Наслідки ракетних ударів і екологічна катастрофа, яку держава вирішила не помічати

Може здатися, що цей текст — надто складний, надто "вузький" і написаний лише для фахівців, які розуміються на токсикології, хімічній безпеці та реєстрах небезпечних речовин. Але насправді мова не про професійну гордість екологів і не про бюрократію звітності.

Мова про те, що стосується здоров'я і майбутнього кожного з нас — про невидимі наслідки війни, які не зникають разом із відновленою підстанцією і не потрапляють у новини, бо їх неможливо сфотографувати.

Ми звикли міряти наслідки ударів по енергетиці годинами без світла, генераторами, графіками відключень і термінами ремонту. Це зрозуміло. Але за цим "видимим" виміром є інший — токсичний і довготривалий. Під уламками і в ґрунтах уражених енергооб'єктів можуть залишатися речовини, небезпечні десятиліттями. Вони не зникають, коли повертається електрика. Вони накопичуються — у територіях, у харчових ланцюгах, у ризиках для людей, які живуть поруч.

Саме тому ця тема не має права залишатися "для вузьких спеціалістів". Якщо держава робить вигляд, що проблеми не існує, її "помітить" довкілля — і рано чи пізно вона проявиться через воду, ґрунт і статистику захворюваності.

Реакція потрібна тут і зараз: прозора інвентаризація, контроль, протоколи поводження з відходами руйнування і відповідальність органів влади за виконання міжнародних зобов'язань. Інакше ми відбудовуватимемо країну на токсичному фундаменті, не помічаючи катастрофи, яка вже відбувається.

Війна навчила нас швидко звикати до руйнувань. До вибитих вікон, знищених будівель, знеструмлених районів і нічних обстрілів енергетики. Коли ракета або дрон влучає в електропідстанцію, ми говоримо про графіки відключень, генератори і терміни відновлення. Світло зникає — світло повертається. І здається, що на цьому історія закінчується.

Але війна залишає після себе не лише руїни, які можна відновити, і не лише тимчасові незручності, до яких ми вже звикли. Вона залишає довготривалі, часто невидимі наслідки, які не зникають разом із запуском відремонтованого обладнання. Під кожною зруйнованою підстанцією, у ґрунтах і відходах руйнування, можуть залишатися речовини, небезпечні не на місяці й не на роки, а на десятиліття.

Ураження та пожежі оливонаповненого обладнання створюють ризик не лише локального забруднення, але й формування вторинних токсичних продуктів згоряння (дігоксини і фурани), які можуть поширюватися з димом і осідати на прилеглих територіях. Саме тому міжнародна практика розглядає такі інциденти як хімічно небезпечні та вимагає окремих протоколів реагування.

Поліхлоровані біфеніли — ПХБ — одна з таких загроз. Про них не говорять у зведеннях після обстрілів, їх не видно на фотографіях відновлених енергетичних об'єктів, але саме вони сьогодні формують приховану екологічну спадщину війни. І поки суспільство рахує години без світла, Україна мовчки накопичує токсичну проблему, масштаби якої ніхто не наважується назвати вголос.

Українські електропідстанції, особливо радянського періоду будівництва, десятиліттями експлуатували трансформатори й інше обладнання з ПХБ-вмісними трансформаторні (діелектричні) оливими. Це не припущення і не сенсація — це зафіксований факт, відомий підприємствам, регуляторам і фахівцям. Проте після 2022 року ситуація змінилася принципово. Масові ракетні удари по енергетиці означають масове фізичне руйнування обладнання з ПХБ, вилив трансформаторних масел у ґрунт, горіння, розпилення токсичних речовин і формування вторинних джерел забруднення у вигляді уламків, ґрунтів і відходів демонтажу.

І все це відбувається без належного обліку, контролю та оцінки наслідків. Тимчасова відсутність світла стала центральною темою публічних обговорень, тоді як довгострокове токсичне забруднення залишилося поза фокусом. Світло відновлюють. ПХБ — ні.

Національна інвентаризація поліхлорованих біфенілів (PCB) здійснювалася під координацією Міндовкілля з залученням підвідомчих наукових установ та в межах міжнародних проєктів технічної допомоги. Після ліквідації Міндовкілля публічно не визначено правонаступника як тримача відповідних баз даних і не оприлюднено інформацію про місцезнаходження та актуальний статус реєстру ПХБ. Таким чином - не відомо, хто сьогодні тримає реєстр ПХБ і чи використовується він для запобігання хімічним ризикам під час війни. Це не технічна деталь, а питання безпеки людей і територій.

ПХБ — це не просто шкідлива хімія. Це канцерогени, речовини, що порушують роботу ендокринної системи, накопичуються в ґрунтах, воді та харчових ланцюгах і практично не руйнуються десятиліттями.

Один зруйнований трансформатор може означати десятки тонн ґрунту, забрудненого на роки вперед. Одна уражена підстанція — це локальна екологічна катастрофа, яка не зникає разом із запуском резервної лінії електропередач.

Відсутність ідентифікації ПХБ на етапі демонтажу та вивезення означає перенесення ризику з місця ураження в ланцюги логістики, тимчасового зберігання та переробки відходів. Таким чином хімічний ризик не ліквідується, а лише зміщується в просторі, ускладнюючи подальше управління наслідками.

Реєстр ПХБ є інструментом не ретроспективного обліку, а оперативної безпеки. Його цінність полягає у можливості ще до інциденту визначити об'єкти підвищеного ризику, підготувати інженерні бар'єри, алгоритми реагування та логістику поводження з небезпечними відходами.

Про систему мовчазної змови

Формально в Україні існує система обліку ПХБ. Є реєстр, є відповідальні підприємства, є звітність. Трансформатори та інше ПХБ-вмісне обладнання було присутнє в підприємствах Донеччини, Дніпропетровщини, Київщини та інших. Фактично цей реєстр дедалі більше віддаляється від реальності. Дані занижуються, не оновлюються або взагалі не переглядаються після руйнувань. Повторна оцінка забруднення ґрунтів і відходів після ракетних ударів у більшості випадків не проводиться.

Причина цієї тиші проста і незручна. Підприємства бояться показувати реальні обсяги ПХБ. Показати — означає взяти на себе відповідальність. Ліцензованих операторів з поводження з такими відходами в Україні одиниці. Повноцінних технологій знешкодження практично немає або вони економічно недосяжні. А відповідальність є. У воєнних умовах це створює систему мовчазної змови, де всі все розуміють, але воліють не фіксувати.

Особливо небезпечною є ситуація з відходами руйнування енергетичних об'єктів. Сьогодні їх часто сприймають як звичайні будівельні матеріали або металобрухт, який потрібно швидко вивезти. Насправді ж це неконтрольоване вторинне джерело ПХБ-забруднення. Уламки, зола, забруднений ґрунт і обладнання можуть поширювати токсини далеко за межі підстанцій — на тимчасові майданчики, у довкілля громад, у водоносні горизонти. Це не припущення і не гіпербола, а базова токсикологія і екологія.

Війна не зупиняє міжнародних зобов'язань України

Стокгольмська конвенція про стійкі органічні забруднювачі не містить застережень про "тимчасове ігнорування" ПХБ під час бойових дій. Контроль, мінімізація викидів і безпечне поводження з такими речовинами залишаються обов'язком держави. Так само, як і обов'язок не перекладати відкладені екологічні та медичні наслідки на плечі громадян.

Найнебезпечніше в цій ситуації — тиша. Ми багато говоримо про зруйновану енергетику, мільярди на відновлення і стійкість системи. Але майже не говоримо про те, що це відновлення часто відбувається на токсичному фундаменті. Без публічного визнання проблеми ПХБ після ракетних ударів не буде міжнародної допомоги, не буде технологій, не буде чесного обліку. Буде лише відкладена криза — екологічна і медична.

Держава робить вигляд, що проблеми не існує

У цій ситуації особливо показовою є роль центрального органу виконавчої влади, який сьогодні поєднує функції у сферах економіки, довкілля та сільського господарства. Саме Міністерство економіки, довкілля і сільського господарства відповідає за формування та реалізацію державної політики щодо стійких органічних забруднювачів, забезпечення виконання Стокгольмської конвенції, ведення та актуалізацію реєстру ПХБ, організацію інвентаризації ПХБ-вмісного обладнання і контроль за його безпечним виведенням з експлуатації та знешкодженням.

Однак у реальності ці повноваження фактично залишилися на папері. Масове руйнування енергетичної інфраструктури внаслідок ракетних ударів не супроводжується системною державною реакцією з точки зору ПХБ-ризиків. Відсутні обов'язкові державні процедури повторної інвентаризації ПХБ після уражень об'єктів, не запроваджено спеціальний режим обліку відходів руйнування як потенційно небезпечних, не створено механізмів для оперативного відбору та аналізу ґрунтів і матеріалів. Фактично держава робить вигляд, що проблеми не існує, перекладаючи відповідальність на підприємства, які не мають ні технологій, ні реальних інструментів для виконання цих вимог.

Такий підхід прямо суперечить базовим зобов'язанням України за Стокгольмською конвенцією. Конвенція вимагає не формального обліку ПХБ "на папері", а активної ідентифікації, маркування, інвентаризації та контролю джерел ПХБ, мінімізації ненавмисних викидів і запобігання утворенню нових вторинних джерел забруднення. Вона також покладає на державу обов'язок забезпечити екологічно безпечне поводження з ПХБ-вмісними матеріалами і відходами, включно з тими, що утворюються внаслідок аварій і руйнувань. Воєнний стан не звільняє від цих зобов'язань і не дає права ігнорувати нові джерела забруднення.

Відсутність публічно доступних даних про вміст ПХБ на конкретних об'єктах не є доказом їх відсутності. У системах управління ризиками така ситуація трактується як підвищена невизначеність, що потребує превентивних дій, а не ігнорування.

Про прямий ризик міжнародних претензій

Особливо небезпечним є те, що в умовах фактичної відсутності державного контролю вторинні джерела ПХБ формуються масово і безслідно. Це створює не лише внутрішні екологічні ризики, а й прямий ризик міжнародних претензій. Відповідно до міжнародних зобов'язань України у сфері поводження зі стійкими органічними забруднювачами, поліхлоровані біфеніли (ПХБ, PCB) підлягають обов'язковій інвентаризації, обліку та спеціальним процедурам поводження, зокрема у разі аварій і руйнувань. Військові дії не скасовують цих вимог, а навпаки – підвищують актуальність превентивного управління ризиками, пов'язаними з ПХБ.

Дані про невиконання зобов'язань за Стокгольмською конвенцією можуть стати предметом розгляду на рівні її керівних органів, міжнародних екологічних механізмів та донорських інституцій, які вже сьогодні фінансують відновлення української енергетики. Відсутність достовірного обліку ПХБ після ракетних ударів означає, що відновлення відбувається без контролю токсичних ризиків — і це питання не лише екології, а й довіри.

У цій точці мовчання перестає бути нейтральним. Воно перетворюється на форму бездіяльності, яка має цілком вимірювані юридичні наслідки. І якщо держава не почне визнавати масштаби ПХБ-проблеми зараз, наступною інстанцією, де це питання буде поставлене, можуть стати вже не українські редакції, а міжнародні майданчики контролю за виконанням конвенцій.

Ігнорування ризиків, пов'язаних із ПХБ, створює загрозу того, що проєкти відновлення та відбудови реалізовуватимуться на територіях із невиявленим хімічним забрудненням. Це формує фінансові, правові та репутаційні ризики як для держави, так і для міжнародних партнерів, залучених до відбудови.

Це не історія про "після війни". Це історія про тут і зараз. Про те, що кожне швидке прибирання без аналізу і контролю може означати десятиліття токсичної спадщини для конкретної території. І якщо держава, регулятори та енергетичні компанії не почнуть говорити правду, цю правду з часом скажуть ґрунт, вода і статистика захворюваності. Але тоді це вже буде не колонка — а вирок.

Людмила Циганок, засновниця ESG Liga, президентка Асоціації професіоналів довкілля PAEW, гендиректор "Офісу сталих рішень"