій і незвичній формі, перш ніж трансформуватися у щось значно цікавіше — й значно правдоподібніше.Майже все, що ми знаємо про грецьку цивілізацію, ґрунтується на її контактах з північним узбережжям Чорного моря, яке забезпечувало Афіни продовольством і давало джерела для тих фундаментальних оповідей, які живуть понині. Ми знаємо про амазонок, говоримо про них і знімаємо фільми — але лише придивившись до українського минулого, стає зрозуміло, що ці жінки існували насправді. Завдяки українським археологам (і технологіям аналізу давньої ДНК) тепер ми можемо впевнено сказати, що серед скіфських воїнів українського степу були й жінки-вершниці з луками.
Те саме стосується й історії юдаїзму, ісламу та християнства. Історія кожної з цих релігійних традицій стає повнішою, коли ми включаємо до неї Україну. У багатьох важливих сенсах Україна опиняється в самісінькому центрі імперської доби модерної історії — часу величезних суходільних імперій, розлогих морських імперій, та їхніх тоталітарних суперників. Україна є ключовою і для історії обох світових воєн також. Про все це я писав у власних книжках — "Криваві землі" та "Чорна земля". Але завдяки колегам у рамках цього проєкту я починаю дедалі чіткіше усвідомлювати, що центральність України в глобальних конфліктах насправді починається задовго до ХХ століття.
Національна історія України — також надзвичайно цікава. Діячі національних рухів завжди шукають минуле — і те, з чим зіштовхнулися українці, виявилося напрочуд багатим. Коли українські етнографи наприкінці ХІХ століття вирушили збирати народні казки та пісні, вони натрапили на величезні пласти пам'яті: вампірів і перевертнів, імовірно пов'язаних з вікінгськими уявленнями, а може, і зі слов'янськими язичницькими віруваннями; дуалістичні ідеї християнства, які спиралися на апокрифічні тексти, що своїм корінням сягали давнього Єгипту та Месопотамії; оповіді про створення світу, що містили спільні індоєвропейські мотиви та, можливо, і ще давніші нашарування. Етнографи ще тоді відзначали промовисті паралелі між українськими й корінними північноамериканськими міфами про походження світу. Більше того, — і вони, й національні діячі загалом у той час, виразно усвідомлювали ці нашарування минулого. Вони могли їх розпізнати, бо вже бачили історію своєї землі та свого народу в різних контекстах і в дуже давніх часових вимірах. Тож коли ми говоримо про історію формування української нації, ми не полишаємо давнину — навпаки, ми знову її віднаходимо.
Українська нація постає, отже, у контекстах водночас давніх і глобальних. Як національний рух вона була цілком типовою. Незвичайними були ті випробування, з якими їй довелося зіткнутися у ХХ столітті.
Важко говорити про українську націю, особливо тепер, не говорячи про війну. Я навіть вагався, чи не почати цю коротку нотатку згадкою про те, що публічні сесії обох київських конференцій переривалися через російські ракетні атаки. Міг також згадати, що деякі обговорення на цих конференціях відбувалися під землею, — або що колегам нерідко доводиться братися до роботи після ночі, проведеної у бомбосховищі. І, звісно, надзвичайно важливим є той факт, що деякі колеги з нашого проєкту на даний момент є військовослужбовцями, — інколи й безпосередньо на фронті.
У цій війні Росія намагається знищити українську культуру. Та ще важливіше — те, що відбувається всередині самої цієї культури: робота, яка триває попри все, й матиме відчутні наслідки для усіх нас. Це і форми самоорганізації, і продукти, що постають у цих умовах: у нашому випадку — великий публічний цифровий ресурс і одна чи, можливо, дві коротші книжки.
Під час війни ми стали свідками справжнього ренесансу українського кіно, музики, мистецтва й видавничої справи. "Українська історія: глобальна ініціатива" почалася ще до повномасштабного вторгнення, але працюючи в Україні зараз, я постійно відчуваю теплу підтримку дуже діяльних людей у суміжних галузях.
До слова про кіно: саме це відео, що з'явилося в результаті нашої вересневої зустрічі у Києві, і стало для мене приводом написати про UHGI. Як на мене, воно дає чудове уявлення про масштаби і важливість як проєкту загалом, так і роботи колег зокрема. Сподіваюся, вам воно сподобається і ви поширите його серед тих людей, яких це може зацікавити також.
Тімоті Снайдер, голова кафедри сучасної європейської історії за підтримки Фонду українських студій імені Джеймса Темертея; Директор Лабораторії публічної історії; Професор Школи міжнародних відносин та публічної політики імені Манка, Університет Торонто