Європа без України – не життєстійка система

- 6 січня, 09:00

Є речі, у які не потрібно нікого переконувати: українці – унікальна нація. Наша адаптивність, витривалість і любов до Батьківщини справді безкінечні. Ми вміємо виживати у найгірших умовах і створювати сенси там, де, здавалося б, нічого не може прорости.

Нам, якщо так можна сказати, не щастить лише з одним – із владою.

Варто нам обрати нову "команду реформаторів", починаючи з 1991 року, як уже через кілька місяців вона встигає обростати корупцією, впливом і грошовими потоками. На країну йдуть інвестиції, з'являються нові гравці, сфери, бізнес-сегменти, групи інтересів. Здавалося б, оце воно – різноманіття та розвиток. Але разом із цим товариством входять і конфлікти, і заздрість, і нескінченні розборки.

Сучасні протистояння – це не лише замовні вбивства чи скупка депутатів, як у двохтисячні. Це ще й замовні кримінальні провадження, приватні воєнізовані структури, інтриги, рейдерство, спецоперації з дискредитації та безкінечні війни за сфери впливу. У кожній галузі – свої угрупування, свої "смотрящі", свої схеми й свої маленькі світові війни.

Чому так? Бо всі змагаються за своє, а спільної мети, заради якої можна було б бодай на місяць відкласти зброю, – немає.

Керівництво країни завжди відставало від народу. Історична проблема проста: у владі в Україні десятиліттями сиділи або відверті покидьки, або шахраї мінімального ґатунку.

Відвертих покидьків легко впізнати: вони здатні красти на армії, медицині, освіті, дітях і старих. Шахраї – інша категорія: вони крадуть лише там, де ніхто не загине, і часом навіть дотримуються власного "кодексу честі" – не курити при мамі, не бити тварин, бути приємною людиною.

Але суть одна: народ рухається вперед, а влада – гальмує.

І попри все, українці терплять. Терплять непрофесійність, корупцію, відсутність відповідальності, брехню, маніпуляції й повну відсутність сорому в тих, хто має служити державі, а не собі.

Ми витримали те, що інші народи зламало б назавжди. За 30 років ми пережили таке, що для будь-якої іншої країни означало б колапс державності:

  • три революції;
  • два повалені уряди Януковича;
  • кілька фінансових криз;
  • COVID-істерія;
  • війну на Сході;
  • повномасштабне вторгнення;
  • блекаути та економічну зупинку;
  • анексію п'ятої частини території;
  • середньовічні катівні, масові вбивства й зґвалтування на нашій землі.

І ми досі не втратили віри. Ми все ще чекаємо на мир, на різдвяні вечори без сирен, на стабільність, на нормальність, яка нам давно винна. І продовжуємо жити в стражданнях, які європейцям не снились навіть у нічних кошмарах.

Але я також народився в цей світ не для того, щоб усе життя страждати. За свої 40 років я вчився і продовжую вчитись, бо світ невпинно змінюється. Я створив декілька бізнесів – і втратив їх із початком війни. Заснував громадські організації та проєкти – вижила лише одна: ГО "Місто Сили". Народив чотирьох дітей, які так і не побачили нормального дитинства. Побудував будинки, офіси, дачі – більшість з них теж залишилися за лінією фронту або під руїнами. Я вже не кажу про машини, нерухомість і плани, які війна стерла, як пил зі столу.

І тепер я все починаю з нуля. Так само, як десятки мільйонів українців. Хоча ми народилися не для війни – ми народилися для щасливого майбутнього. І я вірю, що я побачу те Царство Небесне на землі, але не містичне – а людське. Світ, у якому мої діти житимуть достойно, без страху й ненависті. Світ, у якому людство вже має достатньо знань, щоб займатися медициною, наукою, дослідженням океану та космосу – замість того, щоб убивати одне одного.

Але замість спільного розвитку ми знову і знову ускладнюємо світ. Він уже настільки складний, що керівник звичайної компанії в Україні має бути юристом, економістом, бухгалтером, HR-спеціалістом, комунікаційником і стратегом – усе водночас. Конкуренція нагадує китайську олімпійську збірну з пінг-понгу: швидкість гравців – близько до швидкості світла, а за місце у складі черга з тисячі інших чудових кандидатів.

Та чи потрібна нам така конкуренція? Чи можна гарно жити, не перетворюючись на виснаженого атлета, який грає на межі фізичних можливостей?

Українці знають відповідь і на це питання – воно в нашій давній культурі та традиціях. Ми вже переросли свій рівень болю за ці століття, які наші предки страждали під російським ярмом. І саме тому з нами можна працювати на високому темпі результативності та усвідомленості.

Ми живемо в темпі хронічного стресу вже 25 років – і навчилися не просто виживати, а будувати на згарищах. Тому Європа може не боятись інвестувати в нас більше і переймати нашу стійкість в усіх сферах.

Ми – наднадійні.

Ми – надвитривалі.

Ми – надвмотивовані.

І так – в усьому.

А з власною владою ми, врешті-решт, розберемося. Бо їй уже просто нема куди діватись від свого народу, який подорослішав, навчився, вистраждав і став сильнішим за будь-яку корупційну систему.

Євген Гілін, к.ю.н., адвокат, медіатор, засновник і Голова ГО "Місто сили" (Херсон)