Референдум про мир: інструмент легітимності чи втеча від відповідальності

Ми все частіше чуємо від політиків ідею винести підписання мирної угоди на всеукраїнський референдум. Наприклад, нещодавно про це заявив голова фракції "Слуга народу" Давид Арахамія під час спільного брифінгу зі спікером Верховної Ради Русланом Стефанчуком. Навіть президент Володимир Зеленський, відповідаючи на запитання журналістів, розповів, що ратифікація мирної угоди все ж вимагатиме провести загальнонаціональний референдум, оскільки парламентарі не готові до таких рішень, та загалом паралельно можуть відбутися й вибори президента України.

Аргумент політиків дуже простий — народ має безпосередньо вирішувати доленосні питання держави. Погодьтесь, звучить красиво, демократично і дуже переконливо. Та ще й особливо привабливо в умовах війни, коли суспільство втомлене й прагне простих відповідей на складні запитання.

Але чи все ідеально в цій політичній риториці? Очевидно, що ні. Адже будь-яке ухвалене рішення має іншу сторону — відповідальність за нього. Тобто влада має на меті перекласти на громадян відповідальність за стратегічні рішення держави.

Хто відповідатиме за мир

Побутує думка, що мирна угода — це символічний документ на один аркуш. Проте це зовсім не так. Йдеться про десятки сторінок юридичних, безпекових, територіальних і фінансових зобов'язань, які визначають майбутнє країни на роки вперед.

Звести розгляд таких зобовʼязань до одного питання в бюлетені означає спростити складну реальність, створити простір для маніпуляцій формулюванням, уникнути публічної дискусії про зміст угоди.

Чи може суспільство відповідати за таке рішення?

Ключове питання не в тому, чи має народ право висловлювати свою позицію. Він, безумовно, має.

Питання в іншому: чи повинна влада перекладати відповідальність за стратегічні рішення на громадян?

Представницька демократія існує саме для того, щоб обрані органи ухвалювали складні рішення, несли за них політичну відповідальність, пояснювали їх суспільству та відповідали за наслідки.

Коли ж відповідальність розмивається через референдум, виникає небезпечна ситуація: рішення є, а відповідального немає.

При цьому створюється хибне уявлення, ніби пряма демократія стоїть вище за представницьку. Юридично це нонсенс. Адже ці форми є рівнозначними.

Референдум є формою прямої участі громадян у прийнятті рішень, але він не може виходити за межі Конституції та не може підміняти повноваження президента чи Верховної Ради.

Більше того, референдум про мирну угоду не відповідає на ключові питання: що саме підписується, які ризики бере на себе держава і хто відповідатиме за наслідки.

Мирна угода — це міжнародний договір, а не внутрішньополітичне питання прямої демократії. Жодна норма Конституції не передбачає можливості вирішити питання підписання або умов мирної угоди через референдум.

Ризики розколу

У публічній комунікації референдум часто подається як інструмент "найвищої легітимності". Мовляв, якщо люди поставили галочку в бюлетені, то це рішення правильне і оскарженню не підлягає. Будь-яка суперечка з ним одразу дорівнює зраді демократії.

Однак з погляду конституційного права така пропозиція є не лише юридично некоректною, а й потенційно небезпечною для державного устрою.

На жаль, легітимність референдуму часто базується не на глибокому розумінні громадянами суті проблеми та шляхів її вирішення, а на ефективності роботи політтехнологів та емоційних настроях суспільства в конкретний момент часу.

Окрему небезпеку становить сценарій, за якого референдум усе ж відбудеться, а результат буде ухвалено з мінімальною різницею голосів. У такому разі замість "суспільного консенсусу" країна може отримати ще глибший розкол. Частина громадян сприйматиме рішення як нав'язане, сумнівне або несправедливе — особливо, якщо питання стосуватиметься територій, безпекових гарантій чи міжнародних зобов'язань. Очевидно, це створює ризики не лише політичної, а й соціальної дестабілізації, послаблення довіри до інституцій та підриву внутрішньої єдності, яка є вкрай важливою для країни в повоєнний час.

Ще один критичний ризик — недостатня явка виборців. Якщо в референдумі не візьме участі понад 50% громадян, він просто не матиме юридичної сили. У такому разі держава отримає не рішення, а черговий репутаційний провал, якому передували гучні заяви, витрачені ресурси, очікування суспільства.

Цей сценарій є цілком реалістичним. За інформацією Центральної виборчої комісії, явка виборців на місцевих виборах 25 жовтня 2020 року становила лише 36,88%. При тому що ці останні загальнонаціональні вибори в Україні відбувалися в мирний час, без воєнного стану, масового переміщення громадян та обмежень безпеки.

Дискусія про референдум щодо миру — це не лише про юридичні процедури. Це про якість демократії і підзвітність влади.

Справжня демократія — не виголошувати гучні гасла про "волю народу", а дотримуватися Конституції та принципів прозорості рішень і підзвітності влади перед суспільством. Це коли працюють сильні інституції, які не бояться відповідати за свої рішення, а не ховаються за популістськими лозунгами.

Мир — надто серйозне питання, щоб перетворювати його на електоральний експеримент.

Ірина Корженкова