Коли є символічна могила, але немає ритуалу
Кенотафи (пам'ятники на честь померлого, чиї останки не поховані на цьому місці) в Україні дозволені. Але порядку дій, церемонії… і досі немає. І ця суперечність стає особливо відчутною тоді, коли формальне право перетворюється на особистий досвід.
В одній із громад Полтавщини родина після вироку суду про визнання загиблим їхнього сина, чоловіка та батька, вирішила встановити надгробок на порожній могилі. Для них це було не про формальність і не про публічне визнання, а про точку опори, про фізичне місце, куди можна прийти, поговорити і погорювати.
Після цього почався шлях узгоджень. У міській адміністрації, комунальних службах, Територіальному центрі комплектування співчували й не заперечували. Але майже всюди звучало одне й те саме: "Ми не проти, але не знаємо, як це зробити правильно". Місце погоджували місяцями. Прапор купували самі. Побратими з підрозділу приїхали не через наказ, а через те, що так потрібно.
Коли місце пам'яті на кладовищі нарешті відкрили, прийшло багато людей. Для родини це був момент, коли біль отримав форму. Для системи — ще одне підтвердження: держава дозволила встановлювати пам'ятні надгробки, але не визначила, яким має бути гідний момент прощання там, де немає могили, але є визнана втрата.
Цей випадок не винятковий і не унікальний. Війна відкрила в Україні багато нових або забутих форм пам'яті. Серед них і кенотафи — символічні місця на кладовищах на честь тих Захисників і Захисниць, чиї тіла не повернуто додому, а факт загибелі встановлено рішенням суду. На практиці стає зрозумілим, що це, насамперед потреба родини — мати простір, куди можна прийти, покласти квіти, відчути присутність того, кого немає поруч.
У листопаді 2024 року уряд ухвалив постанову №1373, яка вперше врегулювала порядок встановлення кенотафів. Відтоді громади можуть виділяти земельні ділянки під такі місця на кладовищах. Але нормотворче впорядкування ще не означає готовності системи.
Постанова визначає право, проте не дає відповіді, як саме має виглядати церемонія відкриття: хто бере в ній участь, яким має бути порядок дій, хто передає Державний прапор родині. Для багатьох сімей принципово важливо, щоб надгробок був у секторі військових поховань — поруч із побратимами, серед тих, хто так само віддав життя за Україну.
Сьогодні в Україні існує лише військовий поховальний ритуал — процедура, застосовувана під час поховання або перепоховання загиблих чи померлих військовослужбовців та ветеранів. Там, де немає поховання, ритуал не передбачений. Через це начальники територіальних центрів комплектування не можуть офіційно залучати особовий склад або техніку, а участь військових у церемоніях залишається винятком, що тримається на людській ініціативі. У різних громадах усе виглядає по-різному: десь допомагають неформально, десь родина проводить відкриття самотужки. У підсумку рівень гідності церемонії залежить не від мінімального державного стандарту, а від доброї волі людей. Розроблена та впроваджена рамка від держави в цій частині важлива не як уніфікація всього процесу, а як символічний елемент. Шана за загиблими має звучати від імені держави та об'єднувати пам'ять про всіх, хто поліг за неї, незалежно від місця і обставин.
Родини вимушені проходити всі інстанції — від комунальних служб і місцевої адміністрації до ТЦК. У більшості випадків вони чують одне й те саме: "Ми не проти, але не знаємо, як це оформити". Відсутність процедури створює невизначеність, яка ускладнює не лише адміністрування, а й сам момент прощання. Лише наполегливість родини або ініціатива побратимів дозволяють провести церемонію гідно. Часто вона відбувається без військової присутності, без прапора, без участі держави.
Державний прапор України у такій церемонії — не другорядний атрибут. Саме його урочисте вручення родині перетворює дійство на акт державної пам'яті. У майбутніх змінах до законодавства важливо визначити, хто відповідає за забезпечення прапорами під час встановлення кенотафів, і закріпити порядок передачі прапора родині. Сьогодні цей обов'язок фактично виконують самі родини, громади або військові частини, які привозять прапори, інколи — знамена своїх підрозділів.
Минув рік від моменту запровадження можливості встановлювати пам'ятні надгробки. Досвід громад і родин показує: потрібен окремий порядок церемонії, яка супроводжує їх відкриття. Це має бути чітка процедура віддання військових почестей — там, де немає могили, але є пам'ять.
Кенотаф — це не архітектурна форма, а елемент прийняття втрати. Для багатьох родин він означає завершення періоду невідомості, момент, коли можна прийти, помолитися, побути поруч. У цю мить родина не повинна залишатися сам на сам.
Органам місцевого самоврядування та військовим, які готові допомагати, потрібна чітка рамка — порядок дій, забезпечення необхідними атрибутами, участь держави у визначений спосіб.
Символічні надгробки вже стали частиною наших практик пам'ятування. Завдання держави — зробити так, щоб кожен із них був не лише знаком любові родини, а й підтвердженням тієї гідності, яку держава здатна висловити тим, хто віддав життя за Україну.
Костянтин Татаркін, ветеран, радник з питань ветеранів IREX